Емма - Остін Джейн

Вона перевезла її до Гартфілда і виявила доброту надзвичайну, намагаючись чимось її зайняти та розвеселити і з допомогою книжок та розмов вигнати містера Елтона з її думок.

Вона знала, що для того, аби зробити це як слід, потрібен час; не вважаючи себе великим знавцем у подібних справах узагалі й зовсім не бажаючи співчувати Гаррієт у її симпатії до містера Елтона зокрема, Емма все ж сподівалася — і, на її думку, небезпідставно — що у віці Гаррієт, та ще й коли будь-яка надія зникла, на час повернення містера Елтона можна буде досягти такого прогресу у відновленні душевної рівноваги, що це знову уможливить їхні подальші зустрічі як звичайних знайомих і усуне небезпеку відкритого вияву почуттів або їх посилення.

Гаррієт дійсно вважала містера Елтона уособленням бездоганності та продовжувала твердити, що немає нікого рівного йому за рисами вдачі і добротою; отож виявилося, що кохання її було глибшим, ніж здавалося Еммі, однак намагання приборкати це почуття при відсутності взаємності видавалось їй настільки природним і неминучим, що їй було незрозуміло, чому воно триває так довго і неослабно.

Якщо містер Елтон під час свого повернення виявить власну байдужість виразно і недвозначно (а вона не сумнівалася, що саме так він і вчинить), то Гаррієт навряд чи стане бурхливо радіти при його появі чи при згадці про нього.

Їхня повна й абсолютна прив'язаність до одного й того ж самого місця погано прислужилася їм, усім трьом. Жоден з них не мав змоги перебратися кудись іще або здійснити докорінну зміну товариства, в якому обертався. Вони були просто змушені бачити одне одного та якось пристосовуватися до цієї ситуації.

Гаррієт не поталанило ще й стосовно тону розмов її приятельок у пансіоні місіс Годдард: річ у тім, що містер Елтон був предметом поклоніння всіх виховательок і дорослих дівчат; і лише в Гартфілді вона мала змогу чути, як про нього відгукуються з тверезою неупередженістю або відразливою правдивістю. Там, де рану заподіяли, там — і більше ніде — її треба було гоїти; і Емма відчувала, що не буде миру в її душі, доки вона не побачить, що її подруга перебуває на шляху до одужання.

Розділ 18

Містер Френк Черчілль не приїхав. Коли підійшов сподіваний час, побоювання місіс Вестон підтвердились отриманням листа з вибаченнями. Зараз, на превеликий жаль і розчарування, його не можуть відпустити, але він все ще не втрачає надію приїхати до Рендоллза в недалекому майбутньому.

Місіс Вестон була засмучена надзвичайно — фактично набагато більше, ніж її чоловік, незважаючи на те, що її сподівання на приїзд Френка були значно реалістичнішими. Однак натури життєрадісні — попри те, що звичний для них оптимізм ніколи не справджується повністю, — далеко не завжди розплачуються сумірною депресією за надії, що не збулися. З легкістю надзвичайною вони невдовзі забувають про недавню поразку і знову починають сподіватися. Містер Вестон жалкував і засмучувався цілі тридцять хвилин, але потім йому почало здаватися, що намір Френка приїхати на два-три місяці пізніше — це і справді план набагато кращий: краща і пора року, і погода… Отоді він точно зможе побути з ними набагато довше, ніж коли б приїхав раніше.

Такі думки швидко відновили його душевну рівновагу, хоча місіс Вестон, маючи вдачу песимістичнішу, не пророкувала нічого, крім чергових вибачень і відстрочок. Переймаючись тими розчаруваннями, яких іще доведеться зазнати її чоловікові, вона страждала значно більше, ніж він.

Емму в її нинішньому душевному стані не надто турбувало те, що містер Френк Черчілль не приїхав; вона могла лише розділяти те розчарування, котре з цього приводу відчували в Рендоллзі. Наразі знайомство з сином містера Вестона її не приваблювало. Скоріш їй хотілося мати спокій і не мати ніяких спокус; та через необхідність поводитися так, наче нічого не сталося, вона потурбувалася виявити такий інтерес до цієї події і висловити подружжю Вестонів співчуття настільки щире, наскільки того природно вимагала їхня дружба.

Вона першою сповістила про це містера Найтлі; і, засуджуючи поведінку Черчіллів, які в черговий раз не відпустили Френка, вигукнула настільки обурено, наскільки належало (а може, — дещо перегравши, — і сильніше, ніж потрібно було). Потім вона багато говорила (набагато більше, ніж відчувала) про те, як гарно було б мати таке поповнення до їхнього вузького кола в Саррі, про приємність бачити нову людину, про те, що приїзд Френка був би справжнім святом для всього Гайбері; а наприкінці, знову згадавши про Черчіллів, несподівано вступила у відверту суперечку з містером Найтлі. На свій великий подив Емма виявила, що їй довелося боронити точку зору, протилежну власній, і використовувати аргументи місіс Вестон проти себе ж.

— Черчіллі, звичайно ж, винуваті, — холодно мовив містер Найтлі, — але смію твердити, що Френк приїхав би, якби захотів.

— Не знаю, що дає вам підстави так казати. Він дуже хоче приїхати, дуже хоче, але тітка з дядьком не відпускають його.

— Я не вірю, що йому несила приїхати; якби він наполягав на цьому, то зміг би. Мені важко в це повірити без суттєвих доказів.

— Які ж ви дивні! Що містер Френк Черчілль вчинив такого, аби змусити вас вважати його настільки неприродно безсердечним створінням?!

— Підозрюючи, що він, поживши з тими, хто завжди подавав йому приклад відповідної поведінки, навчився нехтувати свого батька і майже нічим не турбуватись, окрім власного задоволення, я зовсім не вважаю його неприродно безсердечним. Якраз навпаки — це дуже природно, коли молода людина, вихована такими пихатими, звиклими до розкоші й егоїстичними родичами, сама буде такою ж пихатою, звиклою до розкоші та егоїстичною. Якби Френк Черчілль хотів приїхати до свого батька, то він зміг би викроїти для цього час між вереснем і січнем. Чоловік його віку — скільки йому там — двадцять три чи двадцять чотири? — не може не мати достатніх для цього коштів. Це просто неможливо.

— Вам легко це відчувати і легко казати, бо ви завжди були самі собі хазяїном. Коли йдеться про пов'язані із залежністю труднощі, то ви — найгірший суддя у світі. Ви не знаєте, як це — пристосовуватися до чужого характеру.

— Важко уявити, що чоловік двадцяти трьох чи двадцяти чотирьох років не має достатньо духовної чи фізичної свободи, аби приїхати до свого батька. Йому не бракує грошей, не бракує вільного часу. Навпаки: він має так багато того і другого, що радо тринькає їх у найшикарніших у королівстві місцях для розваг. Нам постійно розповідають, що бачили його на тому чи іншому курорті. Зовсім недавно був у Веймуті. Це є доказом того, що він у змозі покидати Черчіллів.

— Так, інколи він може це робити.

— Авжеж. І оті "інколи" трапляються саме тоді, коли він цього забажає, коли відчуває спокусу отримати задоволення.

— Дуже несправедливо судити про чиюсь поведінку, не знаючи ситуації достеменно. Той, хто не побував усередині родини, не може сказати, з якими труднощами може зіштовхнутися кожен її представник. Треба добре знати Енскум і характер місіс Черчілль, аби претендувати на право знати, що може робити її племінник, а що — ні. В одній ситуації він матиме можливість зробити набагато більше, ніж в іншій.

— Еммо, існує одна річ, котру будь-який чоловік завжди в змозі зробити, якщо забажає — це виконати свій обов'язок; і досягається це не інтригами і хитрістю, а рішучістю та енергійністю. Обов'язок Френка Черчілля полягає у вияві поваги до свого батька. З його обіцянок і послань ми бачимо, що він про це здогадується; але якби хотів його виконати, то вже виконав би. Чоловік, що відчуває свою правоту, відразу зробив би місіс Черчілль таку от рішучу і просту заяву: "Заради вашого блага я завжди готовий пожертвувати власним задоволенням, але мушу негайно відвідати свого батька. Я знаю, що завдам йому болю, не виявивши належної поваги з такої нагоди, як ця. Отож завтра маю виїжджати". Скажи він їй це одразу, до того ж рішучим тоном, який пасує справжньому чоловікові, то його вчинок не зустрів би ніякої протидії.

— Може, й не зустрів би при від'їзді, — розсміялася Емма, — але міг зустріти при поверненні. Хіба можна уявити такі фрази в устах цілковито залежного молодого чоловіка! Таке могли уявити собі тільки ви, містере Найтлі. Але ви й гадки не маєте, що вимагається в ситуаціях, прямо протилежних вашій. Хіба ж може Френк Черчілль так промовляти до своїх дядька та тітки, які виростили його і його забезпечують! Стоїть собі посеред кімнати і на повен голос промовляє, чи як? Ви знаєте, як отак поводитися практично?

— Повірте, Еммо, для чоловіка розумного та розважливого це не коштувало б великих зусиль. Він відчував би власну правоту; і подібна заява — зроблена, звичайно ж, відповідним чином, як і належить чоловікові розважливому — пішла б йому на користь, піднесла б його в очах людей, од яких він залежить, посприяла б його інтересам краще, ніж довгий ланцюг хитрощів та поступок. До любові додалася б повага. Вони відчули б, що можуть йому довіряти: якщо племінник учинив шляхетно по відношенню до свого батька, то він учинить шляхетно і по відношенню до них. Вони знають, — він знає, всі люди знають, — що він мусить зробити візит до свого батька; і коли його дядько і тітка, спонукані дріб'язковими ревнощами, користаються своїм впливом, аби цей візит відкласти, то все одно в глибині душі вони не подумають про нього добре, якщо він скориться їхнім примхам. Поведінка шляхетна і справедлива викликає повагу в кожного. Якби він діяв таким чином, принципово, неухильно, регулярно, то їхні недалекі уми скорилися б його волі.

— Щось мені мало в це віриться. Знаю, вам подобається підкоряти недалекі уми своїй волі; але коли вони належать людям багатим і владним, то зазвичай мають схильність сповнюватися пихатості й ставати такими ж непіддатливими чиїйсь волі, як і уми великі та далекоглядні. Я вірю, що коли вас, містере Найтлі, раптом перенести таким, яким ви є, в ситуацію, що в ній перебуває містер Френк Черчілль, то ви би спромоглися зробити якраз те, що ви йому рекомендуєте, і це дало б добрий результат. Можливо, Черчіллям було б зовсім нічого відповісти; але ж при цьому вам не довелося б долати давню і глибоко вкорінену звичку до покори та слухняності.