Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Він провів Бетті до дивану і повернувся до мене. Рабинович грав ролі брутальних нацистів у другорядних фільмах, але у житті був дуже милий чоловік.

— Повісився, — сказав він. — Ліпшютц знайшов його. Це сталося день чи два дні тому. У його власній кімнаті. Висів на люстрі. В усій квартирі горіло світло, зокрема і на тій люстрі. Можливо, він просто не хотів помирати у темряві. Напевно, вішався вночі.

Я хотів уже йти.

— Залишитеся, — попросив Рабинович. — Що більше людей поруч із Бетті, то краще вона почувається. Вона не може бути сама.

У кімнаті було задушливо. Бетті не хотіла відчинити жодного вікна. Через якісь загадкові атавістичні забобони вона вірила, що небіжчику

можна зашкодити, якщо скорбота випарується у свіже повітря. Багато років тому я чув інше: якщо в помешканні лежить покійник, вікна відчиняють — так звільняють душу, яка блукає по кімнатах, але ніколи не чув, щоб їх зачиняли, щоб утримати сум за померлим.

— Я — дурна корова! — енергійно шморгнувши носом, промовила Бетті. — Треба себе опанувати.

Вона підвелася:

— Я приготую вам кави. Чи хочете щось інше?

— Нічого не треба, Бетті, зовсім нічого.

— Треба. Я зварю кави.

Шурхочучи зім'ятою сукнею, вона пішла в кухню.

— Хтось знає причини? — запитав я в Рабиновича.

.— А хіба вони взагалі потрібні?

Я згадав теорію Кана про цезури в житті і про те, що небезпека особливо чигає на людей, відірваних від батьківщини.

— Ні, — погодився я.

— Він не був аж такий бідний, тому причина не в цьому. Не хворів, Ліпшютц бачив його приблизно два тижні тому.

— А працював?

— Писав. Але не міг нічого опублікувати. За кілька років йому не вдалося надрукувати жодного рядка, — зауважив Ліпшютц. — Але таке з багатьма буває. Це теж не могло бути причиною.

— Він щось залишив?

— Нічого. Він висів на люстрі, з посинілим обличчям і напухлим язиком, а мухи повзали по його вибалушених очах. Мав просто жахливий вигляд. У такі спекотні дні труп розкладається дуже швидко. Його очі… — Ліпшютц здригнувся. — Найгірше те, що Бетті хоче ще раз його побачити.

— А де він зараз?

— У закладі, що в Америці називають похоронним залом. Себто у похоронному бюро. Там трупів готують до поховання. Ви вже колись були у такому місці? Ніколи туди не ходіть. Американці — народ молодий, смерті вони не визнають взагалі. Померлих там так гримують, що здається, ніби вони просто заснули. Багатьох бальзамують.

— Але якщо його загримують… — почав був я.

— Ми про це теж думали, але з ним нічого не вдієш. Так багато гриму просто не існує. Крім того, він занадто дорогий.

— В Америці вмирати дорого, страшенно дорого.

— Не лише в Америці, — зауважив Рабинович.

— Але не в Німеччині, — докинув я.

— В Америці це дуже дорого. Ми знайшли одне з найдешевших похоронних бюро. І все одно похорон коштуватиме кілька сотень доларів.

— Якби Моллер їх мав, то, можливо, був би іще живий, — зауважив Ліпшютц.

— Можливо.

Я помітив, що серед світлин, що висіли в Бетті, однієї бракує. Фотографії Моллера вже не було серед живих. Її ще не обрамлювала чорна облямівка, як усіх померлих на протилежній стіні, але Бетті вже прикріпила до старої золотої рамки бантик із чорного тюлю. Молодший на п'ятнадцять років Моллер усміхнено дивився на нас. Від фотографії віяло молодістю, і будь-які слова були тут недоречні, як і чорний тюль. "Таку смерть неможливо збагнути", — подумав я раптом.

Увійшла Бетті з тацею і філіжанками й узялася розливати всім каву з розмальованого квіточками кавника.

— Тут цукор і вершки, — сказала вона.

Усі пригубили каву. Я теж.

— Похорон завтра, — звернулась до мене Бетті. — Ви прийдете?

— Якщо зможу. Я сьогодні вже відпрошувався на кілька годин.

— Усі його знайомі мусять прийти, — різко і схвильовано відреагувала Бетті. — Завтра, о пів на першу. Ми спеціально призначили такий час, щоб усі змогли прийти.

— Я теж прийду, неодмінно. Де це?

Ліпшютц сказав мені назву та адресу:

— Похоронне бюро Ешера на Чотирнадцятій вулиці.

— А де його поховають? — запитав Рабинович.

— Його не ховатимуть. Його спалять. Крематорії дешевші.

— Що?

— Його спалять.

— Спалять, — автоматично повторив я.

— Так. Похоронне бюро і таке робить.

До нас підійшла Бетті.

— А зараз він лежить там сам, серед зовсім чужих людей, — затужила вона. — Якби ж труна хоча б стояла тут, серед його друзів, аж до похорону. — Вона обернулася до мене: — Ви хотіли ще щось запитати? Хто позичив вам гроші?

— Фризлендер.

— Фризлендер?

— Так, а хто ж іще? Але завтра ви ж точно прийдете?

— Точно, — запевнив я. Нічого іншого я сказати не міг.

Рабинович провів мене до дверей.

— Ми мусимо втримати Бетті, — прошепотів він. — Вона не повинна побачити Моллера. Тільки не те, що від нього залишилося. Через самогубство йому ще й розтин зробили. Бетті нічого про це не знає. А ви ж знаєте, як наполегливо, всіма правдами й неправдами, вона вміє домагатися свого. На щастя, вона принесла каву, і Ліпшютц підсипав їй у чашечку снодійного. Щоб вона нічого не помітила, ми всі надпили каву і похвалили її. Вона не може встояти перед похвалою — інакше вона б нічого не пила. Ми вже намагалися дати їй заспокійливе. Вона не хоче його пити, вважаючи, що це зрада пам'яті Моллера. Так само як і відчинені вікна. Можливо, ми ще підсунемо їй одну таблетку в їжу. Бо завтра вранці втримати її буде найважче. То ви таки прийдете?

— Так. До похоронного бюро. А Моллера відвезуть до крематорію?

Рабинович кивнув.

— Де він? — запитав я. — У самому похоронному бюро?

— Не думаю. Чому запитуєте?

— Що ви так довго обговорюєте? — з кімнати запитала Бетті.

— Вона недовіряє нам, — прошепотів Рабинович. — На добраніч.

— На добраніч.

По напівтемному коридору, де на стінах висіли фотографії з "Романського кафе" у Берліні, він повернувся до затхлої кімнати.

13

Тієї ночі я спав погано і швидко вийшов з готелю — занадто швидко, щоб відразу йти до Сильверса. Автобусом проїхав по П'ятій авеню до зупинки на перехресті Вісімдесят третьої вулиці і вийшов біля музею "Метрополітен". Він іще був закритий. За музеєм я пройшов через Центральний парк до пам'ятника Шекспіру. Потім попростував уздовж озера до пам'ятника Шиллеру, якого я теж ледь впізнав. Напевно, його встановив американський німець ще кілька десятиліть тому. А тепер на ньому красувався витвір якогось збоченця. Червоною фарбою було намальовано розкішний жіночий зад, який ззаду гвалтував чоловік в окулярах. То був досить вдалий малюнок, але він аж ніяк не пасував до творця "Орлеанської діви". Я йшов далі і далі, аж поки до мене не звернувся поважний бородань. Спершу я подумав, що це — художник, але, коли він поцікавився, чи я вже поснідав, збагнув, що переді мною просто романтичний гомосексуаліст, і я його відшив. Тим часом музей уже відкрився.

Я був там уже кілька разів. Він нагадував мені про брюссельський музей — і, найдивніше, спогади навіювала саме тиша у його залах.

Безмежна гнітюча нудьга перших місяців життя у музеї, монотонне напруження, постійний страх, що мене викриють, який поступово перетворився на своєрідну фатальну звичку, — врешті-решт, здавалося, що все зникло за обрієм. Зосталася сама лише лиховісна тиша, ця відірваність від будь-якого контексту, це життя у тихому ядрі торнадо, оточений нуртовищем бурі, але в уявному прихистку, серед мертвого штилю, де не ворушиться жодне вітрило.

Коли я прийшов до музею вперше, то боявся, що він розбурхає в мені сильні почуття, але сталося навпаки — цей нью-йоркський музей огортав мене знову і знову своєю захисною тишею. Я нерішуче переходив із однієї зали до іншої, але ніщо не бентежило моєї душі. Спокій, яким дихали навіть найпристрасніші сцени боїв на стінах і який мав у собі щось особливе і метафізичне, щось із серії "коли вже все позаду" чи "по всьому", — цей неймовірний спокій минулого, що саме тому і був спокоєм, бо залишився в минулому; спокій, про який згадував пророк, кажучи, що Бог існує не посеред бурі, а в тиші — цей невимовний спокій зберігав усе на своїх місцях і не дозволяв війні виходити за межі полотна і битися у просторі — мені здавалося, цей спокій оберігав і мене. Тут, у цих залах, мене раптово охоплювало безмежне чисте почуття життя, яке індуси називають "самадгі" і яке ніколи не забувається, якщо воно хоча б раз, наче вертикальний фонтан, спалахнуло в твоїх очах і пронизало все твоє тіло, байдуже, чи воно залишилося там чи ні. Що справді залишається — це відблиск оманливої ілюзії світу, мовляв, життя вічне і ми вічні, якщо лише спроможемося скинути з себе зміїну шкіру власного "я" і збагнути, що смерть — це лиш чергове перевтілення. Така ілюзія виникла в мене, коли дивився Толедо, на цей похмурий і величний пейзаж Ель Ґреко, що сусідував зі значно більшою картиною Великого Інквізитора, цього порівняно добродушного праобразу гестапо і всіх катів світу. Я не знав, чи існує між ними якийсь зв'язок, але в цю мить просвітлення відчув, що ніщо не поєднане і водночас усе взаємозв'язане і що цей зв'язок і є людською патерицею — на одному кінці в неї брехня, на іншому — незбагненна правда. Але хіба незбагненна правда — це не та ж таки незбагненна брехня?

У музей я прийшов не випадково. Моллерова смерть вразила мене дужче, ніж я очікував. Спершу не надто перейнявся ним, бо за час моїх поневірянь у Франції нерідко таке бачив. Навіть Гаштенекер, який через недбалу французьку бюрократію безпорадно і безглуздо нидів у французькому таборі для інтернованих, дізнавшись, що німці на відстані кількох годин ходи від табору, обрав смерть, аби тільки не потрапити до їхніх закривавлених рук, — але це зрозуміла паніка в час найбільшої загрози. А тут усе було інакше. Тут не хотів жити той, кому вдалось урятуватися, і це не був хтось чужий, незнайомий — його смерть зачіпала всіх нас. Я хотів позбутися думок про нього, вважати, що це звичайна випадковість, але вони переслідували мене і не давали спокою. Саме тому я зараз був тут, переходив від картини до картини, аж поки не опинився у залі з Ель Ґреко.

Пейзаж Толедо здавався сьогодні похмурим і безрадісним. Можливо, через освітлення, але причиною був також і мій похмурий настрій. Досі я нічого не намагався там знайти, а сьогодні дошуковував якоїсь утіхи — хотів обманути сам себе. Але витвори мистецтва — це не сестри-жалібниці.