Уповільнювач часу - Будзаті Діно

Ніколи мені не забути, що сталося потім. Ще й нині, хоча вже минуло багато років, я прокидаюся вночі, ніби від чийогось поштовху, і переді мною постає це кошмарне видіння.

Четверо маленьких дітей стрімко виганялися вгору перед моїми очима. Я бачив, як вони росли, гладшали, ставали дорослими, і як у хлопчиків виростала борода. Коли вони отак змінилися, стали напівголі, бо їхня дитяча одежа, не витримавши цього стрімкого зростання, полопалася. Всіх чотирьох охопив жах. Вони відкривали рота, щоб закричати, але з ротів виривався лише якийсь дивний звук — зроду такого не чув. У вихорі прискореного часу склади нагромаджувалися один на одного. Таке можна почути, пустивши крутитися на шаленій швидкості платівку. Цей клекіт скоро обернувся в хрип, а потім у розпачливе завивання.

Шукаючи якогось порятунку, бідолахи помітили нас і кинулися на ґратки. Але життя вже спалювало їхні тіла, як вогонь недогарок. Поки вони бігли шість-сім секунд до решітки, поробилися маленькими дідками, маленькими висохлими й кощавими дідками з геть білим волоссям і бородою. Один із них встиг учепитися скелетоподібною рукою за залізний спис частоколу, проте одразу ж звалився на тіла своїх товаришів. Уже мертвих. І спотворені тіла цих нещасних дітей одразу ж нестерпно засмерділи: вони розкладалися, їхня шкіра одвалювалася, кості оголювались, але й ці кості — на моїх очах — розсипалися білястим порохом.

Тільки тоді прокляте виття уповільнювача почало зменшуватися, потім раптово стихло. Передбачення Медайнера підтвердилося. Через якісь ще й досі невідомі причини машина дала інверсійний хід, і за кілька секунд поглинула три чверті століття.

Похмура могильна тиша запанувала в місті. Тінь страхітливого запустіння оповила хмарочоси, ще хвилину тому сповнені пишноти й віри в добробут; зловісні розколини змережили мури. Чорні патьоки, гидке, із затхлим духом павутиння... Безлисті дерева стирчали голою снастю. І всюди курява. Курява, параліч, тиша. Від двохсот тисяч людей, багатих і щасливих, зосталася тільки біляста хмара пилу, це курище витало над землею, як над деякими античними некрополями.

© ОБЕРІГ. — 1992. — №1.

© ПЕРЕПАДЯ Анатоль, переклад з італійської, 1992.