Дипломатичний імунітет - Шеклі Роберт
Цікаво, чи є якісь історичні паралелі? Мабуть, немає.— Він підвів голову.— Хоча цей висновок не остаточний, проте видається досить логічним. При будь-якому іншому захисті спершу треба розпізнати зброю, потім оцінити її, а вже далі знешкодити її разючу силу. Посол уміє захиститися набагато швидше й надійніше. Він зброї не визначає, гадаю, його тіло якимсь чином просто ототожнює себе з тим, що йому загрожує.
— Аналізатор не сказав, чи можна якось пробити такий захист? — спитав Серсі.
— Аналізатор дав однозначну відповідь: якщо точні попередні дані, пробити його не можна,— похмуро відмовив Мелі.
— Ми можемо спростувати такий висновок,— вирік Дарріг,— у машини обмежені можливості.
— Але ми ще й досі не знаємо, як зупинити його,— Мелі тицьнув рукою.— А він і далі висилає свої сигнали.
Серсі на хвилю замислився.
— Зверніться до всіх фахівців, яких знаєте. Кинемо на посла всю науку. Авжеж, я розумію,— додав він, помітивши на обличчі в Дарріга сумнів,— але треба спробувати.
Кілька наступних днів на послі випробовували всі способи й різновиди смерті. Його намагалися вбити всілякою зброєю, починаючи від кам'яних сокир й закінчуючи сучасними гвинтівками, закидали гранатами, топили в кислоті, душили отруйними газами.
А він лише філософічно стенав плечима й далі друкував на новій машинці, яку йому видали.
Запустили бактерій — спершу збудників відомих інфекцій, а потім мутантні штами.
Дипломат навіть не чхнув.
Пускали електрострум, спрямовували радіацію, разили дерев'яною, залізною, мідною, бронзовою, урановою зброєю — чим завгодно, аби вичерпати всі можливості.
На послові й подряпини не було, але його кімната скидалася на шинок, де з півсотню років точилася бійка.
Мелі й Дарріг працювали кожен над своєю ідеєю. Якось фізик нагадав Серсі міф про Бальдура. На Бальдура нападали з усякою зброєю, але він зостався неушкоджений, бо все на Землі присяглося любити його. Все, крім омели. Коли в нього вистрелили гілочкою тієї рослини, він загинув.
Серсі дратливо відвернувся, проте про всяк випадок наказав принести омели.
Вона виявилась такою ж неефективною, як фугасні снаряди або лук та стріли. Лише надала погромленій кімнаті химерної святковості.
Десь за тиждень вони перевели посла, який зовсім не заперечував, до нової, більшої й міцнішої, камери смерті. Бо через радіацію та мікроби до старої й зайти було годі.
Посол знову сів за машинку. Всі його попередні друковані спроби пожер вогонь, роздерли вибухи, поїла кислота.
— Нумо поговоримо з ним,— запропонував Дарріг, коли минув іще один день. Вони ж бо відчули свою цілковиту безпорадність.
— Заходьте, джентльмени,— проказав посол так привітно, що Серсі стало не по собі.— Даруйте, я вас нічим не можу пригостити. Через недогляд мені десять днів не давали ні їсти, ні пити. Але мені то байдуже.
— Радий таке почути,— відповів Серсі. Посол нітрохи не скидався на того, кого випробували всіма засобами земного насильства. Натомість Серсі і його люди, здавалося, вийшли з-під бомб.
— Так, захищаєтесь ви добре,— промовив Мелі.
— Радий, що вам сподобалось.
— А може, ви скажете, як це вам удається? — невинно запитав Дарріг.
— А хіба ви не знаєте?
— Ми гадаємо так. Ви стаєте тим, чим на вас нападають. Правда?
— Звичайно,— відповів посол.— Бачите, я ж не маю від вас жодних таємниць.
— Ми вам чим-небудь віддячимо, якщо ви припините висилати сигнали,— запропонував Серсі.
— Це підкуп?
— Певно,— відказав Серсі.— Все, що...
— Мені не треба нічого,— відповів посол.
— Слухайте, майте ж розум,— утрутився Гаррісон.— Невже ви хочете розпалити війну? Земля нині об'єднана. Ми озброєні...
— Чим?
— Атомними бомбами,— відповів йому Мелі.— Водневими бомбами. Ми...
— Киньте одну на мене,— запропонував посол.— Вона мене не вб'є. Чого ж це ви сподіваєтесь, що вони зашкодять моєму народові?
Усім чотирьом мов заціпило. Про це вони й не подумали...
— Ефективність засобів ведення війни будь-якого народу,— заговорив посол,— вимірюється рівнем його цивілізації. На першому ступені використовуються прості фізичні сили. На другому ступені досягають контролю над молекулярними силами. Зараз ви на порозі третього ступеня, хоча й досі ще дуже далекі від володіння ядерними та суб'ядерними силами.— Він зверхньо посміхнувся: — Мій народ сягнув уже краю п'ятого ступеня.
— Що ж воно таке? — спитав Дарріг.
— Колись побачите,— відповів посол.— Але, мабуть, вам цікаво знати, чи володію я всіма здібностями нашого люду. Я можу відверто сказати: ні. Щоб я міг виконувати цю роботу, не перевищуючи своїх повноважень, мені вмонтували певні обмежувальні пристрої, тож я здатний тільки до пасивних дій.
— Навіщо? — спитав Дарріг.
— З очевидних причин. Якби я був здатний до активних дій, то, розлютившись, міг би знищити всю вашу планету.
— Ви гадаєте, що ми в це повіримо? — спитав Серсі.
— А чому ні? Невже це так важко збагнути? Чи ви, може, не вірите, що є сили, про які ви нічого не знаєте? А до того ж є ще й інша причина моєї пасивності. Певно, за цей час ви вже дошукалися її?
— Гадаю, йдеться про те, щоб зламати наш дух,— сказав Серсі.
— Авжеж. Те, що я вам розкрив це, нічого не змінює. Все завжди відбувається однаково. Посол прибуває на планету й передає своє послання молодому завзятому дикому племені,— як от вашому. Плем'я чинить шалений опір, посла намагаються вбити. Але це не вдається зробити, і народ здебільшого занепадає духом. Тож коли прибуває колонізаційний загін, наше вчення прищеплюється набагато швидше.— Він помовчав, потім додав: — На більшості планет до філософії, виклад якої я збираюся вам подати, виявляли куди більший інтерес, ніж у вас. Запевняю, знайомство з нею значно полегшить вам перехід.— Посол простяг цілий стос віддрукованого паперу: — Може, хоч поглянете?
Дарріг узяв папери й поклав до кишені:
— Коли матиму час.
— Гадаю, ви її засвоїте,— проказав посол.— Мабуть, скоро у вашій свідомості настане перелом. Не розумію, чому ви такі вперті.
— Ще не пора,— сухо відповів Серсі.
— Не забудьте прочитати мій філософський трактат,— нагадав їм посол.
Усі четверо поспішили вийти.
— Слухайте-но,— сказав Мелі, коли вони знову повернулися до контрольної кімнати,— ми вже випробували мало не все. А що, як звернутись іще до психології?
— Пробуйте все, що хочете,— сказав Серсі,— навіть чорну магію. А що ви збираєтесь робити?
— Як мені здається,— відповів Мелі,— посол пристосований миттю реагувати на будь-яку загрозу. Його захисний рефлекс повинен діяти за принципом "усе або нічого". Я гадаю, треба насамперед спробувати приспати цей рефлекс.
— Як саме? — спитав Серсі.
— Гіпнозом. Може, ми чогось таки досягнемо.
— Можливо,— сказав Серсі.— Пробуйте. Пробуйте усе що завгодно.
У послову кімнату впустили трохи легкого гіпнотичного газу. Серсі, Мелі й Дарріг зібралися круг відеоекрана. Водночас на стільці, де сидів посол, спалахнув електричний розряд.
— Це щоб відвернути його увагу,— пояснив Мелі. Посол зник, перше ніж ударив струм, і з'явився знову, вмостившись у фотелі.
— Досить,— прошепотів Мелі й перекрив клапан. Усі прикипіли очима до екрана. Посол перегодом відсунув книжку й задививсь у далеч.
— Як дивно,— промовив він — Загинув Альферн. Мій добрий друг... Така прикра випадковість. І сталося це там, де могло статися. Рятунку там не було. Але це нещасливий випадок.
— Він міркує вголос,— зашепотів Мелі, дарма що посол аж ніяк не міг почути.— Озвучує власні думки. Мабуть, у нього з голови не виходить приятель.
— Гаразд,— вів далі посол,— Альферн колись таки мав умерти. Безсмертя поки що нема. Та якби й було — за таких обставин не врятуєшся. Там, у космосі, у них потрапляєш дуже нечасто. Але тут вони підстерігають тебе постійно.
— Його тіло ще не реагує на наркотичний газ як на небезпеку,— прошепотів Серсі.
— Що ж,— говорив із собою посол,— принцип упорядкованості діє пречудово, все підгортає, вигладжує всякий нелад...
Раптом він скочив на рівні ноги й на хвилю поблід, ніби намагаючись пригадати, що він сказав. А тоді розреготався:
— Дотепно. Це ви вперше й востаннє втнули зі мною таку штуку. Але ж, панове, це вам ніяк не придасться. Я й сам не знаю, як мене можна вбити.— І засміявся до голих стін.
— До того ж,— докинув він,— колонізаційний загін уже, певне, прямує сюди. Тепер вони знайдуть вас і без мене.
І, посміхаючись, знову сів.
— Он воно що! — крикнув Дарріг.— Його можна вбити. Щось таки знищило його приятеля Альферна.
— Щось там у космосі,— нагадав йому Серсі.— Якби ж дізнатися, що саме.
— Дайте я поміркую,— голосно розмірковував Дарріг.— Порядкодайний принцип. Мабуть, це закон природи, якого ми не знаємо. А на споді — що ж воно там на споді?
— Він казав, що колонізаційний загін однаково знайде нас,— нагадав усім Мелі.
— Ні, не забігаймо вперед,— промовив Серсі.— Він міг нас одурити... але ні, гадаю, що ні. Однак посла нам треба прибрати.
— Мені здається, я знаю, що на споді! — вигукнув Дарріг.— Це ж просто чудово. Мабуть, нова космологія.
— Що-що? — спитав Серсі.— А вона нам згодиться?
— Ще б пак. Але дайте мені подумати. Мабуть, я ліпше піду до готелю. В мене там є книжки, хотілося б їх переглянути, мені треба спокій бодай на кілька годин.
— Гаразд,— погодився Серсі.— Але що...
— Ні, ні, я можу помилятись,— зронив Дарріг.— Дайте мені подумати.
І прожогом вискочив із кімнати.
— Як ви гадаєте, що в нього на мислі? — спитав Мелі.
— Хоч убийте, не знаю,— стенув плечима Серсі.— Нумо спробуймо вдатись до інших психологічних засобів.
Спершу послову кімнату на кілька футів затопили водою. Втопитися він не міг, вода тільки дошкуляла й заважала йому.
До цього додали тортури світлом. Аби дошкулити послові, в його кімнаті вісім годин поспіль яскраві спалахи — вони проходили й крізь повіки — чергували з миготливим і тьмяним жеврінням.
Далі пішли звуки — волання, зойки, ревіння і всілякий скрегіт; у тисячу разів посилювали дряпання людських нігтів по шиферу, огидне цмокання, крики і шепоти.
Потім запахи. Далі все, від чого, на їхню думку, може збожеволіти людина.
Увесь цей час посол мирно спав.
— Слухайте,— мовив наступного дня Серсі,— нам треба бодай трохи покрутити своїм дурним мізком.— Голос у нього був хрипкий і грубий. Хоча психічні тортури нітрохи не подіяли на посла, вони, здається, добряче змордували Серсі та його товаришів.
— Де в біса той Дарріг?
— Досі розробляє ідею,— відповів Мелі, потираючи вкрите заростом підборіддя.— Каже, от-от завершиться.
— Припустімо, що йому це не вдасться,— сказав Серсі.— Поміркуймо самі.
