Наше серце - Мопассан Гі де

Чи ж диво, коли дівчинка закохалася в свого господаря після всього, що він зробив для неї? Ця думка не здалася йому прикрою: дівчинка справді була гарненька і нічим уже не скидалась на покоївку. Його чоловіча гордість, така зневажена, вражена, знівечена і принижена іншою жінкою, тепер почувала себе підлещеною, потішеною, майже зціленою. Це була винагорода, дуже маленька, ледве відчутна, бо коли в людину хтось закоханий — байдуже хто, — значить, ця людина ще може збудити кохання, ого несвідомий егоїзм теж був задоволений. Його трохи б і забавило, і, може, вийшло йому 0 на користь подивитися, як те маленьке серденько оживе й заб’ється для нього. Йому навіть на думку не спадало віддалити цю дитину, вберегти її від тої небезпеки, від якої він сам страшенно страждав, пожаліти дівчину більше, ніж пожаліли його, бо співчуття ніколи не йде в парі з любовними перемогами.

Він почав за нею спостерігати й незабаром пересвідчився, що таки не помилився. Тисячі дрібниць щодня підтверджували це. Якось уранці, подаючи йому біля столу, вона ледь торкнулася до нього сукнею, і він почув запах парфумів, простеньких парфумів, мабуть, куплених у галантерейній крамниці чи в місцевого аптекаря. Тоді Марі-оль подарував їй пляшку туалетної води "Шипр", що віддавна сам уживав, умиваючись, і запаси якої мав завжди при собі. Він подарував їй також добре туалетне мило, зубний еліксир і рисову пудру. Він уміло сприяв тій, щодня помітнішій, щодня повнішій зміні і стежив за нею цікавим та підлещеним поглядом. Залишаючись для нього скромною і вірною служницею, вона разом з тим робилася чулою й закоханою жінкою, в якої наївно розвивався вроджений інстинкт кокетства.

І він сам помалу прихилявся до неї. Він тішився, він був зворушений і вдячний. Він грався з цим новонародженим

коханням, як граються в години чорної туги з усім, що може хоч трошки розважити. Він не почував до неї іншого потягу, окрім того невиразного бажання, що штовхає всякого чоловіка до всякої гарної жінки — чи то до вродливої служниці, чи то до селянки, збудованої, як богиня, своєрідної сільської Венери. Найбільше притягала його до неї та жіночість, яку він знаходив у ній і яка була тепер йому потрібна. Це була невиразна й непереможна потреба, викликана іншою коханою. Та кохана пробудила в ньому владний і таємний потяг до жіночої сутності, до близькості жінки, до спілкування з нею, до того тонкого аромату, духовного чи почуттєвого, яким кожна спокуслива істота, від простолюдинки до великосвітської дами, від східної самиці з великими чорними очима до північної діви з блакитним поглядом і лукавою душею, впливає на чоловіків, для яких ще живе споконвічний чар жіночої істоти.

Та ніжна, безперестанна, пестлива й таємна уважність, швидше відчутна, аніж видима, обгортала його рану, ніби шар вати, і робила її не такою чутливою до нападів його печалі. А та печаль, однак, не минала, повзаючи і кружляючи, як мухи довкола роз’ятреної рани. Досить було одній із них торкнутися її, як страждання починалися знов. Він заборонив давати кому-небудь свою адресу, і його друзі з розумінням поставилися до його втечі, але відсутність новин і хоч яких відомостей турбували його. Час від часу йому траплялися в газеті Ламартове чи Масівалеве ім’я між іменами присутніх на якомусь проханому обіді чи урочистості. Якось йому зустрілося прізвище пані де Бюрн, яку називали одною з найелегантніших, найврод-ливіших та найдобірніше вбраних дам на балу в австрійському посольстві. Він увесь затремтів. Ім’я графа фон Бернгауза стояло кількома рядками нижче. У Маріоля знову спалахнули ревнощі, до самого вечора краючи йому серце. Цей згаданий зв’язок став тепер для нього майже безперечний! То було одно з тих уявлюваних переконань, що мучать більше, ніж певний факт, бо від них ніколи не можна врятуватися чи зцілитися.

Неспроможний довше жити, нічого не знаючи й не маючи певності в своїх підозріннях, він вирішив написати до Ламарта, — той досить добре знав його і, певне, догадувався про жаль його душі, а тому міг відповісти на його думки навіть без прямого запитання.

Одного вечора при лампі він склав того листа, довгого, майстерного, невиразно сумного, повного прихованих запитань і лірики на тему про весняну красу на селі.

За чотири дні, одержавши пошту, він з першого погляду впізнав просте й тверде романістове письмо.

Ламарт повідомляв його про тисячу сумних новин, повних для нього глибокого значення. Він говорив про багатьох людей, але, не пишучи про пані де Бюрн і про Бернгауза докладніше, ніж про інших, він нібито вирізняв їх властивим йому стилістичним прийомом і привертав до них увагу, нічим не виявляючи свого наміру.

З листа взагалі виходило, що всі Маріолеві підозріння мали принаймні під собою грунт. Його побоювання збудуться завтра, коли ще не збулися вчора.

Його колишня коханка жила тим самим життям — метушливим, блискучим, світським. Про Маріоля трохи поговорили після його зникнення, як завжди говорять про тих, хто зникає,— з байдужою цікавістю. Гадали, що він поїхав кудись дуже далеко, бо йому набрид Париж.

Прочитавши того листа, він аж до вечора пролежав у гамаку. Він не міг обідати, не міг заснути, а вночі у нього почалася гарячка. Другого дня він почував таку втому, таку нудьгу, таку огиду до тих одноманітних днів, перебу-тих між цим густим мовчазним лісом, тепер уже темним від зелені, і тією обридливою річечкою попід його вікнами, що вирішив не вставати з постелі.

Коли Єлізабет увійшла на його дзвінок і побачила його ще в ліжку, то здивовано зупинилася в дверях і спитала, раптом збліднувши:

— Пан хворий?

— Та трошки.

— Чи не викликати лікаря?

— Ні. То так буває іноді зі мною.

— Може, вам треба чого-небудь?

Він звелів, як завжди, приготувати ванну, на сніданок подати яйця, а чай щоб був протягом усього дня. Але близько першої години його взяла така страшенна нудьга, що йому захотілося встати. Елізабет, яку він безперестану викликав за звичкою всіх удавано хворих, приходила стурбована, засмучена, з великим бажанням зробити для нього щось корисне, чимсь допомогти йому й вилікувати його. Побачивши, як він хвилюється й нервується, вона запропонувала, геть почервонівши від ніяковості, що-небудь почитати йому вголос.

Він спитав:

— Ви добре читаєте?

— Так, пане, коли я вчилася в школі, то завжди діставала нагороди за читання, а мамі прочитала стільки романів, що й заголовки перезабула.

Він зацікавився і послав її до майстерні взяти серед надісланих йому книжок — його найулюбленішу — "Манон Леско".

Вона допомогла йому сісти в постелі, підмостила йому щд спину дві подушки, взяла стільця й почала читати. Читала вона справді гарно, навіть дуже гарно, оскільки була обдарована особливим хистом правильної інтонації й виразності. Вона одразу ж зацікавилася цією повістю і, читаючи її, так хвилювалася, аж Маріоль часом спиняв її, аби про щось спитати чи побалакати трохи з нею.

У відчинене вікно разом з теплим вітерцем, повним пахощів зелені, вривалися співи, тьохкання та рулади солов’їв, що заливалися коло самичок на кожному дереві у цю пору кохання.

Андре дивився на дівчину, схвильовану, з блискучими очима, таку зацікавлену розгортанням подій на сторінках книжки.

На його запитання вона відповідала з вродженим розумінням усього, що торкається кохання та жаги, надаючи своїм словам правильного, але трохи непевного сенсу, викликаного простонародною вузькістю її кругозору. Він подумав: "Якби трохи підучити цю дівчину, вона стала б зовсім розумницею".

Жіноча чарівність, яку він і раніше почував у ній, справді цілюще впливала на нього теплого й спокійного полудня, дивно змішуючись у його уяві з таємною й могутньою чарівністю Манон, що приносить у наші серця най дивніший жіночий образ, викликаний до життя завдяки людському мистецтву.

Заколисаний голосом, зваблений такою відомою і завжди новою розповіддю, він мріяв про таку химерну й принадли-ву коханку, як у де Гріє, несталу й невірну, людяну й спокусливу навіть своїми ганебними гріхами, створену для того, щоб збуджувати в чоловікові всю його ніжність і весь його гнів, прихильність і палку ненависть, ревнощі й бажання.

Ах, коли б та, котру він тільки що покинув, таїла в своїй крові хоч би тільки любовну й почуттєву підступність цієї бентежної куртизанки, то, може б, він ніколи не поїхав од неї! Манон дурила, але кохала, вона брехала, але віддавалася!

Після цілоденних лінощів Маріоль увечері поринув у сонні марева, де зливалися усі ті жінки. Не відчувши від учорашнього дня ніякої втоми, провівши весь день без руху, він спав сторожким сном і прокинувся від якогось незвичного шуму в домі.

Вже разів зо два вночі йому чулися якісь кроки й ледве вловимий рух на нижньому поверсі — не просто під ним, а в кімнатах, прилеглих до кухні: в комірчині, де зберігалась білизна, і в ванній. Він не звернув на те уваги.

Але цього вечора, втомившись од лежання й не можучи довго заснути, він прислухався й почув якесь незрозуміле шамотіння і якесь хлюпотіння. Тоді він вирішив піти подивитися, засвітив свічку й поглянув на годинника: не було ще й десятої. Він одягнувся, поклав до кишені револьвера і, крадучись, дуже обережно спустився вниз.

Увійшовши до кухні, він здивовано побачив, що в печі горить огонь. Більше нічого не було чути, але потім йому причувся якийсь рух у ванній, зовсім крихітній кімнатці, побіленій вапном, де нічого, крім ванни, не було.

Він підійшов, повернув тихенько ручку і, розчинивши раптом двері, побачив простягнене в воді жіноче тіло, з розкинутими руками, з кінчиками персів на поверхні, найпрекрасніше жіноче тіло, яке коли-небудь йому доводилося бачити.

Вона скрикнула, злякана, не маючи змоги втекти.

Він уже стояв навколішки біля ванни, пожираючи дівчину палким поглядом і простягаючи до неї уста.

Вона зрозуміла і, зненацька підвівши мокрі руки, обвила ними свого господаря за шию.

III

Другого дня, коли вона прийшла до нього, несучи чай, і їхні очі зустрілися, вона затремтіла так сильно, що чашка й цукерничка кілька разів стукнулися одна об одну.

Маріоль підійшов до неї, взяв у неї з рук тацю, поставив на стіл і, бачачи, що вона опустила очі, сказав їй:

— Подивись на мене, маленька.

Вона звела на нього очі, повні сліз.

Він знову мовив:

— Я не хочу, щоб ти плакала.

Притуливши її до себе, він почув, що вона тремтить від ніг до голови.