Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Місіс Ліверседж, вважаючи, що так воно годиться, влаштувала на його честь музичний вечір. В розпалі цієї вечірки, на якій Сомс, байдужий до музики, страшенно нудився, в око йому впало обличчя дівчини, вбраної в жалобу. Дівчина стояла осторонь від решти гостей; чорна сукня, щільно облягаючи тіло, вимальовувала її високу, ще зовсім худеньку постать, руки в чорних рукавичках були згорнуті, вуста ледь розтулені, а великі темні очі блукали, вдивляючись в обличчя присутніх. Її волосся, скручене на потилиці, вилискувало над чорним коміром, як блискучі металеві кільця. І Сомса, що стояв і дивився на неї, раптом охопило відчуття, якого рано чи пізно довелося зазнати більшості чоловіків,— відчуття якогось особливого задоволення, особливої певності, яке письменники й літні дами називають коханням з першого погляду. Потайки стежачи за нею, він одразу підступив до господині й став уперто чекати, доки припиниться музика.

— Хто та русява темноока дівчина?— спитав він.

— Ота? О, то Айріні Герон. Батько її, професор Герон, помер цього року. Вона живе з мачухою. Мила, гарна дівчина, але без грошей.

— Познайомте мене, будь ласка,— попросив Сомс.

Сказати їй він зміг дуже мало, але й на те, що сказав, вона відповідала не вельми охоче. Проте пішов він, сповнений рішучості зустрітися з нею знову. Мети своєї Сомс досяг випадково, зустрівши її на молі з мачухою, що мала звичку гуляти там пополудні до першої години. Сомс негайно познайомився з цією леді й невдовзі вгадав у її особі спільника, якого він шукав. Його гострий нюх до матеріальних основ родинного життя скоро підказав йому, що Айріні коштує мачусі більше, аніж ті п'ятдесят фунтів на рік, що складали весь прибуток дівчини; нюх той підказав йому також, що місіс Герон, жінка в розквіті віку, хоче вдруге вийти заміж. На перешкоді цьому прагненню стояла незвичайна врода юної пасербиці. І Сомс із властивою йому наполегливістю почав снувати свої задуми.

Він поїхав з Борнмута, нічим не виказавши своїх почуттів, але за місяць вернувся і цього разу поговорив — не з дівчиною, а з мачухою. Він дійшов твердого рішення, заявив Сомс, він чекатиме скільки завгодно. І йому довелося довго чекати, спостерігаючи, як Айріні квітне, як округляються обриси її юної постаті, як молода кров запалює блиск в її очах, зігріває обличчя теплими рожевими барвами; і кожного разу він пропонував їй свою руку і після кожної зустрічі віз із собою до Лондона її відмову, вражений, але непохитний і мовчазний як могила. Сомс спробував дошукатися потаємних причин її опору; тільки раз йому пощастило зазирнути в її душу. Було це в танцювальній залі, єдиному місці, де мешканці приморського курорту можуть дати волю своїм пристрастям. Він сидів з нею в ніші, схвильований її близькістю,— вони щойно танцювали вальс. Вона подивилася на нього поверх віяла, яким поволі обвівалася, і йому запаморочило голову. Схопивши її руку, він припав до неї устами. І вона здригнулася — він досі не забув ані того дрожу, ані тієї глибокої відрази, з якою вона глянула на нього.

За рік після того вона здалася. Сомсові так і не пощастило довідатися, що її до цього спонукало, а в місіс Герон, не позбавленої дипломатичного хисту, він нічого не вивідав. Якось, коли вони були вже одружені, Сомс запитав Айріні:

— Чому ти мені стільки разів відмовляла?

Айріні відповіла дивною мовчанкою. Вона була для нього загадкою від дня їхньої першої зустрічі, вона й досі лишилася для нього загадкою...

Босіні чекав його біля дверей; на його вилицюватому гарному обличчі був якийсь дивний, спраглий і водночас щасливий вираз, наче він теж відчув у весняному повітрі близьке щастя. Сомс окинув його поглядом. Що це з ним сталося, чому він такий щасливий? Чого він чекає з цією усмішкою на устах і в очах? Сомс не міг збагнути, чого чекає Босіні, впиваючись вітром, напоєним пахощами квітів. І знову він відчув, що бентежиться перед цією людиною, яку звик зневажати. Він швидко попрямував до будинку.

— Для кахлів годиться лише один колір,— почув він голос Босіні,— рубіновий з сірим вилиском, щоб створити ефект прозорості. Мені б хотілося знати думку Айріні. Я замовляю лілові шкіряні портьєри на двері внутрішнього дворика, а якщо пофарбувати стіни вітальні в світло-кремовий колір, то це створить атмосферу таємничості. Треба, щоб весь інтер'єр став втіленням того, що я називаю чарівливістю.

— Ви хочете сказати, що моїй дружині властива чарівливість?— запитав Сомс.

Босіні ухилився від відповіді.

— Посеред дворика треба посадити іриси.

Сомс погордливо всміхнувся.

— При нагоді я загляну до Біча,— сказав він,— і подивлюся, чи є в нього щось підходяще.

Далі розмовляти їм не було про що, але дорогою до станції Сомс запитав:

— Мабуть, ви вважаєте, що Айріні має артистичну натуру?

— Так,— відказав архітектор, і в тій короткій відповіді виразно прозвучало: "Якщо вам хочеться поговорити про неї, то заводьте розмову з кимось іншим!"

І похмурий приглушений гнів, що жеврів у душі Сомса весь той день, спалахнув іще дужче.

Обидва мовчали до самої станції, а тоді Сомс запитав:

— Коли ви сподіваєтеся закінчити?

— На кінець червня, якщо ви справді бажаєте, щоб я взявся також опорядити будинок усередині.

Сомс кивнув головою.

— Але ви ж розумієте,— мовив він,— дім коштує мені значно більше, аніж я гадав. Скажу вам прямо: я припинив би будівництво, але не звик зупинятися на півдорозі.

Босіні промовчав. І Сомс кинув на нього скоса погляд, сповнений собачої неприязні, бо, незважаючи на вишукані манери і зверхню мовчазність денді, стиснуті губи й квадратне підборіддя надавали йому великої схожості з бульдогом.

Коли о сьомій годині того вечора Джун прибула на Монпельє-сквер номер 62, покоївка Білсон сказала їй, що містер Босіні сидить у вітальні; господиня, додала вона, саме вдягається і за хвилину зійде вниз. Вона повідомить її, що міс Джун уже тут.

Джун її зразу спинила.

— Не треба, Білсон,— мовила вона.— Я зайду сама. Не треба квапити місіс Сомс.

Вона скинула мантилью, а Білсон, навіть не відчинивши перед нею дверей вітальні, побігла вниз,— мовляв, вона добре все розуміє.

Джун затрималася на хвилину, щоб поглянути на себе в невеличке старовинне дзеркало в срібній рамі, що висіло над дубовим комодом,— тендітна, гордо випростана постать, маленьке рішуче обличчя, біла сукня з круглим викотом попід шиєю, занадто тонкою для корони червоно-золотих скручених кіс.

Вона тихенько відчинила двері вітальні, щоб захопити його зненацька. Кімната була сповнена солодкими пряними пахощами розквітлих азалій.

Джун вдихнула той запах на повні груди й почула голос Босіні — не в кімнаті, але зовсім близько. Він казав:

— Мені так хотілося поговорити з вами, та вже нема коли!

Голос Айріні відповів:

— А за обідом?

— Хіба там поговориш...

Спочатку Джун хотіла була вийти, але натомість перейшла через кімнату до засклених дверей, що вели у дворик. Саме звідти линули пахощі азалій, і там, спиною до неї, сховавши обличчя в золотаво-рожеві кетяги квітів, стояли її наречений та Айріні.

Мовчки, але без сорому, дівчина стежила за ними; щоки й очі її палали гнівом.

— Приїздіть у неділю самі... Подивимося разом будинок...

Джун побачила, як Айріні глянула на нього крізь заслону

квітів. То не був погляд кокетки, Джун помітила в ньому куди гірше — то був погляд жінки, котра боїться, щоб очі її не сказали занадто багато.

— Я обіцяла поїхати на прогулянку з дядечком...

— З тим здоровилом? Нехай він вас привезе: туди всього десять миль — для його коней корисно буде пробігтися.

— Бідолашний дядечко Свізін.

В обличчя Джун війнула хвиля азалієвих пахощів; їй стало млосно, запаморочилася голова.

— Приїздіть! Будь ласка!

— Але навіщо?

— Ви повинні туди приїхати... Я гадав, ви хочете допомогти мені...

Дівчині здалося, що відповідь прозвучала ніжно, як тремтіння квітів:

— Так, хочу!

І Джун вступила у відчинені двері.

— Яка тут задуха!— мовила вона.— Я терпіти не можу цього запаху!

Очі її, гнівні й відверті, вдивлялися в їхні обличчя.

— Ви розмовляли про будинок? Я його ще не бачила — поїдьмо разом у неділю!

Кров відлила від обличчя Айріні.

— Я обіцяла поїхати на прогулянку з дядечком Свізіном,— відповіла вона.

— Дядечко Свізін! Оце справді! Можна й не виконати своєї обіцянки!

— Я не маю такої звички.

В кімнаті почулися кроки, Джун обернулася й побачила Сомса.

— Ну, коли ви вже готові,— сказала Айріні, обводячи всіх поглядом і всміхаючись дивного усмішкою,— то й обід готовий.

II. ВЕЧІР З НАРЕЧЕНИМ

Обідати почали мовчки; по один бік столу сиділи Джун і Босіні, по другий — Айріні і Сомс.

Мовчки доїли суп — чудовий, хоч трохи й загустий; принесли рибу. Мовчки чекали, поки її розкладуть на тарілки.

Босіні зважився озватися:

— Сьогодні перший весняний день.

Айріні повторила стиха:

— Так, перший весняний день.

— Ну й весна!—мовила Джун.— Нема чим дихати!

Ніхто їй не відповів.

Рибу забрали. То була дуврська камбала, чудова, свіжа. І Білсон принесла шампанське; шийка пляшки була замотана білою серветкою.

Сомс сказав:

— Шампанське сухе.

Подали відбивні котлети; в кожної кісточка була загорнена в рожевий гофрований папір. Джун від котлет відмовилась, і знову запала мовчанка.

Сомс сказав:

— Візьми котлету, Джун. Більше нічого не буде.

Але Джун знову відмовилася, і котлети винесли. Тоді Айріні запитала:

— Філе, ви чули мого дрозда?

Босіні відповів:

— Авжеж, він співає мисливської пісні. Йдучи сюди, я чув його в сквері.

— Яка мила пташинка!

— Салату, сер?

Весняний салат з курятиною забрали.

А Сомс тим часом говорив:

— Спаржа зовсім не смачна. Босіні, чарку хересу до солодкого? Джун, ти нічого не п'єш.

Джун відповіла:

— Ви ж знаєте, я не п'ю ніколи. Вино — то така гидота!

На срібному тарелі подали яблучну шарлотку. І Айріні мовила усміхаючись:

— Азалії цього року розкішні!

Босіні на це промимрив:

— Розкішні! А які чудові пахощі!

Джун сказала:

— Як вам може подобатися цей запах? Білсон, дайте мені, будь ласка, цукру.

Їй подали цукор, і Сомс зауважив:

— Шарлотка добра.

Шарлотку забрали. Запала довга мовчанка. Айріні підкликала покоївку і сказала:

— Винесіть азалії, Білсон. Міс Джун не любить їхнього запаху.

— Ні, хай лишаються,— мовила Джун.

На маленьких тарілочках подали оливки з Франції і російську ікру.