Біла фортеця - Памук Орхан Ферит
Мабуть, я помилявся, коли думав, що вони використовують найкоротший шлях, бо ніяк не міг знайти дороги, яка б звивалася між тінями тополь до мосту, позаяк віднайдена мною тополева алея простяглася далеко від річки, а, отже, куштувати тут халву, спускаючи ноги у прохолоду води, було неможливо. Я не побачив нічого, про що розповідав Ходжа, гадана лікарня виявилася зовсім іншою, вражала чистота та відсутність кольорових пляшок, які я сподівався побачити; не почув я і дзюркоту води. На око трапився закутий у ланцюги хворий, мене це здивувало, тож я запитав у лікаря про нього; виявляється, він закохався, відтак з'їхав з глузду і як більшість божевільних, почав вважати себе іншим; лікар хотів був продовжити та мовчки пішов геть.
Я вже й не сподівався, та рішення про похід врешті було прийнято. Полякам, які після минулорічної поразки вимушені були сплачувати великі побори, урвався терпець, і вони сповістили: "За поборами приходьте з мечами". Ходжа був у відчаї, адже військо, готуючись до наступу, не зважало на його зброю, ніхто не хотів бачити біля себе цю купу заліза, вигляд якого не виправдовував ні його дієвості, ні ефективності, мало того, солдати вірили у його сатанинську природу, ба були переконані, що нічого, крім нещастя, це не принесе. За день до бою, коли Ходжа писав настанови до використання зброї, наші вороги відверто заявили, що вона може принести як перемогу, так і поразку. Ходжа довірився мені, що прокляття поразки вони пов'язують саме зі мною, це, треба сказати, добряче налякало. Падишах заспокоїв Ходжу, зізнавшись, що він не сумнівається у надійності зброї, яка буде підпорядкована особисто йому. Сонячним вересневим днем ми вийшли з Едірне.
Усі були переконані, що час для поєдинку вибрано із запізненням, однак про це вголос ніхто не говорив. Під час походу я дізнався, що воїни більше за ворогів бояться недобрих пророцтв, і вони прагнуть подолати цей страх. Ми простували на північ, переходили мости, минали доглянуті заможні селища, земля яких стогнала від нашої зброї, і вже в першу ніч падишах покликав нас до свого намету. Це нас, зізнаюся, здивувало. Падишах, як і його солдати, нагадував дитину, яка зацікавилася новою грою, він просив пояснювати кожну дрібницю прожитого дня: що означає червона хмарка, яка присіла на сонце, що ховалося за обрій; соколи, які літали низько над землею; надщерблений димар на даху будинку в селі; журавлі, котрі летіли на південь? Звісно, Ходжа трактував це як добрі знаки.
На цьому наші обов'язки не обмежувалися, ми вперше дізналися, що падишах під час походу обожнює слухати інтригуючі страшні оповідки. Ми почали з піднесених віршів із улюбленої падишахом поетичної збірки, яку давненько подарували йому. Ходжа малював страхітливу картину — криваві сутички, поразки, прокляття, зрада та убогість, однак робив це обережно, так, щоб падишах, незважаючи на приголомшливість почутого, міг збагнути нечіткий обрис перемоги. Ми доклали чимало зусиль, адже, крім того, щоб збадьорити падишаха, хотіли заволодіти його увагою, щоб поділитися своїми ідеями, які плекали стільки років. Кожний наступний вечір Ходжа посилював мерзотність своїх оповідок, які вже почали мені набридати, та я помітив, як падишах із задоволенням вислуховує і наші ідеї, навмисне вплетені в оповідки.
Виїзди на полювання розпочалися за тиждень з початку нашого походу. Для цього разом із військом було споряджено й групу єгерів, які заздалегідь об'їжджали довкола у пошуку гарних для полювання місць. Після того ми з падишахом та іншими мисливцями залишали військо й прямували до гаю, який славився своїми газелями, чи виїздили в підгір'я, куди заганяли кабанів, чи до лісу, де було повно лисиць і русаків. Після таких недовготривалих вояжів, ми урочисто, як увінчаний перемогою на полі бою аскер, поверталися до війська, падишаха вітала підлегла орда, а ми прямували за ним. Ходжа презирливо засуджував ці урочистості, в той час як я тішився. У нічних сутінках мені приємніше було розмовляти з падишахом про успіхи на полюванні, ніж обговорювати військову тему, стан селищ, якими пройшла орда чи противник. Потім починалися моторошні оповідки Ходжі, він скаржився на пусті балачки та пророцтва. Мене ж, до речі, як і всіх навколо, почало дратувати, що довіра падишаха до Ходжевих оповідок, сповнених набридлих ідей, непомірно зростала.
Та на долю мені випало стати свідком гіршого! Ми знову полювали, всіх жителів селища, біля якого ми розважалися, погнали до лісу, щоб вони криками та брязкотом зігнали оленів і кабанів до нашої засідки, де ми чекали на конях, однак уже була обідня година, а ми так і не зустріли звіра. Виснажений спекою падишах звернувся до Ходжі, щоб той розповідав свої історії. Ми йшли повільно, до вух долинало брязкотіння бляшанок, і зупинилися біля села, де жили християни. Я помітив, як Ходжа звернувся до падишаха, вказуючи на один опустілий будинок, через деякий час з нього вийшов немічний старий, який, кульгаючи, підійшов до нас.
Ходжа накинувся на старого з питаннями, не даючи йому можливості подумати: "Що є найбільшим гріхом у твоєму житті? Яку ницість ти скоїв?" Чоловік белькотів якоюсь ламаною слов'янською мовою, а перекладач з неймовірними зусиллями перекладав нам, що старий вважав себе правовірною, малогрішною людиною. Та Ходжа не вгавав, із незрозумілою лютістю він вимагав від нещасного сповіді. Старий, збагнувши, що падишаху хочеться знати його гріхи, визнав себе винним. Старий зізнався, що чинив зле, адже він теж разом з односельчанами мав іти до лісу та гнати звіра для полювання падишаха, справді, він винний, але в нього своя правда — нікудишнє здоров'я, не ті роки, щоб бігати весь день лісом. Він тримався за серце, просив прощення, та Ходжа розізлився. Заволав, що питає не про це, а про справжні гріхи, однак старий стояв як укопаний, ніби не розуміючи запитання, яке повторював перекладач, лише тримався за серце. Старого відвели. Притягли наступного. Та почувши те саме, Ходжа позеленів. Щоб полегшити завдання, Ходжа, як приклад, почав переказувати прикрі вчинки з мого дитинства — провини, наклепи на братів, які я вигадував, щоб батьки любили більше мене, любовні пригоди в студентські роки, і робив це так, ніби переказував життя невідомого, я ж з відразою та деяким сум'яттям згадував дні, коли ми переживали чуму, і мене огортував смуток, як і тоді, коли я писав цю книгу. Ходжа дещо заспокоївся, коли останній з приведених, кульгавий селянин, розповів, як колись він підглядав за жінками, які милися в потічку. Ось так "вони" поводяться, коли на них тиснеш, можемо поспостерігати, ми знаємо, що в їхніх головах і тому подібне. Мені хотілося вірити, що Ходжева дурість не поширюється на падишаха. Однак падишаха це теж зацікавило. Через два дні, під час полювання, коли ми гналися за оленем, ситуація повторилася, можливо, тому, що падишах не встояв перед умовляннями Ходжі, а можливо, тому, що допит поглинув його увагу ще більше, аніж я гадав. Військо перейшло Дунай, і ми знову опинилися у християнському селі, цього разу місцеве населення розмовляло мовою, що мала латинське коріння. Питання Ходжі ні в чому не відрізнялися. Спочатку у мене навіть не виникало бажання слухати підтримуваний падишахом допит цього дивного судді, питання котрого нагадували мені власну злість, з якою я під час чуми примушував Ходжу писати про непристойні вчинки. Мене пойняла нестерпна відраза. Я злився не стільки на Ходжу, як на падишаха, який повірив моєму двійникові і не міг утриматися, щоб не стати свідком цієї ницої гри. Та треба сказати, незабаром я теж піддався цій потворній справі, для виправдання переконував, що, просто слухаючи, я не чинитиму зле, тому й підійшов до них. Гріхи та недобрі вчинки, про які розповідали мовою, що здавалася мені солодшою за мед, переважно були схожі — дрібні крадіжки, наклепи та поодинокі перелюбства!
Під вечір Ходжа заявив, що селяни приховували чи замовчували тяжкі провини: "В свій час я чинив і не таке!" — виправдовувався він. Відповідно й вони мають нести за плечима важкі гріхи, ба страшніші за наші. А щоб дізнатися правду і переконати в цьому падишаха, він зважився навіть на насилля, все заради того, щоб показати відмінності між "нами" та "ними".
Подальші дні минули у справжньому терорі, який влаштував Ходжа, він божеволів з кожним наступним днем, добряче перегинаючи палку. Звісно, раніше це не виходило за межі гри, ми були схожі на двох підлітків, що чванилися одне перед одним, кидаючи в'їдливі жарти. Допити були схожі на замальовки до Ортаоюн[53], здавалося, що ми розігрували їх навмисне, заради забави під час полювання, та з часом ця гра перетворилася на своєрідний обов'язковий ритуал, який виснажував не тільки наші тіла, а й душі. Селяни були у розпачі, вони тремтіли від Ходжевих запитань та безпідставного гніву. Якби ж вони знали, що від них вимагають, то, можливо, давали б чітку відповідь. Я неодноразово спостерігав за беззубими немічними дідами, яких зганяли на сільський майдан, їх бив страх перед допитом про надумані чи справжні вчинки-гріхи, від чого вони кидали навкруги безпорадні погляди, молячи про допомогу; бачив я і молодих, які нервово поводились, бо ж наперед знали, що їхні зізнання викликатимуть лише сумнів і недовіру. Ця картина нагадувала мені власний досвід, коли Ходжа гнівно волав, що не може збагнути, як я можу бути таким схожим на нього, і, читаючи мою писанину, він штовхав мене в плече, ніби жартуючи, примовляв: "Дограєшся ти в мене!" Однак зараз Ходжа вже достеменно знав, чого хотів і на який результат розраховував. Він вдавався до нових методів: раптово зупиняв того, хто намагався покаятися, заявляючи, що все сказане брехня, та віддавав невільника аскерам для допиту. Наступного Ходжа знову звинувачував у брехні, запевняючи, що сам товариш опитуваного спіймав був його на плітках. Траплялося й таке, що Ходжа допитував зразу двох. Та від цього він ще більше лютував, бо, попри жорстокість військових, зізнання йому домогтися все одно не вдавалося, мало того, селяни соромилися присутності одне одного.
Почався період заливних дощів, і я, здається, вже звик до того, що відбувалося навкруги.
