Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк
Навіщо їм стрибати?
— А що ж, ти сказав, вони роблять?
— Тю! Я хотів тільки сказати, що їх в Європі скільки завгодно. Навіщо їм стрибати? Вони там швендяють, як щось звичайне, як отой горбатий Річард…
— Річард? А як його прізвище?
— Нема в нього ніякого прізвища. У королів ніколи не буває прізвищ, тільки ім՚я.
— Та ну?
— Не буває.
— Може, їм і подобається, щоб їх звали, як негрів, одним тільки ім՚ям, але це мені зовсім не до смаку. То скажи, Томе, де ми будемо копати?
— Та ще не знаю. Хіба почати з того старого, гіллястого дерева, що стоїть на пагорку за річкою? У нього якраз одна гілка суха.
— Гаразд.
Вони дістали скалічене кайло та лопату і вирушили в похід. Іти треба було три милі. Прийшли вони червоні, захекані і розтяглися в холодку найближчого ясена, щоб відпочити й покурити.
— Мені це подобається,— сказав Том.
— І мені.
— Слухай, Геку, якщо ми знайдемо тут скарб, що ти зробиш з своєю часткою?
— Ого! Я щодня купуватиму пироги з м՚ясом і склянку содової води, а коли приїде цирк, ходитиму щодня до цирку. Ото вже весело поживу!
— Ну, а ти нічого не відкладеш про запас?
— Відкладати? Навіщо?
— Як навіщо? А щоб вистачило на майбутній рік.
— О, це ні до чого. Коли я не витрачу грошей, все одно батько повернеться колись додому і забере їх. А вже після нього не поживишся. Будь певний, все очистить. А що ти зробиш з своєю часткою, Томе?
— Я куплю барабан, шаблю, червону краватку, бульдога-цуценя і одружуся.
— Одружишся?
— Авжеж.
— Томе, ти… ти з глузду з՚їхав!
— Почекай — побачиш.
— Нічого безглуздішого ти не міг видумати, Томе. Подивись на мого батька й мою матір, адже вони билися з ранку й до вечора. Воювали! Я пам՚ятаю це, добре пам՚ятаю.
— Дурниці. Та, з якою я одружуся, не битиметься.
— А про мене, Томе, то вони всі однакові. Всі вони ладні відшмагати чоловіка. Ні, ти це краще обміркуй як слід. Кажу тобі — обміркуй. Як звать дівчисько?
— Вона зовсім не дівчисько, а дівчинка.
— Та все одно. Той говорить — дівчисько, а той — дівчинка; хто як хоче, так і каже. І те і те правильно. А як же її звуть, Томе?
— Я скажу тобі колись, не тепер.
— Гаразд, як знаєш. Тільки, коли ти одружишся, я буду зовсім самітний.
— Ні, навпаки. Ти перейдеш до нас, і ми житимемо всі втрьох. А тепер годі валятись,— давай копати.
Вони працювали з півгодини, навіть спітніли, але нічого не знайшли. Покопали ще з півгодини. Знову ніяких наслідків. Нарешті Гек сказав:
— Невже скарби завжди закопують так глибоко?
— Іноді… не завжди. І не всі. Ми, мабуть, не в тому місці копаємо.
Вони знайшли інше місце і знову почали копати. Тепер робота йшла не так швидко, але все ж таки посувалася вперед. Вони мовчки працювали деякий час. Потім Гек перестав копати, сперся на лопату, витер рукавом великі краплі поту з лоба і сказав:
— Де ми копатимемо далі, як закінчимо тут?
— Я думаю, чи не спробувати під старим деревом — отам на Кардіфській горі, за будинком удови?
— По-моєму, це місце придатне. Та тільки чи не відбере від нас скарбу вдова, га, Томе? Це ж на її землі.
— Відібрати в нас скарб! Хай тільки спробує! Скарб належить тому, хто його знайшов. Байдуже, на чиїй це землі.
Гек заспокоївся. Вони копали далі. Невдовзі Гек сказав:
— Під три чорти! Ми, мабуть, знову не на тому місці копаємо. Як ти думаєш?
— Це дивно, Геку, дуже дивно,— я не розумію. Іноді відьми заважають. По-моєму, це вони.
— Отакої! Відьми вдень нічого вдіяти не можуть.
— Справді, я про це й не подумав. О, тепер я розумію, в чому річ. Ну й дурні ми з тобою. Адже ж треба спочатку знайти те місце, куди тінь од гілки падає якраз опівночі, і там копати.
— А, щоб тебе! Значить, весь час ми працювали, як ідіоти, марно. А тепер, чорт забери, доведеться ще раз іти сюди вночі. Та й далеко ж іти сюди. Ти зможеш вибратись з дому?
— Та вже якось виберусь. Треба це закінчити неодмінно сьогодні ж уночі, бо, коли хтось побачить ці ями, то миттю догадається, що тут робилось, і сам відкопає скарб.
— Гаразд, я прийду до тебе під вікно і нявкну.
— Згода. Сховаймо інструменти в кущах.
Вночі, близько дванадцятої години, хлопці прийшли до того самого дерева, сіли в затінку і стали чекати. Місце було дике, а час такий, який здавна вважається страшним. Духи шепотіли в листі дерев, привиди визирали з-під пнів. В далині глухо загавкав собака. Йому відповіла сова своїм зловісним криком.
Хлопці були пригнічені і розмовляли мало. Згодом вирішили, що вже дванадцята година. Вони помітили, куди падає тінь, і стали копати, їх надихала надія. Працювати стало куди цікавіше, і старанність їхня зростала. Яма ставала дедалі глибшою, і щоразу, коли лопата вдаряла в щось тверде, у них тьохкало серце; але щоразу їх чекало розчарування. То було коріння чи камінь. Нарешті Том сказав:
— Знов не те місце, Геку. Ми знову помилилися.
— Та як же ми могли помилитися? Ми почали точнісінько там, куди впала тінь.
— Я знаю, але не в цьому річ.

— А в чому?
— Та ми ж тільки приблизно вгадали час. А може, тоді було занадто пізно або занадто рано.
Гек кинув свою лопату.
— Це правда,— сказав він.— Ось у чому річ. Доведеться нам це залишити. Ми ніколи не вгадаємо точно час. До того ж надто вже страшно. Всякі відьми й привиди нишпорять навкруги. Мені весь час здається, ніби щось стоїть за спиною, і я боюсь обернутися, бо, може, інші стоять попереду і чекають лише, аби я озирнувся. Весь час у мене мороз поза шкурою дере!
— І мені моторошно, Геку. Коли ховають гроші під деревом, то майже завжди кладуть поблизу мертвяка, щоб він стежив за ними.
— Господи!
— Авжеж. Я часто чув про це.
— Ні, Томе, знаєш, щось мені не хочеться возитися з мертвяками. З ними завжди в біду вскочиш.
— Та й мені не хочеться їх турбувати, Геку. Уяви тільки, що він висунув свій череп і скаже щось.
— Годі, Томе. Це жах!
— А таки жах, Геку. Погано я себе почуваю.
— Слухай, Томе, ходім. Спробуймо копати ще деінде.
— Гаразд, може, так буде й краще.
— А куди ж ми підемо?
Том подумав трохи і сказав:
— Он туди… в той будинок… туди, де привиди.
— Та цур йому! Не люблю я привидів, Томе. Ще гірше за мертвяків. Мертвяк, може, й скаже що-небудь, але принаймні не швендяє навколо тебе в савані і не заглядає просто тобі в обличчя, не клацає зубами, як це привиди роблять. Я б такої речі не витримав, Томе, та й ніхто не витримає.

— Так, але, Геку, привиди блукають тільки вночі; вони не завадять нам копати вдень.
— Воно то так, але ти чудово знаєш, що люди і вдень не заходять у такі будинки, не тільки вночі.
— Це більше тому, що люди взагалі не люблять ходити в ті місця, де кого-небудь зарізано або вбито. Але ж біля цього будинку і вночі нічого не видно,— тільки синій вогник блимає іноді з вікна, а справжніх привидів нема.
— Слухай, Томе, якщо ти десь побачиш, що блимає блакитний вогник, ти вже можеш об заклад битися, що тут і привид поблизу. Ти сам подумай: адже ж ніхто, крім привидів, не вживає блакитного вогню.
— Це так, а проте вони вдень не ходять. То чого ж нам боятися?
— Гаразд, коли хочеш, покопаємо і там, тільки все-таки небезпечно.
Тим часом хлопці зійшли з пагорка. Посеред долини, освітленої місяцем, самітно стояв зачарований будинок. Паркан навколо нього давно розвалився; ганок заріс бур՚яном; димар упав; у вікнах не було шибок; ріжок даху провалився. Хлопці довго здалека дивилися на занедбаний будинок, чекаючи, що ось-ось у вікні майне блакитний вогник, і розмовляли пошепки, як і слід розмовляти вночі в таких зачарованих місцях. Потім звернули праворуч, далеко обійшли жахливий будинок і повернулися додому лісом по другому схилу Кардіфської гори.
Розділ двадцять шостий
Скарб викрали розбійники
Наступного дня, щось о дванадцятій годині, хлопці знов прийшли до сухого дерева; вони хотіли взяти свої інструменти. Том нетерпляче поспішав до зачарованого будинку. Гек нібито теж поспішав, але не дуже. Потім він сказав:
— Слухай, Томе, ти знаєш, який сьогодні день?
Том у думці перерахував дні тижня і здивовано глянув на товариша.
— Ой-ой-ой! А я й не подумав про це, Геку.
— Я теж не подумав, а це раптом пригадав, що сьогодні в нас п՚ятниця.
— Бодай йому! Ось як треба остерігатися, Геку. Ми могли б ускочити в халепу, коли б почали таке діло в п՚ятницю.
— Могли б! Скажи краще: неодмінно вскочили б. Може, й бувають щасливі дні, але в усякому разі не п՚ятниця.
— Кожен дурень це знає. Ти не перший це взнав, Геку.
— Та хіба ж я кажу, що я перший. Та не в самій п՚ятниці тут річ. Сьогодні вночі я бачив страшенно поганий сон… пацюки.
— Ну, пацюки — це певна прикмета на біду. А вони билися між собою?
— Ні.
— Ну, це ще добре, Геку. Коли пацюки не б՚ються, це означає тільки, що лихо десь поблизу. Треба тільки пильнувати, щоб не потрапити в біду. Залишимо цю справу, сьогодні ми не копатимемо, краще пограймося. Ти знаєш Робін Гуда, Геку?
— Ні. Хто такий Робін Гуд?
— Ого, це один із найславетніших людей, які тільки жили коли-небудь в Англії… Ну, найкраща людина. Розбійник.
— Здорово. Хотів би я ним бути! А кого він грабував?
— Тільки шерифів, попів, багатіїв, королів і тому подібних людей. Але ніколи не кривдив бідних. Він любив бідних і завжди ділився з ними по совісті.
— О, мабуть, гарною людиною він був.
— Та вже можеш бути певний. Другої такої благородної людини і на світі ніколи не було. Тепер таких людей зовсім нема — правду тобі кажу. Прив՚яжи Робін Гуду одну руку, він другою рукою відлупцює кого завгодно. А з свого тисового лука він влучав на віддалі півтори милі в десятицентову монетку.
— Що це таке — тисовий лук?
— Не знаю, мабуть, якийсь особливий… А коли Робін Гуд поціляв тільки в край монети, він сідав і плакав. І, звичайно, лаявся. Так от, пограймося в Робін Гуда — це чудова гра. Я навчу тебе.
— Згода.
Вони гралися в Робін Гуда аж до вечора, час од часу жалібно поглядаючи на зачарований будинок і розмовляючи про те, що чекає на них завтра. Коли сонце почало заходити, вони пішли додому, ступаючи по довгих тінях дерев, і незабаром зникли в лісі на Кардіфській горі.
У суботу, невдовзі після дванадцятої години дня, хлопці знову були біля сухого дерева. Вони покурили й поговорили, лежачи в холодку, потім покопали трохи у вчорашній ямі, не дуже сподіваючись на успіх.