Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Роулінг Джоан
Блек хотів зникнути ще до того, як міністерство зачне його розшук. Дамблдор знав, шо він Тайнохоронець Поттерів.
А якби я віддав йому Гаррі, га?! Та він би викинув його зі свого мотоцикля десь у море. Сина свого найліпшого товариша!.. Бо коли чарівник си переходит до темних сил, йому вже всьо по цимбалах...
Після Геґрідових слів запала довга мовчанка.
Її порушила мадам Розмерта.
— Але ж він далеко не втік, правда? — не без утіхи промовила вона. — Міністерство магії зловило його наступного ж дня!
— Якби ж то... — гірко зітхнув Фадж. — Його знайшли не ми, а Поттерів друг Пітер Петіґру. Він з горя ледь не збожеволів. Знав, що Блек — Тайнохоронець Поттерів, і вирішив знайти його сам.
— Петіґру... той малий товстун, що в Гоґвортсі завжди волочився за ними як хвостик? — запитала мадам Розмерта.
— Він обожнював Блека і Поттера, — додала професорка Макґонеґел. — Хоч ніколи й не дорівнювався до них талантом. Я часто бувала з ним надто різка. Як я тепер шкодую... — зашморгала вона носом, мовби на неї напала нежить.
— Ну, годі... годі, Мінерво, — лагідно мовив Фадж, — Петіґру помер як герой. Нам розповідали свідки, звичайні маґли — ми згодом стерли їм пам'ять — вони розповідали, як Петіґру ридав: "Як ти міг, Сіріусе?! Це ж Лілі і Джеймс!.." Петіґру потягнувся за чарівною паличкою, але Блек, звісно, виявився спритнішим — розірвав Петіґру на дрібні шматочки...
Професорка Макґонеґел висякалася і забурмотіла:
— Дурненький хлопчик... невдаха... завжди програвав дуелі... Краще б залишив це міністерству...
— Йой, повірте, якби я си дістав до Блека швидше за того малого Петіґру, я бим си не бавив з ним чарівними паличками... я б його роздер... отак во... на кавалки, — заревів Геґрід.
— Ні, Геґріде, ні, ти навіть не розумієш, — заперечив йому Фадж. — Тільки вишколені чаклуни бойовики могли протистояти Блекові. Я був тоді помічником міністра у відділі магічних катастроф і одним з перших прибув на те місце... Я... я цього ніколи не забуду. Мені й досі це сниться. Вирва посеред вулиці — така глибока, що аж видно потріскані труби водогону. Скрізь тіла людей, верески маґлів... А Блек стоїть і регоче з того, що лишилося від Петіґру... закривавлена мантія і кілька... кілька шматочків...
Фадж замовк. Було чути, як зашморгали відразу п'ятеро носів.
— Отаке то, Розмерто, — пробурмотів Фадж. — Блека схопили двадцять бойовиків з магічного загону спецпризначення, а Петіґру посмертно нагородили орденом Мерліна першого ступеня, що стало хоч якоюсь утіхою для його бідолашної матері. А Блека запроторили до Азкабану.
Мадам Розмерта протяжно зітхнула.
— А чи правда, пане міністре, що він божевільний?
— Я й сам волів би так думати, — поволі озвався Фадж. — Поразка патрона, звичайно, дещо скаламутила його розум. Убивство Петіґру і всіх отих маґлів нагадувало поведінку загнаного в кут і доведеного до відчаю чоловіка — жорстокий... безглуздий вчинок. Але я зустрічався з Блеком, коли нещодавно здійснював інспекцію Азкабану. Розумієте, більшість ув'язнених сидять у тій темряві і щось собі бурмочуть... Але мене просто вразило, наскільки нормально поводився Блек. Він говорив зі мною абсолютно логічно. Це мене збентежило. Можна було подумати, що він просто занудьгував. Запитав, чи я вже переглянув свою газету, бо він давно не розгадував кросвордів. Я був приголомшений, що дементори, які стоять біля його дверей удень і вночі, майже на нього не вплинули — до Блека ж там, знаєте, приставлено чи не найпотужнішу охорону.
— А як ви гадаєте, пане міністре, з якою метою він утік? — запитала мадам Розмерта. — Чи ж не хоче він, боронь Боже, знову злигатися з Відомо Ким?
— Думаю, що це його... е е... кінцева мета, — ухильно відповів Фадж. — Але ми сподіваємося піймати його значно раніше. Мушу сказати, що самотній і покинутий всіма Відомо Хто — це одне... але поверніть йому найвірнішого слугу — і... страшно й подумати, що з того може вийти...
Зверху на столі дзенькнуло скло — хтось поставив свого келиха.
— Знаєш, Корнеліусе, якщо ти хочеш устигнути на вечерю з директором, то треба повертатися до замку, — сказала професорка Макґонеґел.
Ноги, за якими спостерігав Гаррі, знову прийняли на себе вагу тіл своїх господарів. Перед його очима промайнули краєчки мантій, а блискучі каблучки мадам Розмерти сховалися за стійкою. Знову відчинилися двері "Трьох мітел", до шинку долинуло завивання хуртовини, і вчителі зникли.
— Гаррі?
Під столом з'явилися обличчя Рона й Герміони. Вони мовчки дивилися на нього і не знаходили слів.
— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —
"Вогнеблискавка"
Гаррі не зовсім уявляв, як він зумів потрапити до медоворуцівського підвалу, пройти через тунель і знову опинитися в замку. Пам'ятав лише, що зворотна подорож була значно коротша. У голові йому ще й досі відлунювала щойно підслухана розмова.
Чому йому ніхто дотепер про це не розповів? Геґрід, Дамблдор, містер Візлі, Корнеліус Фадж... чому ніхто ніколи не згадував, що його батьки померли через зраду їхнього найкращого друга?
За вечерею Рон і Герміона тривожно поглядали на Гаррі, але не наважувалися заговорити: поруч сидів Персі. Коли вони піднялися до гамірної вітальні, то виявили, що Фред і Джордж на радощах, що закінчився семестр, підірвали там з півдесятка какобомб. Гаррі не хотів розповідати братам близнюкам про Гоґсмід, тому непомітно прослизнув у порожню спальню і відразу кинувся до своєї тумбочки. Понишпорив серед книжок і швидко знайшов те, що шукав: фотоальбом у шкіряній оправі, подарований йому Геґрідом два роки тому. Там було повно магічних фотографій його мами й тата. Він умостився на ліжку, опустив навколо ліжка запону й почав гортати сторінки...
З весільної фотографії усміхнений тато махав йому рукою. Його, таке ж як у Гаррі, неслухняне чорне волосся стирчало навсібіч. Щаслива мама тримала тата під руку. А поруч... мав бути він. Татів дружба... Гаррі ніколи до нього не придивлявся.
Якби він не знав, що то Блек, то ніколи б і не здогадався. Його обличчя не здавалось ні запалим, ні мертвотно блідим, навпаки — було приємне й усміхнене. Чи він уже тоді працював на Волдеморта? Чи вже задумав їхнє вбивство? Чи усвідомлював, що може загриміти на дванадцять років до Азкабану, де зміниться до невпізнанності?
"Але ж дементори на нього не діють" — думав Гаррі, дивлячись на привітно усміхнене обличчя. Він не чує криків моєї мами, коли вони до нього наближаються...
Гаррі сховав альбом назад у тумбочку, роздягся, зняв окуляри, щільніше засунув запони і ліг.
Хтось відчинив двері.
— Гаррі, ти тут? — непевно спитав Рон.
Але Гаррі вдав, що спить. Він почув, як вийшов Рон, перевернувся на спину й широко розплющив очі.
Уперше в житті він відчув, як по всьому його тілу, немов отрута, розпливалася ненависть. Він бачив, як зі стелі до нього посміхається Блек, мовби хтось тримав над ним фотографію з альбому. Тоді наче хтось прокрутив йому уривок з фільму, в якому Сіріус Блек підривав Пітера Петіґру (що був схожий на Невіла Лонґботома). Йому вчувалося глухе схвильоване бурмотіння (хоч він не мав уявлення, як звучав Блеків голос): "Це сталося, мій Пане... Нарешті Поттери зробили мене своїм Тайнохоронцем..." Співрозмовник Блека пронизливо зареготав. Цей регіт вчувався Гаррі щоразу, коли наближалися дементори...
*
— Гаррі, ти... у тебе жахливий вигляд.
Гаррі заснув аж перед світанком. Коли прокинувся, у спальні вже нікого не було. Він одягся і спустився гвинтовими сходами до вітальні. У порожній, вітальні сиділи Рон з Герміоною. Рон смоктав м'ятну жабку і поглажував живіт, а Герміона писала домашнє завдання, яке порозкладала аж на трьох столах.
— А де всі? — здивувався Гаррі.
— Роз'їхалися по домівках! Уже ж канікули, ти що, забув? — уважно подивився на Гаррі Рон. — Скоро обід, я саме збирався тебе будити.
Гаррі бухнувся в крісло біля каміна. За вікном і далі падав сніг. Криволапик простягся перед каміном, немов рудий килимок.
— Вигляд у тебе і справді кепськуватий, — стурбовано поглянула на Гаррі Герміона.
— Та ні, зі мною все о'кей.
— Послухай, Гаррі, — Герміона перезирнулася з Роном, — тебе, звичайно, засмутило все те, що ти почув учора, але благаю: не роби ніяких дурниць.
— Наприклад? — запитав Гаррі.
— Наприклад, не варто самому шукати Блека, — сказав Рон.
Гаррі промовчав. Було зрозуміло, що вони готувалися до розмови, поки він спав.
— Гаррі, ти ж не шукатимеш його, ні? — допитувалася Герміона.
— Бо Блек не вартий, щоб через нього вмирати, — додав Рон.
Гаррі глянув на друзів. І як вони не розуміють?!
— Знаєте, що я чую, коли поруч дементор?
Рон з Герміоною стривожено похитали головами.
— Я чую, як кричить моя мама, благаючи Волдеморта пощадити мене. Коли б ви отак почули останні слова своєї матері, яку ось ось уб'ють, ви б ніколи не змогли цього забути. А якби ви раптом дізналися, що виказав її Волдемортові їхній найкращий приятель...
— Але ж ти нічого не можеш зробити! — вигукнула приголомшена Герміона. — Блека впіймають дементори, і він повернеться до Азкабану і... так йому й треба!
— Ти чула, що казав Фадж. Азкабан не впливає на Блека так, як на інших. Це для нього ніяке не покарання!
— І що ти задумав? — відверто стривожився Рон. — Хочеш його... вбити, чи що?
— Не мели дурниць, — запанікувала Герміона. — Гаррі не збирається нікого вбивати, правда, Гаррі?
Гаррі знову не відповів. Він і сам не знав, що робити. Зрозуміло одне: не можна сидіти склавши руки, поки Блек розгулює на волі.
— Мелфой у курсі, — раптом промовив він. — Пам'ятаєте, що він мені сказав на настійках? "На твоєму місці, я б сам його вислідив... і помстився б".
— І ти послухаєш Мелфоя, а не нас? — обурився Рон. — Згадай, що отримала мама Петіґру по смерті сина? Орден Мерліна першого ступеня і Петіґрів палець у коробочці... Тато розповідав, що більше нічого не знайшли. Цей Блек шалений і дуже небезпечний...
— Мелфоєві, мабуть, розповів його батечко, — правив своєї Гаррі, не слухаючи Рона. — Старий Мелфой входив у найближче оточення Волдеморта...
— Ти що, не можеш казати "Відомо Кого"? — не стримався Рон.
— ...отже, Мелфої знали, що Блек працює на Волдеморта...
— ...і Мелфой стрибав би з радості, якби тебе розірвало на мільйон шматочків, як Петіґру! Зрозумій, Мелфой дуже на це сподівається, особливо перед матчем.
— Гаррі, прошу...
