Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Вищезгаданий Чонкін Іван висловлював незрілі думки і недовір'я до марксистсько-ленінського вчення, а також до праць Чарль-за Дарвіна про походження людини, в результаті яких мавпа перетворилася на людину шляхом праці і осмислених дій. Плюс до вищесказаного, він допустив злочинний спаш скотиною Бєляшової Ганни городу відомого місцевого селекціонера і природодослідника Гладишева Кузьми, і цими своїми діями Чонкін, безумовно, заподіяв величезний збиток нашій радянській науці сільського господарства на ниві гібридизації. Просимо приструнчити дезертира, який зарвався, і притягти до відповідальності з усією суворістю радянських законів. Жителі села Красного".

Капітан прочитав листа і червоним олівцем підкреслив слова "дезертир, зрадник Чонкін". Синім олівцем підкреслив прізвище "Гладишев", збоку написав "анонімник" і вивів запитальний знак.

Лист був саме до речі. Час було братися за втілення в життя вказівок Верховного Головнокомандуючого. Капітан викликав до себе лейтенанта Філіппова.

— Філіппов,— сказав він йому,— візьми скільки тобі потрібно людей, завтра поїдеш у Красне, заарештуєш дезертира на прізвище Чонкін. Ордер отримаєш у прокурора. Дізнайся, хто такий Гладишев. Можливо, він нам іще знадобиться.

Звечора небо закрили хмари, і почався дощ. Він періщив не вщухаючи всю ніч, і до ранку дорогу так розвезло, що пересуватися по ній було неможливо. Нюра йшла узбіччям, і її великі, батькові ще, чоботи раз по раз сповзали, доводилося притримувати їх за халяви. Та ще й сумка від дощу набухла і зісковзувала з плеча. Промучившись отак кілометрів два з половиною, вийшла Нюра до першої розвилки і побачила криту брезентом полуторку. Біля неї порпалося кілька чоловік в сірих гімнастерках. Промоклі й брудні з ніг до голови, вони розчищали хто лопатами, а.хто й просто руками дорогу перед машиною, а один з двома кубиками на петлицях стояв трохи осторонь і палив, прикриваючи долонями від дощу розкислу самокрутку. З-за машини вийшов кремезний здоровань зі шматком фанери, який він використовував замість лопати. Побачивши Нюру, що обминала полуторку збоку, здоровань зупинився і вирячився на неї звірячими своїми очима з-під рудих брів.

— Жінка! — заволав він здивовано, наче зустрів її на безлюдному острові.

Люди в сірій формі покинули роботу, обернулися до Ню-ри і почали мовчки її розглядати. Під їхніми поглядами Нюра позадкувала.

— Дівчино! — гукнув до Нюри той, що палив.— До Красного далеко?

— Ні, не далеко,— сказала Нюра.— Ось ще з кілометр проїдете, за горб перевалите, а там уже видно буде. А кого вам треба? — посміливішала вона.

— Та там у вас дезертир якийсь живе, чорти 6 його забрали,— довірливо пояснив боєць з лопатою, який стояв біля лейтенанта.

— Прокопов,— суворо перебив його лейтенант,— не патякай!

— А що я такого сказав? — Прокопов кинув лопату і сів за кермо. Машина рушила, просунулася трохи вперед і знову засіла в багнюці. Нюра попрямувала далі. Вона пройшла трохи дорогою, потім узяла праворуч і низом, низом уздовж річки кинулася назад до Красного.

Чонкін спав так міцно, що його не одразу вдалося розбудити. Довелось навіть хлюпнути в лице холодною водою. Нюра розповіла про людей, які загрузли на дорозі, про розмови щодо дезертира.

— Ну й нехай ловлять свого дезертира,— крутив сонною головою і не міг нічого второпати Чонкін.— Я тут до чого?

— О Господи,— сплеснула руками Нюра.— Та невже ти не можеш зрозуміти? Дезертир — то хто? Ти.

— Я—дезертир? — здивувався Чонкін. . — А що ж — я?

Чонкін спустив ноги з ліжка.

— Щось ти не те, Нюрко, мелеш, — невдоволено мовив він.— Який же я тобі дезертир, сама подумай. Мене сюди поставили охороняти ероплан. Скільки я не звертався в частину, ніхто мене не знімав. Сам я покинути пост не можу, не належить за статутом. Як же я можу бути дезертиром?

Нюра почала плакати і вмовляти Чонкіна вжити якихось негайних заходів, бо їм усе одно нічого не доведеш. Чонкін подумав і рішуче труснув головою.

— Ні, Нюрко, ховатися мені негоже, бо покидати свій пост я не маю права. І зняти мене не може ніхто, окрім роз-водящого, начальника караулу, чергового по частині чи...— Чонкін помізкував, яка ще відповідальна особа може зняти його з поста, і вирішив, що після чергового по частині він може підкоритися не нижче, ніж генералу,— чи генерала,— підсумував віч. І став одягатися.

— І що ж ти робитимеш? — запитала Нюра.

— А що мені робити? — стенув він плечима.— Піду, стану на пост, і нехай спробує хто підійти.

Надворі так само лив дощ, тому Чонкін надів шинелю, а на неї натягнув пасок з підсумками.

— Стрілятимеш у них? — злякано запитала Нюра.

— Не зачеплять, не буду,— пообіцяв Чонкін.— А вже як зачеплять, нехай не ображаються.

Нюра кинулася до Івана, обхопила його за шию руками, заплакала.

— Ваню,— просила вона, давлячися слізьми,—прошу тебе, не чини їм опору. Уб'ють.

Чонкін провів рукою по її волоссю. Воно було мокре.

— Що вдієш, Нюрко,— зітхнув він.— Я ж вартовий. Давай про всяк випадок попрощаємося.

Вони поцілувалися тричі, і Нюра, хоча й не вміла цього робити, перехрестила його.

Чонкін перекинув гвинтівку через плече, надів пілотку і вийшов надвір. Дотц начебто вщухав, і десь за Ново-Клюк-виним засвітилася бліда райдуга.

Насилу видираючи ноги з липкої твані, Іван пройшов до літака, відчуваючи, як в дірявий правий черевик одразу ж просочилася вода. Дощ, ніби пііюно, шарудів по тугій обшивці крил, важкі краплі тремтіли на промасленому брезен ті чохла. Чонкін заліз на праву нижню площину, а "ерхня ховала його від дощу. Си ділося не дуже зручно, бо площина була похилою і слизькою. Зате видно було добре, і Чонкін тримав у полі зору обидві дороги — верхню і ту, що йшла вздовж берега річки Тьопи.

Минула година, ніхто не з'являвся. Минуло ще півгодини, Нюра принесла сніданок — картоплю з молоком. Раптом скінчігзся дощ і визирнуло сонечко. Воно підбилося в калюжах і засяяло яскравими блискітками в кожній краплі. Чи від сонця, чи від сніданку, чи від того й другого разом у Чонкіна поліпшився настрій і зникло відчуття близької небезпеки. Він став навіть потроху дрімати.

— Гей. армієць!

Чонкін здригнувся і вхопився за гвинтівку. Біля тину стояв Плечовий. Він був босий, у підкачаних майже до колін штанях, на плечі мав волок.

— Шукаю напарника з волочком походити,— пояснив він, з цікавістю позираючи на Чонкіна.

— Одійди,— сказав Чонкін і одвернувся. Але одним оком усе-таки зиркав на Плечового.

— Та ти що? — здивувався Плечовий.— Образився на мене? Коли ти про те, що я про Борка патякав, так це ти дарма. Я сам не бачив, може, вона з ним і не живе,— Плечовий повісив волок на тин, нахилився і просунув ногу між вори-нами. Він збирався вже просунути й другу, але Чонкін зіскочив з площини.

— Гей, гей, не лізь! Застрелю! — закричав він і спрямував гвинтівку на Плечового.

Плечовий відсахнувся, поквапно зірвав волок з тину.

— Пришелепуватий ти, парубче, їй Богу,— пробурмотів він і попростував до ріки.

Тут з-за пагорба з'явилася крита машина. Шофер газував і крутив кермо. Поряд з ним на підніжці, тримаючись за дверцята, стояв замурзаний лейтенант і командував. Решта людей в сірих мундирах, вже геть-чисто з ніг до голови заліплених грязюкою, змилених, підштовхували. Машина всё одно пробуксовувала, і зад її заносило то в один, то в Другий бік. З цікавістю спостерігаючи цю несподівану сцену, Плечовий посторонився.

— Гей, товаришу, підсобив би! — хрипко прокричав йому лейтенант.

— Еге, нема чого робити,— пробурмотів Плечовий і, обернувшись, повільно рушив далі. Але йому стало так цікаво, що він повернувся і пішов назирці за машиною, яка під'їхала до правління і там зупинилася.

20

Іван Тимофійович. Голубєв у своєму кабінеті працював над складанням звіту про хід сінозбирання за останню декаду. Звіт був, звичайно, липовим, бо ніякого збирання в останню декаду майже не було. Чоловіки йшли на фронт, жінки їх споряджали — яке вже тут збирання! В райкомі, однак, таку причину поважною не вважали. Борисов лаявся по телефону, вимагав виконання плану. Він, звичайно, знав, що вимагав у ці дні неможливого, але папірець про виконану роботу був для нього важливішим від самої роботи — його теж лаяли ті, хто стояв над ним. Тому Борисов збирав папірці з усіх колгоспів, складав цифри, писав свій папірець і надсилав до області, де на підставі районних звітів теж створювали папірець, і так ішло аж нагору.

Ось чому голова Голубєв сидів зараз у кабінеті і робив внесок у загальну велику паперову справу. Він розграфив аркуш паперу на клітинки, в яких проти прізвищ бригадирів проставляв гектари, центнери, проценти й трудодні. Потім покликав рахівника Волкова, який сидів у сусідній кімнаті. Волков швидко на рахівниці підбив цифри кожної колонки, і голова записав їх у графі "всього". Відпустивши рахівника, голова поставив свій чіткий підпис, подув на новоспе-чений документ і відсунув, щоб помилуватись віддалік. Цифри мали переконливий вигляд, і голова упіймав себе на відчутті, що сам цим цифрам певною мірою вірить. Уладнавши справу, підвівся, аби розім'ятися. Потягуючись, підійшов до вікна і завмер з піднятими руками.

Перед конторою стояла полуторка з критим верхом. Біля неї юрмилися замащені люди в сірих мундирах, а двоє вже сходили на ґанок. "По мене!" — зойкнув подумки голова. Хоч як готувався він зустріти свою долю, але зараз поява цих людей захопила його зненацька. Тим паче, що він просився на фронт і, здається, його прохання збиралися вдовольнити. Тепер усе скінчено. Голова забігав по кабінету. Що робити? Тікати марно, та й нікуди — он їхні кроки вже чутно в сусідній кімнаті, там, де сидить рахівник. Сховатися? Смішно. Раптом погляд його впав на щойно складений папірець. От він — доказ! Сам собі підписав вирок. Що робити? Спалити? Пізно. Порвати? Склеять. Вихід був тільки один. Іван Голубев зіжмакав папір і запхав у рот. Але прожувати не встиг.

Двері відчинилися, на порозі з'явилися двоє. В першого, миршавого, були кубики на петлицях, у другого, зі звіроподібним обличчям,— трикутнички.

Лейтенант, розмазуючи грязюку, стер рукавом піт з обличчя і привітався. У відповідь пролунало невиразне мукання.

Вирішивши, що перед ним звичайний глухонімий, лейтенант невдоволено скривився, бо не любив людей, котрі не вміють відповідати на поставлені їм запитання.

— Де голова? — строго запитав він.— Голова! — руками він зобразив велику голову.

— Муу-у,— промукав голова і покірно ткнув себе пальцем у груди.

Лейтенант спершу здивувався, він ніколи не бачив глухонімих голів (як же він виступає на зборах?), але подумав, що, коли це так, значить, так треба, і заходився пояснювати, допомагаючи собі руками.

— Розумієш, тут є один чоловік...