Процес - Кафка Франц

іще замислено похитував головою, коли до нього підступив служник і звернув його увагу на трьох добродіїв, що сиділи тут, у передпокої, на лаві. Вони вже довгенько чекали, поки їх запросять до К., і тепер, коли служник заговорив до нього, попідводились, кожен прагнув скористатися сприятливою миттю, аби першим доступитися до К. Оскільки в банку до них поставились так неґречно, примусивши марнувати час у почекальні, вони тепер теж не дуже церемонились.

– Пане прокуристе! – заговорив хтось із них.

Але К., звелівши служникові принести пальто, сказав усім трьом, поки служник допомагав йому вдягатись:

– Перепрошую, я, шановні добродії, цієї миті, на жаль, не маю часу приймати вас. Я дуже прошу вибачити мене, але мені треба закінчити одну нагальну справу і я мушу негайно виходити. Ви й самі пересвідчились, як надовго мене затримують. Може б, ви були такі ласкаві прийти завтра або якогось іншого дня?" А може, ми обговоримо справи по телефону? Або, як хочете, розкажіть мені стисло, про що йдеться, і я дам вам докладну письмову відповідь. А все-таки найкраще, якщо ви прийдете іншим разом.

Ці пропозиції К. так приголомшили відвідувачів, які, виходить, просиділи абсолютно марно, що вони тільки мовчки перезирнулись.

– Отже, ви згодні зі мною? – запитав К., повертаючись до служника, що цього разу приніс уже капелюха. Крізь відчинені двері кабінету К. можна було побачити, що сніг надворі уже густий і лапатий. К. підняв комір пальта й защіпнувся до самої шиї.

Саме тієї миті з сусідньої кімнати вийшов заступник директора, сміючись, подививсь, як К. у пальті розмовляє з клієнтами, й запитав:

– Пане прокуристе, ви вже йдете?

– Так, – відповів, випростуючись, К., – мені треба вийти у справах.

Але заступник уже обернувся до клієнтів.

– А ці добродії? – запитав він. – Здається, вони довгенько вас чекали.

– Я вже домовився з ними, – кинув К. Але клієнтів тепер годі було стримати, вони обступили К. і доводили, що не чекали б годину, а то й довше, якби їхні справи були неважливі, їх неодмінно треба докладно обговорити саме сьогодні, і то віч-на-віч. Заступник директора послухав їх якусь мить, потім глянув на К., що крутив у руках капелюха і подекуди струшував з нього порох, і проказав:

– Панове, тут є дуже простий вихід. Якщо ваша ласка покластися на мене, я з радою душею проведу з вами переговори замість пана прокуриста. Ваші справи безперечно треба розглянути якнайшвидше. Ми такі ж ділові люди, як і ви, і як слід уміємо цінувати час ділової людини. Ну що, заходите? – І заступник відчинив двері до передпокою свого кабінету.

Як тямить отой заступник прибрати до своїх рук усе, чого змушений зрікатись припертий нуждою К.! А може, від конче потрібного К. усе-таки не відмовляється? Поки він з непевними і, як був змушений визнати, досить мізерними надіями мчить до невідомого художника, його авторитет зазнає непоправної шкоди. Либонь, було б краще скинути пальто і прихилити на свій бік принаймні тих двох добродіїв, які отут поряд мають знову чекати. К., може, б і спробував, якби не побачив у своєму кабінеті заступника директора, що шукав чогось на етажерці, немов вона була його власністю. Коли роздратований К. підступив до дверей, заступник гукнув йому:

– А, ви ще тут! – і повернувся до нього обличчям, численні суворі зморшки на ньому свідчили, здається, не про вік, а про силу, потім одразу знову взявся шукати. – Я шукаю копію угоди, – пояснив він, – що, як сказав представник фірми, має бути у вас. Може, допоможете мені? – К. ступив один крок, але заступник зупинив його: – Дякую, вже знайшов, – і повернувся до своєї кімнати з великою пакою документів, яка, звісно, містила не тільки копію угоди, а й багато інших паперів.

"Тепер мені не дорівнятися до нього, – сказав собі К., – та коли нарешті закінчаться мої особисті труднощі, він, напевне, першим відчує ту переміну, це йому так не минеться". Трохи заспокоївшись цією думкою, К. доручив служникові, який уже давно відчинив йому двері до коридору, повідомити при нагоді директора, що він вийшов у справах; потім, щасливий, що якийсь час можна цілковито присвятити процесові, К. вийшов з банку.

Він одразу подався до художника, що жив у передмісті геть на іншому краї від того передмістя, де містилась канцелярія суду. Це був іще злиденніший район з похмурими будинками, вітер поволі розмітав по вулицях сміття разом з танучим снігом. У будинку, де жив художник, була відчинена лиш одна половинка височезних воріт, у другій половині внизу в стіні була пробита дірка, і коли К. підходив, звідти текла якась огидна жовта смердюча рідина, змусивши кількох пацюків тікати до найближчої канави. На землі перед сходами лежала долічерева мала дитина і плакала, проте її навряд чи хто чув через бахкання, яке лунало з невеличкої бляшаної майстерні на тому боці вулиці й заглушало всі звуки. Двері майстерні були настіж, троє робітників стояли півколом біля якогось виробу й гепали по ньому молотками. На стіні висів великий аркуш білої бляхи й відкидав бліде сяєво, що сіялось поміж робітників, висвітлюючи їм обличчя та робочі фартухи. К. лише мигцем поглянув на те все, бо прагнув упоратись якомога швидше, притьмом розпитати художника й одразу повернутися до банку. Якщо тут йому бодай трохи пощастить, він матиме змогу ще плідно попрацювати сьогодні в банку. На четвертому поверсі К. був змушений стишити ходу, він засапався, сходи, так само як і поверхи, були надміру високі, а художник, певне, мешкає десь там нагорі в мансарді. Пригнічувало й несвіже повітря, сходових майданчиків не було, вузькі сходи з обох боків обступали стіни, що тільки де-не-де мали аж угорі тьмяні віконечка. Саме тоді, як К. на хвилину зупинився, з однієї квартири вибігли двійко дівчат і, сміючись, побралися сходами вгору. К. поволі ступав за ними, наздогнав одну дівчину, що спіткнулася й відстала від товаришки, і запитав її, поки вони піднімалися сходами поряд:

– Тут живе художник Тітореллі?

Дівчинка, що, певне, не мала й тринадцяти років і була трохи горбата, пхнула К. ліктем у бік і подивилась на нього. Ні її юний вік, ні фізичний ґандж не заважали добачити, що вона вже розбещена. Дівчинка вже не сміялась, а тільки дивилася збоку на К. гострим, вимогливим поглядом. К. удав, ніби не помітив її поведінки, і знову запитав:

– Ти знаєш художника Тітореллі?

Дівчинка кивнула головою і теж запитала:

– Чого вам від нього треба?

К. вирішив скористатися нагодою і швиденько розпитати ще трохи про Тітореллі.

– Я хочу, щоб він намалював мене, – сказав він.

– Намалював? – здивувалась дівчинка, надміру широко роззявивши рота, і легенько вдарила К. рукою, неначе він бовкнув щось украй несподіване або недоречне, потім підняла обома руками свою й так надто куцу сукню і чимдуж стала наздоганяти другу дівчину, чиї крики невиразним відлунням озивалися десь згори. Та за наступним поворотом сходів К. знову натрапив на дівчат. Горбата, певне, розповіла подрузі про намір К., і тепер дівчата чекали його. Вони стояли обабіч сходів, притиснувшись до стін, щоб К. спокійно міг пройти поміж ними, і гладили руками свої фартушки. І на обличчях, і в позах дівчат проступала суміш дитинності та зіпсутості. Тепер дівчата, хихикаючи, вже ступали за К., причому провід перебрала на себе горбата дівчинка. Саме завдяки їй К. одразу пішов куди треба. Він хотів і далі ступати сходами вгору, але дівчинка показала: щоб дістатись до Тітореллі, треба вийти на бічне відгалуження сходів. Сходи, що вели до його помешкання, були вкрай вузькі, довгі й без поворотів, тож їх можна було бачити геть усі, і вгорі безпосередньо впирались у двері Тітореллі. Ті двері на відміну від сходів були більш-менш добре освітлені завдяки навскіс прорізаному вікну над ними, на нефарбованих дошках видніло написане червоною фарбою й широкими мазками прізвище Тітореллі. К. зі своїм почтом не піднявся й до половини сходів, як двері вгорі прочинилися і в шпарині, вочевидь зачувши тупіт багатьох ніг, показався чоловік, одягнений, здається, лиш у нічну сорочку.

– Ого! – гукнув він, побачивши такий натовп, і зник. Горбата дівчина з утіхи аж заплескала, а друга квапливо задріботіла позаду К., спонукаючи його піти швидше.

Вони ще й не піднялися нагору, як художник відчинив двері навстіж і, низько вклонившись, запросив К. до своєї господи. Дівчат, проте, він відтручував, не хотів їх пускати, хоч скільки вони просили і хоч як намагалися зайти: як нема дозволу, то всупереч його волі. Тільки горбатій пощастило проскочити під його простертою рукою, але художник погнався за нею, схопив її за одяг, обкрутив навколо себе й посадив за дверима біля другої дівчини, що, коли художник покинув варту, все ж не наважилась переступити поріг. К. не знав, що й думати, те все неначе скидалося на товариські забави. Дівчата, одна спереду, друга ззаду, стояли під дверима, повитягали шиї і обзивали художника всілякими жартівливими словами, значення яких К. не розумів, зрештою засміявся й художник, коли горбата майже скочила йому на руки. Потім художник зачинив двері, ще раз уклонився К. і простяг руку, представившись:

– Художник Тітореллі.

– А їх, здається, тут дуже люблять, – усміхнувся К., показуючи рукою на двері, за якими шепотілися дівчата.

– А, пустунки! – відказав художник, марно намагаючись защіпнути нічну сорочку на шиї. Стояв він босоніж і, крім сорочки, мав на тілі лише бахматі жовтаві полотняні штани, підв'язані паском, його довгий вільний кінець метлявся на всі боки. – Ці пустунки – справжня напасть для мене, – провадив він далі і тим часом дав спокій сорочці, що останнього ґудзика й не мала, потім присунув стільця і змусив К. сісти. – Я колись був намалював одну дівчинку, – сьогодні її тут нема, – і відтоді вони всі чіпляються до мене. Коли я тут, вони заходять тільки тоді, як я дозволю, та коли я кудись піду, котрась неодмінно зайде всередину. Вони доробили собі ключа до моїх дверей і тепер передають його одна одній. Вам навіть важко уявити, які вони набридущі. Я, скажімо, приходжу додому з дамою, яку мені треба малювати, відкриваю двері своїм ключем і бачу, як горбата отам біля столика пензлем підмальовує собі губи, а її менша сестра, за якою вона мала б наглядати, гасає по всій кімнаті й занечищує кожен закуток.