Привид V - Шеклі Роберт

Грегор спрямував на нього бластер і тихим рішучим голосом промовив:

— Гаразд, підніми руки вгору.

Незнайомець не поворухнувся.

Палець Грегора затерпнув на спусковому гачку, але раптом розслабився. Він упізнав чоловіка: це був його власний одяг, кинутий на стілець, обриси якого викривилися під впливом зоряного світла та його сполоханої уяви.

Він посміхнувся й опустив бластер. Купа одягу ледь ворухнулася. Відчуваючи легеньке повівання вітерцю від вікна, Грегор продовжував посміхатися.

Купа одягу піднялася зі стільця, потягнулася й цілеспрямовано покрокувала до Грегора.

Заціпенівши, він спостерігав, як на нього насувається порожній одяг.

Коли фігура опинилася посередині кімнати й простягнула до Грегора порожні рукави, він почав стріляти.

Він стріляв і стріляв, тому що шматки й залишки одягу прагнули вчепитися в нього. Тліючі клаптики тканини намагалися обліпити обличчя, а ремінь — оповитися довкола ніг. Йому довелося все спалити, лише після цього атака припинилася.

Коли бій закінчився, Грегор увімкнув усі лампи в будинку. Заварив каву й вилив у кавник ледь не цілу пляшку бренді. Якимось чином він утримався від спокуси рознести вщент непотрібну систему охорони. Натомість зв'язався по радіо зі своїм компаньйоном.

— Дуже цікаво, — сказав Арнолд, коли Грегор розповів, що сталося. — Анімація! Справді дуже цікаво.

— Сподіваюсь, це тебе розважить, — з гіркотою у голосі відгукнувся Грегор. Після кількох ковтків бренді він почувався покинутим і ущемленим.

— Більше нічого не трапилось?

— Поки що ні.

— Гаразд, бережи себе. У мене виникла одна теорія. Але треба дещо перевірити. До речі, один божевільний букмекер приймає ставки на тебе — п'ять до одного.

— Справді?

— Слово честі. Я поставив.

— За мене чи проти? — спитав Грегор стурбовано.

— Звісно, за, — обурився Арнолд. — Адже ми компаньйони?

Вони попрощалися, і Грегор заварив другий кавник. Спати вночі він більше не збирався. Йому було приємно, що Арнолд поставив на нього. Але, по правді кажучи, Арнолдові рідко щастить у тоталізатор.

Уже вдень Грегор зміг кілька годин поспати. Він прокинувся після полудня, знайшов такий-сякий одяг і почав вивчати табір сонцепоклонників.

Ближче до вечора він дещо знайшов. На стіні одного зі збірних будиночків було надряпане слово "Тгаскліт". Т-г-а-с-к-л-і-т. Для Грегора це слово було лише порожнім сполученням безглуздих звуків, але він негайно повідомив про свою знахідку Арнолдові.

Потім Грегор ретельно оглянув свій будиночок, увімкнув усе освітлення, задіяв систему охорони й перезарядив бластер.

Здавалося усе в порядку. Він із жалем спостерігав за заходом сонця, сподіваючись дожити до світанку. Потім влаштувався у зручному кріслі й вирішив трохи поміркувати.

Тварин на планеті не було, так само як і рослин, що ходять, розумних скель або гігантського мозку, що живе у корі планети. У Привида V немає навіть місяця, де можна було б сховатися.

У привидів і демонів Грегор не вірив. Він знав, що при ретельному дослідженні всі надприродні явища зводяться до подій абсолютно природних. А які не зводяться — розсипаються самі собою. Який привид стоятиме нерухомо й дасть невіруючому себе обстежити?

Варто в замку з'явитися науковцю з камерами й магнітофонами, як привиди неминуче рушають у відпустку.

Є ще один варіант. Припустімо, комусь дуже сподобалася, ця планета, але цей "хтось" не налаштований платити призначену Фернграумом ціну. Хіба не може він зачаїтися тут, на уподобаній ним планеті, і, щоб збити ціну, залякувати й убивати переселенців?

Виглядає цілком логічно. Так можна навіть пояснити поводження одягу. Статична електрика, якщо її правильно використовувати, може...

Попереду нього щось стояло. Як і вчора, система охорони не спрацювала.

Грегор повільно підвів погляд. Той, хто стояв перед ним, сягав трьох метрів у висоту й нагадував людину з крокодилячою головою. Тулуб його був малиновим з поперечними темно-вишневими смугами. У лапі чудовисько стискало велику буру бляшанку.

— Привіт, — привіталося воно.

— Привіт, — відповів Грегор, ковтнувши слину. Його бластер лежав на столі, за півметра від нього. Цікаво, чи кинеться чудовисько на нього, якщо схопити бластер.

— Ти хто? — запитав Грегор зі спокоєм, який буває лише у стані сильного шоку.

— Я Хапуга — Червона Смуга, — відрекомендувалося чудовисько. — Люблю хапати різні речі.

— Як цікаво! — рука Грегора поповзла до бластера.

— Я хапаю речі, які звати Річард Грегор, — весело й щиро продовжувало чудовисько, — і зазвичай поїдаю їх у шоколадному соусі.

Чудовисько простягнуло Грегорові буру бляшанку, і той прочитав на етикетці: "Шоколад "Смига" — найкращий соус для Грегорів, Арнолдів та Флінів".

Пальці Грегора торкнулися руків'я бластера. Він поцікавився:

— То ти мене збираєшся з'їсти?

— Безперечно, — запевнив Хапуга.

Але у Грегора вже була зброя. Він відкинув запобіжник і вистрілив. Прошивши груди Хапуги, заряд обпалив підлогу, стіни та брови Грегора.

— Це мені не зашкодить, — пояснив Хапуга, — надто я високий.

Бластер випав з пальців Грегора. Хапуга нахилився вперед...

— Сьогодні я тебе не з'їм, — сказав він.

— Не з'їси? — ледь зміг вимовити Грегор.

— Ні. З'їсти тебе я маю право лише завтра, першого травня. Такі правила. Я зайшов попросити тебе про одну послугу.

— Яку саме?

Хапуга чарівно посміхнувся.

— Будь гарним хлопцем, з'їж кілька яблук. Вони додають такий чудовий присмак м'ясу!

З цими словами смугасте чудовисько зникло. Тремтячими руками Грегор увімкнув радіо й про все розповів Арнолдові.

— Гм, — відгукнувся той, — кажеш, Хапуга — Червона Смуга? На мій погляд, це вирішальний доказ. Усе сходиться.

— Що сходиться? Що це таке?

— Спершу зроби те, що я скажу. Мені треба самому переконатися.

За вказівками Арнолда Грегор розпакував лабораторне обладнання, витяг різні пробірки, реторти й реактиви. Він змішував, зливав і переливав, як було сказано, а насамкінець поставив суміш на вогонь.

— Готово, — сказав він, повернувшись до радіо, — а тепер поясни, що тут відбувається.

— Будь ласка. Я знайшов у словнику, що означає "тгаскліт". Це опалійське слово. Воно означає "багатозубий привид". Сонцепоклонники родом з Опала. Тобі нічого не спадає на думку?

— Їх повбивав привид з рідної планети, — ущипливо відповів Грегор. — Певно, приїхав зайцем на їхньому ж зорельоті. Мабуть, над ним тяжіло прокляття, і...

— Вгамуйся, — перервав Арнолд. — Привиди тут ні до чого. Розчин ще не закипів?

— Ні.

— Скажеш, як закипить. Отже, повернемося до ожилого одягу. Тобі це нічого не нагадує?

Грегор замислився.

— Хіба що дитинство... — промовив він. — Та ні, це смішно.

— Ну ж бо, викладай, — наполягав Арнолд.

— Хлопчиком я ніколи не лишав одяг на стільці. У темряві він завжди нагадував мені то людину, то дракона, то ще якусь нечисть. Гадаю, в дитинстві кожний таке відчував. Але ж це не пояснює...

— Ще й як пояснює! Згадав тепер Хапугу — Червону Смугу?

— Ні. Чому б це я його згадував?

— Тому, що ти сам його й вигадав! Пам'ятаєш? Нам було років вісім-дев'ять — тобі, мені й Джимі

Фліну. Ми вигадали найжахливіше чудовисько, яке лише змогли уявити. Це було наше власне чудовисько, воно прагнуло з'їсти лише тебе, мене або Джимі й неодмінно під шоколадним соусом. Однак право на це воно мало лише по перших числах кожного місяця, коли ми приносили додому виписки зі шкільного журналу з оцінками. Позбутися чудовиська можна було лише одним способом: вимовити чарівне слово. Отут Грегор дійсно згадав і здивувався, як він міг про це забути. Скільки ночей він не спав, чекаючи на Хапугу! У порівнянні з тодішніми нічними страхами погані оцінки видавалися дрібницями.

— Кипить розчин? — запитав Арнолд.

— Так, — слухняно кинувши погляд на реторту, сказав Грегор.

— Якого він кольору?

— Зеленувато-синього. Власне, швидше синього, ніж...

— Усе вірно. Можеш виливати. Треба буде поставити ще кілька дослідів, але загалом суть я зрозумів.

— Що зрозумів? Може, поясниш трохи?

— Це елементарно. Тварин на планеті нема. Привидів теж — принаймні настільки могутніх, що здатні перебити загін озброєних чоловіків. Сама собою напрошується думка про галюцинації, от я й почав з'ясовувати, що ж могло їх викликати.

Виявилося, багато що. Окрім земних наркотиків, у Каталозі інопланетних мікроелементів перераховано більше десятка галюциногенних газів. Є там і депресанти, і стимулятори; дихнеш — і одразу уявляєш себе генієм, хробаком чи орлом. А цей, судячи з твого опису, відповідає газу, що у каталозі фігурує як лонгстед-42. Це важкий, прозорий газ без запаху, фізіологічно нешкідливий. Стимулює уяву.

— По-твоєму, я — жертва галюцинацій? Запевняю тебе...

— Не все так просто, — перервав його Арнолд. —Лонгстед-42 впливає безпосередньо на підсвідомість. Він вивільняє найгостріші підсвідомі страхи, оживляє все те, чого ти в дитинстві панічно боявся і з того часу в собі придушував. Оживляє страхи. Саме їх ти й бачив.

-А насправді там нічого немає? — перепитав Грегор.

— Нічого матеріального. Але галюцинації для того, хто їх відчуває, майже реальні.

Грегор потягнувся за ще однією пляшкою бренді. Таку новину варто було відсвяткувати.

— Оздоровити Привид V нескладно, — упевнено продовжував Арнолд. — Перевести лонгстед-42 у зв'язаний стан — раз плюнути. А далі ми багаті й незалежні, партнере!

Грегор зібрався запропонувати тост, як раптом його пронизала тривожна думка.

— Якщо це лише галюцинації, то що сталося з переселенцями?

Арнолд на якийсь час замовк.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Не виключено, що лонгстед певною мірою стимулює мортидо — прагнення до смерті. Поселенці, ймовірно, просто втратили розум. І повбивали один одного.

— І ніхто не вижив?

— Звичайно, а що тебе дивує? Останні, що вижили, покінчили з собою або померли від ран. Ти про це не турбуйся. Я негайно фрахтую корабель і вирушаю до тебе для проведення дослідів. Розслабся. За день-два я вивезу тебе звідти.

Грегор вимкнув радіо. На ніч він дозволив собі допити пляшку бренді. Це було справедливо. Таємниця Привида V розкрита, на компаньйонів чекає винагорода. Незабаром Грегор сам зможе наймати людей, нехай висаджуються на невідомих планетах замість нього, а він сидітиме вдома й інструктуватиме їх по радіо.

Назавтра він прокинувся пізно, з важкою головою.