Паперові міста - Грін Джон Майкл

Я підійшов до дверей іпотечної контори і штовхнув їх. Вони легко відчинилися. Боже, які ми дурні! І, напевно, чоловік, що наглядав за цим будинком, знав, що двері не замкнені, тож поява синьої липкої стрічки здавалася тим більш дивною.

Скинувши наплічника, я дістав з нього татів потужний ліхтар і освітив приміщення. Вгорі почувся шум, немов пробіг здоровезний щур. Я здригнувся. У світлі ліхтаря було видно, як розбігаються навсібіч ящірки. Крізь дірку в стелі в передню частину кімнати падало сонячне світло, крізь щілини в дошках теж пробивалися вузькі промінчики, але я більше покладався на свій ліхтар. Я пройшов уздовж столів, оглядаючи речі, які минулого разу ми виявили в шухлядах. Мене лякали однакові календарі без будь-яких позначок, залишені на кожному столі: лютий 1986. Лютий 1986. Лютий 1986. Червень 1986. Лютий 1986. Я обернувся і посвітив на календар, що лежав на столі в самому центрі кімнати. Його перегорнули на червень! Я нахилився до нього, сподіваючись побачити обірвані краї попередніх місяців чи відбиток запису, зробленого на видертій сторінці, але, за винятком дати, цей календар нічим від інших не відрізнявся.

Затиснувши ліхтаря між плечем і шиєю, я заходився знову обшукувати шухляди, особливу увагу звернувши на стіл, де лежав календар з червнем: серветки, досі нагострені олівці, ділові листи щодо іпотеки, адресовані якомусь Денису МакМейгону, порожня пачка "Мальборо-лайтс", майже повна пляшечка червоного лаку на нігті.

Я взяв ліхтаря, підніс до нього пляшечку і почав її роздивлятися. Лак був такий густий, що здавався чорним, а не червоним. Я цей колір уже бачив. На панелі свого мінівена тієї ночі. Я так захвилювався, що вже й не чув, як будинок рипить. Я, звісно, не був певен, що це та сама пляшечка, але колір таки був той.

І тоді я помітив синю плямку на пляшечці. То була фарба з пальців Марго. Тепер я знав достеменно: вона побувала тут по тому, як ми розлучилися удосвіта. Може, вона тут і живе. Але з'являється тільки поночі. Може, це вона заклеїла діру липкою стрічкою, щоб почуватися захищеною.

І я вирішив, що залишуся до ранку. Якщо Марго тут спала, я теж зможу. Отож я втупив у коротку розмову з самим собою.

Я: Але щурі…

Я: Так, але вони тільки по стриху бігають.

Я: Але ящірки…

Я: Ой, та облиш! У дитинстві ти їм хвости відривав. Ящірок ти не боїшся.

Я: Але щурі…

Я: Нічого вони тобі не заподіють. Вони бояться тебе більше, ніж ти їх.

Я: О'кей, а як же щурі?

Я: Заткайся.

Зрештою, щурі — це дурня, адже я перебував у тому самому місці, де з'являлася жива Марго. У стінах, які бачили її після нашої розлуки; думка про це зігрівала настільки, що мені для заспокоєння вистачало тільки її. Ну, тобто я, звісно ж, не почувався як немовля в обіймах матері, але й подих не забивало мені від кожного шереху. Я помітив, що потому як мені вдалося розслабитися, обшукувати приміщення стало легше. Я знав, що можу виявити тут щось іще, і був до цього готовий.

Я вийшов з контори, пірнувши крізь "тролячу нору" в кімнату з лабіринтом із полиць. Якусь часину я блукав ним. Діставшись протилежної стіни, я поліз крізь наступну "тролячу нору" в порожню кімнату. Сів на килим і притулився спиною до стіни, — зашурхотіла облуплена фарба. Сидів я там недовго — світляна пляма на підлозі, що цідилася з діри в даху, проповзла за цей час трохи більше як на дюйм.

Незабаром мені набридло там сидіти, і я поліз через останню "тролячу нору" в сувенірну крамницю. Понишпорив серед футболок. Дістав з-під вітрини коробку з туристичними брошурами і переглянув їх ще раз — я сподівався знайти записку від Марго, але її там не було.

Повернувся в кімнату, яку став називати бібліотекою. Погортав "Рідерз Дайджест", а потім знайшов стос "Нешинл Джіографік" шістдесятих років, але на коробці з ними було стільки пилу, що я не сумнівався: туди Марго не лазила.

Ознаки людської життєдіяльності я почав помічати, тільки повернувшись у порожню кімнату. На стіні, біля якої лежав килим, я виявив дев'ять дірочок від креслярських кнопок. Чотири з них утворювали квадрат, інші п'ять були всередині нього. Я подумав, що, може, Марго затрималася тут так надовго, аж вирішила повісити якісь плакати, хоч коли ми обшукували її кімнату, нічого наче не бракувало.

Трішки розгорнувши килим, я знайшов там порожню коробку від енергетичних батончиків. І уявив, що Марго тут замешкала: подумки бачив, як вона сидить на цьому килимі спиною до стіни і жує свої батончики. Вона сама, і їсти нема чого. Може, раз на день вона їздить до крамниці і купує там собі канапку і "Mountain Dew", але більшу частину дня проводить тут, на цьому килимі. Сумний вийшов той образ, не могло воно так бути: тут було дуже самотньо і геть не схоже на Марго. Але всі свідчення за останні десять днів приводили мене до несподіваного висновку: здається, Марго — бодай деколи — була геть не схожа на Марго.

Ще трішки розгорнувши килим, я знайшов синю в'язану ковдрочку, тонку майже як газета. Я вчепився в неї, притулив до обличчя і… Боже, ось воно! Її запах. Бузковий шампунь, мигдальне молочко для тіла, а з-під цих ароматів пробивається солодкий запах шкіри.

І я знову уявив, як щоночі Марго розгортає килим наполовину, щоб не торкатися стегном бетонної стіни, і лягає на бік. Заповзає під ковдру, решта килима служить їй подушкою, — і засинає. Але чому саме тут? Тут хіба краще, ніж удома? І якщо вже тут так добре, чому вона поїхала? Якихось речей я уявити не міг — і усвідомлював це, — бо насправді не знав Марго. Знав, як вона пахне, знав, як вона поводиться зі мною і як з іншими, знав, що вона любить "Mountain Dew" і пригоди, любить усе драматизувати, знав, що вона кумедна і розумна, і взагалі набагато яскравіша, ніж усі інші. Але я не знав, що привело її сюди, що змусило її тут затриматися, що змусило її поїхати звідси. Я не знав, чому вона, маючи таку силу-силенну платівок, ніколи не казала про свою любов до музики. Я не знав, що вона робила ночами, опустивши жалюзі й зачинивши двері, усамітнившись у своїй кімнаті, в яку нікого не пускала.

Може, цим і треба зайнятися в першу чергу. Зрозуміти, що Марго за одна, коли вона не поводиться як Марго.

Якусь часину я лежав, притискаючи до себе ковдру і витріщаючись на стелю. Крізь щілину в стелі я дивився на шматочок пообіднього неба, схожого на ясно-блакитне полотно. Це ж ідеальне місце для сну: і зірки видно, і дощ не намочить.

Я подзвонив батькам. До телефону підійшов тато, я сказав, що ми в машині — збираємося зустрітися з Радаром і Анжелою і що ночую я в Бена. Він звелів мені не пити, я пообіцяв, що не буду, він сказав, що пишається моїм рішенням все ж таки піти на бал, а я подумав, чи пишався б він, якби дізнався, що я роблю насправді.

Тут було нудно. Ну, тобто, коли перестаєш боятися щурів і таємничого рипіння будинку, розумієш, що робити тут геть нема чого. Ні інтернету тобі, ні ТБ, ні музики. Тут було нудно навіть мені, тож я зовсім перестав розуміти, чому Марго обрала собі таке місце, адже вона — так мені завжди здавалося — нудьги терпіти не могла. Може, їй закортіло стати волоцюгою? Та навряд: навіть у "Морський світ" полізла вона в дорогих джинсах.

Оскільки зовнішньому світу більше не було чого мені запропонувати, я повернувся до "Пісні про себе", єдиного дарунка від Марго, що не викликав сумнівів. Я сів під діркою в стелі, схрестивши ноги й обернувшись так, щоб світло падало на сторінки. І мені раптом чомусь пощастило таки подужати ту поему.

Справа в тому, що початок у поеми був дуже марудний, але десь на дев'яностому рядку починалося щось на кшталт оповіді, тож я нарешті вчитався в ті рядки. Отож, Вітмен сидить собі (як він пише, байдикує) на траві, а тоді:

Малюк спитав: "Що таке трава?" —

несучи мені повні жмені;

Що я міг відповісти малюку?.. Я-бо знаю, щó

вона таке, не більше за нього.

Може, це прапор моєї вдачі, зітканий

із зеленої як надія матерії.

Це була та надія, про яку казала д-р Голден, — трава була метафорою надії. Але і це ще не все. Він продовжує:

Чи, може, це хусточка Всевишнього,

Запахущий дарунок, навмисне кинутий на згадку.

Тобто виходить, що трава — це ще й метафора величі Божої абощо…

А може, трава і сама дитина…

І ще трохи далі:

А може, це все той самий ієрогліф,

Який означає: "Пробиваюся і де широко, і де вузько,

Проростаю поміж чорних людей і поміж білих".

Може, трава — це ще й метафора нашої рівності та взаємозв'язку всіх людей, як і казала д-р Голден. І нарешті ось що він пише про траву:

А тепер вона здається мені чарівним

нестриженим волоссям могил.

Отож трава — це ще й смерть, адже вона проростає з наших закопаних у землю тіл. Трава водночас означала так багато, що мене це приголомшило. Вона — метафора і життя, і смерті, і рівності, і взаємозв'язку, і дітей, і Бога, і надії.

Мені не вдавалося зрозуміти, яка з цих ідей була у поемі головна, — хоч, може, жодна з них не була головною. Але, міркуючи про траву, про те, скільки всього в ній можна побачити, я замислився про те, як я дивився-й-не-бачив Марго. А дивитися на неї можна було дуже по-різному. Раніше я зосереджувався на тому, що з нею сталося, але тепер, намагаючись усвідомити всю багатозначність трави і вдихаючи запах Марго, я збагнув, що головне питання полягає в тому, кого я шукаю. Якщо відповісти на запитання "Що таке трава?" настільки складно, думав я, то і відповісти на запитання "Хто така Марго Рот Шпігельман?" буде не простіше. Як і в будь-якій метафорі, незбагненній через свою багатогранність, у тому, щó Марго мені залишила, був величезний простір для безміру фантазій, для безлічі Марго.

Мені треба було якось звузити задачу, і я подумав, що тут, напевно, щось я хибно потрактував чи й узагалі не побачив. Мені хотілося зірвати дах й освітлити все відразу, аби побачити не тільки те, що потрапляє у вузький промінь ліхтарика. Я відклав ковдру Марго убік і закричав так, щоб усі щурі чули: "Я тут неодмінно щось знайду!"

Я знову оглянув столи в конторі, але, по-моєму, все вказувало на те, що Марго сиділа тільки там, де на календарі був червень і де я знайшов її лак для нігтів.

Пірнувши в "тролячу нору", я знову вийшов у бібліотеку, пішов уздовж занедбаних металевих полиць. Я шукав ділянки без пилу, щоб зрозуміти, щó Марго тут робила, але жодної не знайшов.