Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія
Він зненацька відчув страшну порожнечу. Чи він знов помилився, чи Гааке вдруге вислизнув від нього? Але чи можна було двічі помилитися? Чи можна двічі зникнути, мов запастися в землю? Правда, були ще бічні вулиці. Гааке міг завернути в котрусь із них. Равік скинув оком уздовж вулиці Пресбур. Машини за машинами, повні тротуари людей. Найзаванта-женіші вечірні години. Нема сенсу ще раз починати пошуки. Знову спізнився.
— Зник? — спитав Морозов, що йшов йому назустріч.
Равік похитав головою.
— Мабуть, мені й цього разу привиділося.
— Ти його впізнав?
— Мені здалося, що впізнав. Ще хвилину тому я був упевнений. А тепер… тепер я взагалі ні в чому не впевнений.
Морозов глянув на нього.
— Є багато облич. Подібних одне до одного.
— Так, але є й обличчя, що їх ніколи не забудеш.
Равік зупинився.
— Що ти далі робитимеш? — спитав Морозов.
— Не знаю. Що я можу зробити?
Морозов подивився на людський потік, що залив вулиці.
— Не пощастило, хай йому біс. Аби не в такий час. А то кінець робочого дня. Людей як комашні…
— Так.
— Та ще й темніє! Вже майже нічого не видно. Ти його добре роздивився?
Равік не відповів.
Морозов узяв його за руку.
— Слухай, — сказав він. — Нема ніякого сенсу гасати далі вулицями й завулками. Ти шукатимеш його на одній, а тобі здаватиметься, що він саме тепер на другій. Це безнадійна справа. Краще вернімося назад у ресторан. Це найкраще місце. Ти звідти більше побачиш, ніж бігаючи містом. Якщо він вертатиметься назад, ти вже його нізащо не прогавиш.
Вони сіли біля крайнього столика, звідки видно було на всі боки, й довго сиділи мовчки.
— А що ти зробиш, якщо зустрінеш його? — нарешті спитав Морозов. — Ти вже знаєш?
Равік похитав головою.
— Подумай. Краще знати наперед. А то розгубишся й наробиш дурниць. Навіщо тобі це? Особливо в твоєму становищі. Хіба тобі полегшає, як ти попадеш на кілька років до в'язниці?
Равік перевів на нього погляд. Він нічого не казав, тільки дивився на Морозова.
— Якби це йшлося про мене, то мені було б байдуже, — повів далі Морозов. — А за тебе мені не байдуже. Що б ти зробив, якби це справді виявився він і ти б його догнав он там на розі?
— Не знаю, Борисе. Справді, не знаю.
— Ти ж не маєш при собі зброї, га?
— Не маю.
— Коли ти зопалу накинешся на нього, вас відразу розборонять. Ти попадеш у поліцію, а він відбудеться кількома синцями, розумієш?
— Розумію. — Равік знову втупив очі у вулицю.
Морозов почав міркувати вголос:
— Можна, зрештою, штовхнути його під машину десь на перехресті. Але теж не було б певності. Може, йому нічого й не сталося б, дістав би лише кілька шрамів, та й годі.
— Я не буду штовхати його під машину, — сказав Равік, не зводячи очей з вулиці.
— Знаю. Я б теж не штовхав.
Морозов хвилину помовчав, потім сказав:
— Равіку, якщо то справді був Гааке і якщо ти його зустрінеш, треба діяти напевне, розумієш? Це буде твій єдиний шанс.
— Я знаю.
Равік і далі не зводив очей з вулиці.
— Коли ти його побачиш, піди за ним назирці. Нічого більше не роби, тільки йди. Довідайся, де він мешкає, і все. Решту обміркуєш потім. Не поспішай. І не роби дурниць, чуєш?
— Так, — неуважно відповів Равік, пильно слідкуючи за перехожими.
До столика підійшов продавець фісташок. Потім хлопець з іграшковими мишами. Вони танцювали на мармуровій стільниці й бігали по рукаві. Знов з'явився скрипаль. Тепер він був у капелюсі і грав "Parlez moi d'amour" [9]. Якась баба з проваленим носом продавала фіалки.
Морозов глянув на годинника.
— Восьма, — сказав він. — Дарма чекати довше. Ми вже сидимо тут понад дві години. В цю пору він уже не з'явиться. Тепер у Франції всі вечеряють.
— Іди собі, Борисе. І взагалі, навіщо тобі тут зі мною сидіти?
— Не в тім річ. Я можу сидіти з тобою тут скільки завгодно. Але я не хочу, щоб ти довів себе до сказу. Немає глузду сидіти тут цілими годинами. Тепер його з таким самим успіхом можна зустріти де завгодно. Навіть швидше зустрінеш у ресторані, нічному клубі чи борделі.
— Я знаю, Борисе.
Морозов поклав йому на плече свою велику волохату руку.
— Послухай мене, Равіку, — сказав він. — Якщо тобі судилося його зустріти, ти його десь та спопадеш, а якщо ні, то роками чекатимеш на нього, і дарма. Ти розумієш, що я маю на думці? Завжди будь насторожі, скрізь. І завжди будь готовий до всього. Але живи так, наче ти помилився. Мабуть, так воно й є. Більше ти нічого не можеш зробити. А то замучиш себе. Я знаю це з власного досвіду. Років двадцять тому сам був у такому стані. Весь час мені ввижався той, хто вбив мого батька. Галюцинації.— Він допив свою чарку. — Прокляті галюцинації. А тепер ходімо й десь повечеряємо.
— Іди сам, Борисе. Я прийду пізніше.
— Ще посидиш тут?
— Трохи посиджу. Потім піду в готель. Мені там треба дещо зробити.
Морозов пильно глянув на нього. Він знав, чого Равікові треба в готель. Але й знав, що вже нічого не вдіє. Хай як хоче, то його справа.
— Ну гаразд, — сказав він. — Я буду в "Мер Мері". А тоді в "Бубличках". Подзвони або приходь. — Він звів кущуваті брови. — І не ризикуй. Не треба дешевого геройства! І заплішеного ідіотизму також. Стріляй тільки тоді, як будеш певен, що зможеш утекти. Це не дитяча гра і не гангстерський фільм.
— Знаю, Борисе, не турбуйся.
Равік заскочив в "Ентернасіональ" і дуже швидко вийшов звідти. Ідучи повз готель "Мілан", він глянув на годинника. Пів на дев'яту. Можна ще застати Джоан.
Вона відчинила йому двері.
— Ти прийшов сюди, Равіку? — вражено спитала вона.
— Так.
— Ти ні разу ще не був тут від того вечора, як забрав мене звідси.
Він неуважно всміхнувся.
— Справді, Джоан. У нас із тобою дивне життя.
— Так. Наче в кротів чи в кажанів. Або в сов. Ми бачимось тільки як стемніє.
Вона, широко ступаючи, м'яко й нечутно ходила по кімнаті. На ній був синій халат чоловічого крою, туго підперезаний поясом. На ліжку лежала чорна сукня, в якій вон& виступала в "Шехерезаді". Вона була дуже гарна й безмежно далека.
— Тобі не час уже йти, Джоан?
— Ще ні. За півгодини. Це моя найкраща пора. Година перед тим, як іти в "Шехерезаду". Бачиш, що я тоді маю. Каву і хтозна-скільки часу. А тепер навіть ти прийшов. І кальвадос є.
Вона подала йому пляшку. Равік поставив її на стіл, не відкоркувавши. Потім обережно взяв Джоан за руки.
— Слухай, — мовив він.
Світло в її очах погасло. Вона підступила до нього.
— Кажи відразу, що сталося?
— Сталося? Що могло статися?
— Не знаю, але щось сталося. Коли ти такий, як тепер, завжди щось стається. Ти тому й прийшов?
Він відчув, що її руки випручуються з його рук. Джоан не ворушилася, і руки не ворушилися. Тільки здавалося, наче щось усередині в них тікало від нього.
— Джоан, не приходь до мене сьогодні ввечері. Ні сьогодні, ні завтра. І ще кілька днів.
— Тобі треба бути в клініці?
— Ні. Щось інше. Я не можу тобі нічого сказати. Але це не стосується наших взаємин.
На мить вона завмерла. Потім сказала:
— Добре.
— Ти мене розумієш?
— Ні. Та коли ти кажеш, що так треба, то треба.
— Ти сердишся на мене?
Джоан глянула на нього.
— Боже! Хіба я могла б на тебе за щось сердитись, Равіку?
Він підвів очі. Йому ніби хтось міцно здавив рукою серце. Джоан не думала над тим, що сказала, але ніщо не змогло б схвилювати його дужче, ніж ці слова. Він майже не надавав значення тому, що вона нашіптувала йому вночі,— все те забувалося, коли за вікном починав сіріти ранок. Він знав, що її захват у ті години, коли вона сиділа чи лежала поряд із ним, — це захват самою собою, п'яний дурман, хвилинний спалах, та й годі. І ось тепер уперше, ніби пілот, що в дірках між осяйними хмарами, в яких грається в піжмурки світло, раптом помічає внизу зелену, брунатну, розкішну землю, він теж побачив щось більше. За захватом він помітив відданість, за сп'янінням — почуття, за брязкальцями слів — довіру. Він сподівався чого завгодно — запитань, підозри, нерозуміння, тільки не цього. Завжди так виходить: лише дрібниці відкривають нам очі, — важливі вчинки нічого не пояснюють. Вони стоять надто близько до мелодрами, в них нуртує бажання збрехати.
Кімната. Готельний номер. Кілька валіз, ліжко, світло, за вікном чорна порожнеча ночі й минулого… А тут ясне лице з сірими очима й високими бровами, непокірне волосся, життя, гнучке життя, що відверто тягнеться до нього, мов олеандровий кущ до світла… Ось воно, стоїть перед ним, очікує і безмовно волає: "Візьми мене! Тримай мене!" Хіба він колись давно не сказав уже: "Я тебе триматиму"?
Він підвівся.
— На добраніч, Джоан.
— На добраніч, Равіку.
Він сидів перед рестораном "Фуке", біля того самого столика, що й того разу. Сидів година за годиною, заглибившись у пітьму минулого, де блимав тільки один промінчик світла — надія на помсту.
Його арештували в серпні 1933 року. Він півмісяця переховував у себе двох своїх приятелів, яких розшукувало гестапо, а потім допоміг їм утекти. Один із них урятував йому життя 1917 року під Біксхоте у Фландрії, винісши під прикриттям кулеметного вогню з нейтральної смуги, де він, поранений, повільно сходив кров'ю. Другий був письменник-єврей, якого Равік віддавна добре знав. Його привели на допит — хотіли довідатись, куди ті двоє втекли, які в них були документи і хто їм допомагатиме дорогою. Допитував Гааке. Опритомнівши першого разу, він спробував вихопити в Гааке револьвера й застрілити його або вбити руків'ям. Він ніби кинувся в лунку багряну пітьму. То була безглузда спроба — що він міг удіяти проти чотирьох озброєних, дужих чоловіків? Три дні поспіль він млів, повільно опритомнював, відчував пекельний біль і бачив те саме холодне, усміхнене обличчя Гааке. Три дні ті самі запитання, три дні ті самі тортури, змордоване тіло вже майже втратило здатність страждати. А потім, надвечір третього дня, привели Сибілу. Вона нічого не знала. їй показали його, щоб примусити її говорити. Вона була розпещена, гарна жінка, звикла до легкого, безтурботного життя. Він гадав, що вона почне кричати й зламається. Але вона витримала. І сама напала на тих катів. Кинула їм в обличчя фатальні слова. Фатальні для неї, і вона про це знала. Гааке перестав усміхатися. Припинив допит. Другого дня він пояснив Равікові, що з нею буде в жіночому концтаборі, коли він не признається. Равік не відповів.
