Аріель - Бєляєв Олександр

Недалечко було й джерело. Недарма тут побудували храм! Біля берегів струмка трава була притоптана звірями, що пробиралися до водопою.

До вечора Аріель влаштувався на новосіллі. Він устиг навіть зробити невеличкий запас плодів на випадок негоди і влаштувати з гілля та моху постіль на колінах в Індри. Але перш ніж настали сутінки, Аріель зрозумів, що він не єдиний мешканець у цьому храмі. Крім безлічі скорпіонів, ящірок та кажанів, яких він помітив ще вдень, мешканцями руїн виявились і змії. Вони сповзалися сюди після денного полювання і згортались у клубки, щоб уночі було тепліше. Незабаром уся підлога вкрилася цими клубками. Змії шипіли, вмощуючись на спочинок. Руді кажани, що харчувалися плодами, літали хмарами, зачіпаючи нового пожильця крилами. Іноді вони спускалися до підлоги, турбуючи змій, і ті шипіли на них. При такому близькому сусідстві з безліччю змій спати навіть на колінах в Індри було небезпечно. І Аріель, згадавши про своє вранішнє відкриття, вирішив спати на стелі, над головою Індри.

Іноді його будили голоси нічних тварин і птахів, проте скоро він звик до них.

Для Аріеля почалося нове життя в джунглях. У перші дні він радів з того, що далеко залетів од своїх переслідувачів, віддаючи перевагу над ними диким звірам і зміям. Тільки вечорами, засинаючи, юнак відчував свою самотність, сиротливість і згадував своїх небагатьох друзів — Лоліту, Нізмата, Шарада. Але про повернення до них ще рано думати. Треба перечекати, поки Пірс припинить свої розшуки, переконавшись у тому, що цього разу Аріель пропав безслідно.

Тепер, не боячись людей, він міг вільно втішатися радістю польоту. Досі йому доводилося літати тільки від переслідувань або розважати своїми польотами інших. А в джунглях він міг літати, щоб літати.

З першими ж променями сонця Аріель стрімко підіймався в блакитний простір. Вологе, важке повітря джунглів змінювалося легким і освіжаючим. І Аріель разом з птахами співав свою ранкову пісню.

Іноді він робив досить тривалі польоти. Милувався грою світла в хмарах, чарівністю місячних ночей, солодким відчуттям волі, простору, легкості.

Юнак літав годинами, аж поки тіло не нагадувало про те, що все-таки він бранець землі; коли відчувалася втома, хотілося пити, їсти або спати, він повертався в своє пристановище.

Одного разу в зоряну ніч Аріель спробував заснути високо над лісом. Але, прокинувшись, побачив, що вітер, який знявся під час його сну, відніс його далеко вбік, і він ледве розшукав дорогу назад. Відтоді він не наважувався спати в небі.

Минали дні, і Аріель дедалі більше обживався в джунглях. Він вивчав звички й повадки птахів і тварин, з одними ворогував, з іншими дружив. Якось тигр підстеріг його біля струмка і стрибнув у його бік. Аріель ледве встиг відлетіти. Другим стрибком тигр кинувся до людини, що повисла в повітрі, Аріель відлетів ще вище. Розгніваний тигр почав несамовито стрибати, намагаючись дістати здобич. Аріель не міг стриматися, щоб не подратувати звіра, аж поки той, вкрай розлютований невдачею, не зник у джунглях. А літаюча людина деякий час ще переслідувала його криками. Мавпи і папуги охоче взяли участь у посоромленні грози джунглів.

Знайшлися й друзі. Кілька мавп, які спочатку тікали від Аріеля і сердито кидали в нього чим попало, кінець кінцем подружилися з юнаком і запросто приходили до нього, а він прилітав до них, частуючи добірними плодами. Два папуги часто супроводжували юнака в польотах по лісу, зустрічаючи його, гаркавили; "Арріель! Арріель!"

Він навчив їх говорити: "Лоліта, Нізмат, Шарад". І йому здавалося, що він розмовляє з друзями.

Він бачив страшні битви слонів та буйволів з тиграми, бачив величезні стада диких слонів. З висоти вони здавалися якимись маленькими пацюками, а їх хоботи — товстими хвостами, закинутими на голову. Підлітаючи ближче, Аріель чув глухий тупіт їх могутніх ніг, тріск зламаних дерев, удари бивнів, сухий шурхіі складчастої шкіри та хоботів, які стикалися один з одним, бурчання і ревіння. Він бачив, як безупинно коливалися сотні ушей, піднятих хоботів, хвостів. Бачив величезних старих слонів з білими іклами, вкритих листям і гіллям, що застряли в зморшках і складках їх шкіри, з одним іклом, з рубцями на шиї — слідами колишніх битв. Бачив метушливих чорненьких слоненят лише два-три фути заввишки, що бігали попід черевами слоних, і молодих слонів, у яких ікла тільки почали витикатися.

Непомітно для себе Аріель перетворювався на здичавілу людину. На голові виросло довге волосся, ходив і літав він голий, тільки на стегнах була пов'язка з листя. Сорочку й простирало юнак дбайливо зберігав під камінням.

Цілими днями, оточений птахами і мавпами, він перелітав від дерева до дерева, шукаючи їжу, високо підіймаючись при найменшій небезпеці. Якби він здичавів остаточно, то так і скінчив би свої дні в джунглях. Цього не сталося, і причиною тому були приручені ним папуги.

"Лоліта! Нізмат! Шарад!" — кричали вони з ранку до вечора, і ці крики лунали в його серці радістю і важким докором, змушували думати про свою долю.

Пригода в палаці раджі і зустріч з Пірсом залишили глибокий слід в душі Аріеля. Він немов одразу перейшов від свого штучно прищепленого інфантилізму до зрілості, хоч і сам ще не цілком усвідомлював зміну, що сталася в ньому.

Досі він був пасивним знаряддям у руках інших. У Дандараті він навчився лише симулювати, приховувати свої думки й настрої. Залишивши Дандарат, Аріель жив під страхом знову опинитися в руках Пірса. Паралізований цим страхом, він навіть не думав про якусь активну боротьбу, про те, щоб відстояти своє право жити так, як йому хочеться, а не так, як того хочуть інші.

Страх загнав юнака в ці нетрі, позбавив товариства людей, серед яких є й добрі, прирік на самотність. І раптом у ньому прокинулись людська гордість і обурення. Ні, він не залишиться в джунглях! Він полетить до людей і доб'ється свого права жити серед них!

Чому б йому не скористатися з своєї незвичайної переваги? Літаюча людина може багато зробити! Що саме — Аріель ще не уявляв, він ще мало знав життя людей. "Але час сам покаже, що треба робити", вирішив Аріель і почав збиратися в дорогу.

Він знайшов горіх, сік якого забарвлював шкіру в брунатний колір. У такому вигляді юнака можна було вважати за індуса і за європейця з сильним загаром. Забарвлення трохи блідло після купання, та все ж зберігалося. Він оглянув сорочку й простирало, виправ їх і навіть спробував випрасувати нагрітими на сонці каменями. Зібравши невеликий запас плодів, Аріель одного ранку вирушив у дорогу.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

"НОВОНАВЕРНЕНИЙ"

Пастор Едвін Кінгслі зняв окуляри, зітхнув, відкинувся на спинку крісла і підвів очі. На стіні перед ним висів портрет короля з довгастим англосаксонським обличчям і фамільними великими, трохи опуклими очима, рядом портрети віце-короля Індії, суворого лорда з тонкими губами, і епіскопа Кентерберійського в церковному облаченні. Король і віце-король повернули голови вбік, ніби одвертаючись від пастора, а епіскоп дивився з докором, як здалося Кінгслі, прямо в очі місіонерові, який не виправдав надій.

Що скаже його преосвященство, який досі протегував пасторові, коли прочитає його останній звіт?

Три тижні пастор Кінгслі сидів над цим звітом, намагаючись викласти стан речей у сприятливому для себе світлі.

Навернення жителів Індії до християнства спочатку йшло дуже добре. Кінгслі в своїх звітах давав зрозуміти, що причиною великих успіхів були його місіонерська ретельність і талант проповідника.

Насправді ж причина була інша: пастор залучав у стадо Христове овець — "язичників" — з найнижчих, найбільш зневажуваних каст. Для них перехід у християнство був вигідний, бо трохи поліпшував їх безправне становище. Немалу роль відігравали і срібні хрестики та дешеві подарунки, які одержували при хрещенні навернені до християнства. І раптом усе змінилося. Деякі індійські релігійні товариства, занепокоєні збільшенням кількості тих, що переходили в християнство, придумали для паріїв особливий обряд очищення, яке ставило їх у правовому відношенні на щабель вище. І хоч таке нововведення викликало заперечення з боку найбільш консервативних товариств "правовірних", воно мало успіх. Багато хто з паріїв віддавав перевагу очищенню над хрещенням. І місіонерським успіхам Кінгслі одразу прийшов кінець. Дедалі важче ставало залучати прозелітів. Відпадали од християнства і навернені.

Пастор Кінгслі опинився в дуже скрутному становищі. Він втратив апетит і спокій. Вдень пастор трудився до поту над хитромудрим звітом, уночі винаходив засоби, які могли б поправити справу. Він складав красномовні проповіді, робив місіонерські поїздки в найвіддаленіші селища парафії, але нічого не допомагало Цих язичників та ідолопоклонників можна пройняти лише чудом, довівши вищість християнського бога Але де дістати чудо?

— Джон! Сніданок містеру Кінгслі! — почув пастор голос своєї сестри, старої діви міс Флоренси Кінгслі.

Увійшов хлопчик-індус з підносом, на якому стояв димучий кофейник, чашка, тарілка з яєчнею та грінками.

Це був хрещеник "тітоньки Флоренси" (так звали в домі сестру пастора), Пареш, якому дали при хрещенні їм я Джон. На ньому був срібний пояс — подарунок хрещеної, заради якого він і хрестився, — на шиї хрестик і срібний амулет, що перейшов від покійних батьків. З ним Пареш-Джон ні за що не хотів розстатися.

Тримаючи кофе, пастор поглянув на хрест і амулет і, зітхнувши, подумав: "Ото всі вони такі. На грудях і хрест, і амулет, а в грудях..."

— Містер пастор, здається, занятий... — почув пастор з другої кімнати голос своєї дочки Сусанни. Вона з кимось говорила на хіндустані.

Містер Кінгслі насторожився. Може, це якийсь індус, що слухав його проповідь і забажав прийняти хрещення? І, забувши про сніданок, пастор нашвидку надів на піжаму халат і поквапливо вийшов у передпокій.

Перед ним стояв стрункий вродливий темношкірий юнак з довгим волоссям пустельника. На ньому була лише сорочка і якийсь дивний білий плащ. І в чому тільки не ходять ці тубільці!

— Ти до мене? — спитав пастор.

— Так, — скромно відповів юнак, опустивши очі. — Я хотів, містер, поговорити з вами... Але, здається, я невчасно?

Сусанна, дівчина років двадцяти, в полотняному платті, з побритою після тифу головою, похмуро дивилася то на батька, то на юнака.

Пастор, дізнавшись, що юнак прийшов з ним серйозно поговорити, запросив його в свій кабінет.

Нежданий гість назвав себе Біноєм.