Хозарський словник (жіночий примірник) - Павич Милорад

Кожен народ засвоює ті пласти з Божої Книги в такому порядку, який йому найближчий, виявляючи тим самим найглибшу свою природу. Першого пласту значень він навіть не розглядав — це був пласт дослівний, той, який зветься авам і який доступний кожній людині без огляду на її віру. Другий шар — шар натяків і переносних значень, що зветься кавас і є зрозумілим для еліти — втілює християнську церкву і покриває собою теперішню мить і голос Книги. Третій шар, авлія, охоплює окультні значення і втілює єврейський шар Божої Книги, шар містичної глибини і чисел, шар письмен книги. А четвертий, анбія — шар пророчих випромінювань та прийдешнього дня — передає найглибшу сутність ісламського вчення, дух Книги, сьому глибину глибин. Так хозари, прийнявши від самого початку найвищий пласт (анбію) і лише після нього — інші пласти Божої Книги, та й ті не в згаданому порядку, підтвердили, що найбільшою мірою відповідає їм саме ісламське вчення. І справді, пізніше вони вже ніколи не відійшли від ісламу, хоча й переходили в якісь періоди у християнство чи юдаїзм.

Це підтверджено й тим фактом, що останній хозарський каган перед самим занепадом хозарського царства знову повернувся до вибраної на початку віри й повторно перейшов в іслам, докладний опис чого залишив Ібн аль-Атир.

Повідомлення аль-Бекрі Спан'ярда було написане добірною арабською мовою, схожою на ту, що нею розмовляли ангели, проте в останні роки життя, в глибокій старості, стиль Бекрі відчутно змінився. Це сталося тоді, коли він почав годувати свій шістдесят сьомий рік, зробившись безволосим, ліворуким і правоногим, і тільки пара гарних великих очей, схожих на двійко синіх риб, залишилась такою ж, як і раніше. Одної ночі уві сні він побачив жінку, що стукала в його двері. Зі своєї постелі він добре бачив її обличчя, напудроване риб'ячим борошном, як то роблять дівчата, бо двері його мали вічко для місячного сяйва. Коли він підійшов, щоб відкрити їй двері, виявилося, що вона, стукаючи, не стояла перед дверима, а сиділа під ними на землі. Втім, навіть сидячи, вона була зростом з аль-Бекрі, а коли почала вставати, це потривало так довго й пішло у таку височінь, що аль-Бекрі злякався й прокинувся замість своєї постелі, де приснився йому згаданий сон, у якійсь клітці, завішеній над водою. Він був хлопцем двадцяти років, лівоногим, мав довге кучеряве волосся й бороду, що викликала якийсь зовсім незбагненний спогад: ніби він умочує ту бороду в вино і миє нею перса якійсь дівчині. Він не знав ані слова по-арабськи і зі своїм тюремником, що випікав для нього хліб із борошна з помелених на дрібно мушок, вільно розмовляв якоюсь мовою, яку тюремник розумів, а він ні. Так і виходило, що насправді він не знав більше жодної мови, і це був єдиний слід від нього колишнього, того, що був перед пробудженням. Клітка висіла над водою, і, коли надходив приплив, над хвилями стриміла лише його голова, а за час відпливу він рукою міг упіймати рака чи черепаху під собою, бо тоді вода з моря відступала, а приходила вода з річки, і він змивав солону водою прісною. У тій клітці він писав, вигризаючи зубами букви на панцирях раків і черепах, але прочитати написаного не вмів і випускав тварин назад у воду, не знаючи, що за послання він шле у світ. А за час відпливу він хапав нових черепах і знаходив на їхніх панцирях нові послання, які читав, але ні слова з прочитаного не розумів. Він помер, дивлячись сон про солені жіночі перса, омиті слиною й зубним болем, і вивчаючи заново мову Божої Книги від дерева, на якому висіла клітка.

АТЕХ

АТЕХ (початок IX століття) — за арабськими віруваннями, при дворі хозарського кагана жила якась володарева родичка, що славилася своєю вродою. Перед її покоями стояли величезні сторожові пси зі срібною шерстю, які били себе хвостами по очах і, навчені стояти непорушно, лиш час від часу мочилися під свої передні лапи. Перекочували на дні своїх грудей приголосні, мов камені, а готуючись до сну, скручували позад себе свої довгі хвости, як шнури з корабля. Атех мала срібні очі, а замість ґудзиків носила дзвоники, тож, надворі завжди можна було зі звуку знати, коли царівна в покоях одягається, а коли роздягається до сну. Проте, її дзвоників ніколи не було чутно. Окрім мудрості, царівна була наділена ще й небувалою повільністю. Дихала вона рідше, аніж інші чхають, і в тій своїй млявості плекала страхітливу ненависть до всього й усіх, хто хотів намовити її до швидших дій, навіть якщо справу, на яку її підштовхували, вона й сама збиралася зробити. Як одяг має свій виворітний бік, так та повільність у розмові виявляла іншу її рису — вона ніколи не зупинялася довго на чомусь одному і, розмовляючи з людьми, стрибала, мов пташка, з гілки на гілку. Та через кілька днів знов несподівано верталася до початої бесіди й сама заводила мову про те, що кілька днів раніше відкинула, помандрувавши за своїми думками-літавицями. Така повна відсутність розмежування важливого від буденного і цілковита байдужість до всіх тем пояснюється невдачею, яка спіткала царівну в хозарській полеміці. Крім того, Атех складала вірші, але з усіх її висловлювань збереглося лише наступне: "Різниця між двома так може бути більшою, ніж різниця між так і ні". Все інше їй тільки приписують.

Вважають, що певна кількість її поезій, а також текстів, до створення яких вона була причетна, збереглася в арабському перекладі. Особливу увагу дослідників хозарського питання періоду навернення цього народу привернули вірші, присвячені хозарській полеміці. За одною з теорій, то були вірші про кохання, і до матеріалів про згадану полеміку їх долучили вже пізніше, коли хроністи тої полеміки взялися описувати всі події і витлумачили їх як аргументи, що були в ній використані. В будь-якому випадку, Атех виступила у тій полеміці з великим жаром і з успіхом перемогла як гебрейського, так і християнського учасників полеміки, підтримавши таким чином ісламського представника Фарабі Ібн Кору, і разом зі своїм володарем — хозарським каганом — перейшла в іслам. Грек, який брав участь у полеміці, відчувши, що програє, об'єднав свої зусилля з єврейським посланцем, і удвох вони прокляли царівну Атех, засудивши її до смерті відразу в двох пеклах і віддавши на поталу одночасно двом підземним силам — гебрейському Беліяалу і християнському Сатані. Щоб уникнути такого присуду, Атех вирішила добровільно втекти у третє пекло, до ісламського Ібліса. Не маючи права повністю скасувати рішення двох інших підземель, Ібліс забрав у неї стать, змусив її забути усі свої вірші і свою мову, за винятком єдиного слова, що звучить як "ку", а натомість подарував їй безсмертя. Він підіслав до неї злого духа на ім'я Ібн Хадраш, який явився їй у подобі страуса і виконав той присуд. Так царівна Атех отримала безсмертя і тепер могла до кожної своєї думки чи слова повертатися безмежну кількість разів, не поспішаючи, бо вічність позбавила її відчуття часу, в якому щось приходить швидше, а щось пізніше. Але кохання приходило до неї тільки уві сні. Тому царівна Атех повністю посвятила себе своїй секті ловців снів — хозарських священиків, які займалися створенням певного типу земної версії того небесного реєстру, що згадується у "Святій книзі". Їхня і її майстерність дозволяли їй слати в чужі сни повідомлення, свої й чужі думки або й предмети. Царівна Атех могла прийти у сон людини, молодшої від неї на тисячу років, або й відправити особі, якій вона сниться, будь-яку річ так само легко, як з гінцем на коні, якого напувають вином. Лише значно, значно швидше… Зберігся запис про один такий вчинок царівни Атех. Якось вона поклала ключа від свого покою собі до уст і почала чекати, аж доки не почула музики й тендітного голосу молодої особи жіночої статі, який промовляв наступні слова:

— Вчинки в людському житті схожі на їжу, а думки і відчуття — на приправи. Не буде добра тому, хто посолить черешні чи скропить солодощі оцтом…

Коли ті слова вимовились, ключ з уст царівни зник, і вона, як кажуть, знала, що заміна таким чином відбулася. Ключ перейшов до того, кому адресувалися слова, а слова в обмін на ключ перейшли до царівни Атех…

Даубманус стверджує, ніби царівна Атех усе ще жила в його час, і в XVII столітті якийсь лютніст, турок з Анатолії на ім'я Масуді, зустрів її і розмовляв із нею. Той чоловік учився ремеслу ловців снів і володів чимось схожим на арабську версію хозарської енциклопедії, або словника, проте на час його зустрічі з царівною він ще не твердо пам'ятав усі статті зі словникового реєстру, як не пізнав і слова "ку", вимовленого царівною Атех. То було слово з хозарського словника, що означає назву плоду; якби Масуді зрозумів це, він здогадався б, хто стоїть перед ним і міг би позбавити себе усіх наступних трудів, яких вимагала його праця; від царівни він міг дізнатися про полювання на сни більше, ніж з будь-якого словника. Проте він не впізнав її і відпустив свою найбільшу здобич, вирішивши, що вона нічого не варта. Через це його власний верблюд, як каже одна легенда, плюнув Масуді межи очі.

ІБН (АБУ) ХАДРАШ

ІБН (АБУ) ХАДРАШ — шайтан, який забрав стать у царівни Атех. Його житло стояло в пеклі, на тому місці, де схрещуються орбіти Місяця й Сонця. Він був поетом і написав про себе такі рядки:

Залицяюсь до жінок, абіссінцям серце в'яне,

Терпнуть також греки, турки, гури і слов'яне…

Поезії Ібн Хадраша були зібрані якимось чоловіком на ім'я аль-Мазрубані — він збирав вірші демонів і в XII столітті уклав збірку демонської поезії [див. арабський збірник Ахмада Абу аль-Али, аль-Маарі, в якому знаходиться ця інформація].

Кінь Ібн Хадраша ступав широкою ходою. Ще й дотепер щодня чути стук одного копита його коня, який біжить клусом.

КАГАН

КАГАН — титул хозарського володаря, походить від татарського слова кан, що означає князь. Як стверджує Ібн Фадлан, хозари хоронили каганів під водою в потоках. Каган завжди ділив владу зі своїм співправителем, і його вищість визначалася лиш тим, чи бажали йому зранку доброго дня раніше, ніж тому другому. Все свідчить про те, що каган був представником давньої (можливо, тюркської) династії, а король чи беґ, його співправитель, походив із народу, тобто був хозарином.