Вірші (в перекладі Миколи Лукаша) - Лорка Федеріко Гарсія

Зелен явір.
Човен в морі смарагдовім,
кінь у горах темно-ярих.
Уперезана імлою,
снить вона на верхнім ганку,
вся зелена — тіло й коси,
очі — дві срібляні склянки.
Я люблю тебе в зеленім.
В місячнім циганськім чарі
світ ще дивиться на неї,
вона світу вже не бачить.

*

Я люблю тебе в зеленім.
Паморозі буйні скалки
й сутінків соми сумирні
шлях проторюють світанку.
Стара смоква тре повітря
пагіллям своїм наждачним,
а гора, крадлива кицька,
агави шорсткі їжачить.
Та хто прийде? Звідки прийде?
Жде на ганку в тузі марній,
вся зелена, тіло й коси,
про гіркеє море марить.

*

"Чуєш, дядьку, я зміняв би
коня свого на цю хату,
а сіделко на люстерко,
а кинджала на цю плахту.
Я скривавлений прийшов
з Козиного перевалу".
"Якби, хлопче, моя мога,
я пристав би на ту плату,
тільки я — уже не я,
моя хата — вже не хата".
"Дядьку, я хотів би вмерти
в ліжку, чесно і порядно,
в стальнім ліжку, якщо можна,
між голландських простирадел...
Та на грудях аж до горла —
подивися, які рани!"
"На твоїм нагрудді білім
три сотні маків багряних.
Кров дзюрчить, аж наче пахне,
біля твого, хлопче, паса.
Тільки я — уже не я,
моя хата — вже не хата".
"Пусти ж мене, коли так,
хоч на той високий ганок.
Ой пусти мене, пусти
на зелений верхній ганок,
де бринять-струмують роси
покрізь місячний серпанок".
I побрались вони вгору,
на високий верхній ганок,
позначали сліди кров'ю,
призначали ще й сльозами.
В ближнім селищі покрівлі
тремотіли ліхтарями,
тисяча криштальних бубнів
ранок ранили на грані.

*

Я люблю тебе в зеленім —
зелен вітер, зелен явір...
Ішли вони двоє вгору,
вітер волос їм кудрявив,
горенив у роті жовчю,
віяв м'ятою, катраном.
"Ти скажи мені, мій хлопче,
де гірка твоя коханка?
Вона ж, було, виглядала
тебе з вечора до ранку
(бодай була виглядала
до останнього останку!) —
свіжовида, чорнокоса —
на оцім зеленім ганку!"

*

На поверхні водозбору
колихається циганка,
вся зелена — тіло й коси,
очі — дві срібляні склянки.
На воді її тримають
місячні дрібні оскалки.
Ніч така затишна стала,
мов околишній майданчик,
а у двері гупотіли
п'яні, мов квачі, жандарми.
Я люблю тебе в зеленім.
Зелен вітер. Зелен явір.
Човен в морі смарагдовім.
Кінь у горах темно-ярих.

ЦИГАНКА В ЧЕРНИЦЯХ

Мовчать німо мирти й мури,
мальви мають між трепіттям,
а черниця молода
вишива на п'яльцях квіти.
Сім пташок, сім різних барв
облітують сірий світич,
церква здалеку реве,
мов ведмідь, що ліг горізнач.
Як же шиє, як гаптує,
не гаптує — чари діє!
Хоче вдать на полотні
фантастичні свої мрії.
Ох же й сонях! А магнолій
цвіт — у лентах, у шумисі!
А шафран який, а місяць
на вівтарнім антимінсі!
П'ять цитрин на кухні поруч
у сиропі сахаріє,
п'ять настурцій, ран Христових,
привезено з Альмерії.
Скачуть верхи два опришки
в чорних очах у черниці,
од глухих останніх лун
аж ряса на ній рясниться.
А гляне на хмари, гори,
в далину, що ледве мріє,-
серце мліє в неї в грудях,
серце з цукру й бразилії.
Ох, високая рівнина —
двадцять сонць над нею висить!
Скільки річок прямовисних
фантазія її виснить!
Та сидить, гаптує квіти,
а знадвору світло й вітер
грають нехотя у шахи
на рясних гратчастих вікнах.

ЧУЖА НЕВІРНИЦЯ

...Да й у берег її завів я —
за дівчину її мав,
а вона була заміжня.
Була нічка петрівчана,
весільної грали тіні —
ліхтарі якраз погасли,
а цикади заблимтіли.
Я торкнув їй сонні перса,
як виходили за місто,
і вони мені розкрились,
мов дві китиці ряснисті.
Накрохмалена спідниця
ув ушy мені шамшіла,
наче шовк шістьма ножами
шматував хтось що є сили.
Верби звільна колисали
безсріберне верховіття,
і невговканими псами
обрій гавкав із заріччя.
За ожинником колючим
кинув я її горілиць,
що аж коси буйнокосмі
у вологу рінь урились.
Я ізняв із себе шарф,
вона сукню і спідницю,
я зняв ремінь з кобурою,
вона штири шнуровиці.
Ніжніше ніжних конвалій
оксамитилося тіло,
ясніш ясного кришталю
при зорях воно ряхтіло.
Стегна полохко пручались,
мов дві спіймані рибини,
то кригою гоголіли,
то жевріли жаром білим.
Тої ночі я літав
крізь провалля по привіллю
на єдвабній кобилиці
без стремен і без повіддя.
Що вона мені шептала,
не подоба говорити,
та я знаю те, що знаю,
я в цім ділі добре битий.
Захлюскану й заласкану,
з берега її повів я
світом, як мечі-лілеї
люто краяли повітря.

Я повівся, як годиться,
бо я таки щирий циган:
дав на шитво їй шкатулу
(нехай тішиться, суціга),
а кохатися не став,
зради їй простить не зміг я,
бо казала, що дівчина,
а була уже заміжня.

БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ТУГУ

Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять;
Самотина Горова
із гори крутої сходить.
Пахне кіньми і тінями
її тіло, лите з бронзи,
груди, два курні ковадла,
круглим жалем тужать-стогнуть.
"Самотино, що шукаєш,
чом блукаєш самотою?"
"Чом блукаю, сама знаю,
що тобі до мого болю?
Я шукаю в цьому краї
саму себе, свою долю".
"Самотино, моє горе,
коли кінь закусить повід,
заженеться з гону в море,
буйна хвиля його втопить".
"Не кажи мені про море!
Проростає туга чорна
на оливковій землі
під зелений шепіт-гомін".
"Ти скажи, яка ж то туга,
яка мука невгамовна,
що з очей тобі сльозить
гіркота терпка лимонна?"
"Мечусь дома, як причинна,
з тою тугою жалькою,
волочаться долі коси
і по кухні, й по алькову.
Все на мені з тої туги
гагатом чорним холоне...
Ой льолі ж мої ллянії,
ой макове моє лоно!"
"Самотино! Вмийся біло
непочатою водою,
собі серце заспокой,
може, знайдеш свою долю".

*

Долиною співа річка,
торочена бірюзою,
квітчається новий день
жовтим цвітом гарбузовим.
Ой туго, туго циганська,
туго щира й одинока,
туго досвітків далеких,
туго схованих потоків!

СВЯТИЙ МИХАЇЛ

(Гранада)

Із високих ганків видно:
горою, ген-ген горою
ідуть мули й тіні мулів,
на них соняхи вагою.
В ущелинах їхні очі
ніч безкрая криє млою,
а в повітряних рукавах
десь хрустить зоря солона.

Небо, все у білих мулах,
заплющує ртутні очі —
певно, сутіням тривожним
спокій серця дати хоче.
А вода береться льодом,
щоб не було водопою,
вода п'яна, розхристана,
горою, ген-ген горою.

Михаїл святий, оздобний
із дзвіниці, мов з покою,
стан показує свій гожий
із світичів литий пояс.
Цей приручений архангел
опівдня і опівночі
сердиться, бува, як пух,
і, як голуб той, буркоче.
Він співає в вітражах
ефебом ночей зальотних,
не крином благоухає,
а модним одеколоном.

*

На узмор'ї хвилі-кралі
танцюють дует балконів.
Місяць ронить долу аїр,
здобувається на тони.
Ідуть дівки-гранадянки,
ідучи, лузають сонях,
у них зади моцні й круглі,
мов планети в зорних тонях.
Ідуть пишні кавалери,
ідуть дами, всім відомі,
чорні з туги за минулим,
тим маєвим, соловйовим.
I єпископ превелебний,
що давно стемнів на очі,
править месу обоюдну —
чоловічу і жіночу.

А Михаїл лежить тихо
на дзвіниці, у покої,
в своїх ризах златоглавих,
у мережанім хітоні.

Михаїл, світил державець,
непарних чисел володар,
мріє в красі берберійській
лементу і веж дозорних.

СВЯТИЙ РАФАЇЛ

(Кордова)

I

Їхали сліпі ридвани
в очеретяну прилуку,
де шліфують мляві хвилі
римську статую безруку.
Сплів те все Гвадалквівір
у криштальні візерунки,
де й квіток тремкі платівки,
і високих хмар відлунки.
Діти тчуть та, знай, співають
про життя омани тужні
коло тих старих ридванів,
що зблукались у ноктюрні.
Та Кордова не впадає
від містерій тих у стуму,
бо хоч сутінки і зводять
димову архітектуру,
мармур стверджує тужаво
чисту й ясну свою думу.
Понад арками стрункими
сірий вітер віша струї,
блискучими пелюстками
тонка бляха їх гаптує.
Міст замислений доносить
десять гомонів Нептуна,
в пролом муру утікає
з тютюном своїм тютюнник.

II

Одна риба у воді,
що дві Кордови кантує —
одну ніжну, комишасту,
другу строгу і культурну.
На бeрезі роздяглись
хлопці, з вигляду байдужні,
учні Товія благого
чи Мерлінові підручні.
Поринають вони в річку
спитать риби, ради шутки,
що їй краще — з вина квіти
чи з підповні парашути?
Та карась, що вир золотить,
а мармур вбирає в смуток,
вчить їх мудрощів колони,
що самотньо вік вікує.
Мавризований архангел
у цяцькованій кошулі
на мітингу хвиль хитючих
шукав шуму й люлі-люлі.

*

Одна риба у воді,
дві Кордови, дві красуні —
одна, струнка, рветься в небо,
друга розтеклась на струмні.

СВЯТИЙ ГАВРИЇЛ

(Севілья)

I

Юний красень, гейби ясень,
крутоплечий та високий,
личко — яблучко на свиді,
сумноустий, винозорий,
тонконервий, палкосердий,
по вулиці пустій ходить.
В ритмі молитов жалобних
сандалі його шеврові
толочать нічне повітря,
мов жоржини чи левкої.
Не зрівняються із ним
ані пальми на узмор'ї,
ані царі-вінценосці,
ні мандрованії зорі.
А як голову ісклонить
та на груди мармурові,
ніч шука долину й другу —
впасти перед ним навкольки.
I заводять спів гітари
в честь архангела святого,
що на верби горить серцем,
мотилів по струнці водить.
"Гавриїле, дитя плаче,
плаче в матерній утробі,
не забувай, архангеле,
що циганський плащ на тобі!"

II

Молода циганка Рада,
як веселка у лахмітті,
розчахнула двері настіж —
із вулиці рине світло.
То архангел Гавриїл
усміхався їй лелійно,
правнук древньої Хіральди
ніс небес благовоління.
В гаптах його камізельки
коники цвірчать сп'янілі,
а всі зорі серед ночі
дзвіночками задзвонили.
"Гавриїле, моє серце
три радості прохромили,
своїм світлом розвив єси
на виду моїм жасмини".
"Радуйся, циганко Радо,
смуглолице моє диво!
Вродиш сина: буде легінь
понад легіт уродливий".
"Гавриїле мій святенький,
золотенький мій Гаврильцю!
Та де ж тебе посадити,
хіба в квіти чорнибривці?"
"Радуйся, циганко Радо,
веселко моя в лахмітті!
Твій син буде родимкою
й трьома ранами примітний".
"Гавриїле мій святенький,
солоденький мій Гаврильцю!
Я вже чую — в мене в грудях
молочні бурлять криниці".
"Радуйся, циганко Радо,
мати многим поколінням!
Гордо сяють твої очі,
мов харцизи грають кіньми".

*

У лоні дитя заграло,
а Рада рада, радіє:
тонюсінький голосочок
лебедика лебедіє.

Святий Гавриїл у небо
побравсь по сяйній драбині,
а зорі в літеплі ночі
безсмертниками рябіли.

ЯК УЗЯТО АНТОНЬЇТА КАМБОР'Я ПО ДОРОЗІ ДО СЕВІЛЬЇ

Антоньйо Торрес Ередья,
з діда-прадіда Камборйо,
до Севільї на кориду
із ціпком іде вербовим.
Смаглий, мов зелений місяць,
іде браво, хоч поволі,
в'ються кучері лискучі,
нависають аж на брови.
По дорозі рвав лимони,
узяла його охота,
кидав жовті кульки в воду,
поки стала щирозлота.
Десь отак на півдорозі
під гіллястим осокором
патрулюючі жандарми
обскочили його колом.

День поволі йде на спадень,
взявши вечір на горгопки,
полосує, мов тореро,
море, ріки і потоки.
Гай оливний жде вже ночі
із-під знаку Козерога,
дмухнув вітер по горі
на конику вороному.
Антоньйо Торрес Ередья,
з діда-прадіда Камборйо,
йде між п'ятьма трикутками,
кинувши ціпок вербовий.

Ех, Антоньйо, хто ти й що ти?
Якби справді був Камборйо,
п'ять фонтанів кров'яних
цвіркнуло б перед тобою!
Який з тебе батьків син,
який у біса Камборйо?
Перевелись ті цигани,
що самі блукали в горах!
Старі ножі харалужні
притрусив ледачий порох.

*

Увечері о дев'ятій
повели його в холодну,
а жандарми на отуху
лимонадну пили воду.
Увечері о дев'ятій
узяли його в закови,
а ніч вороно лисніла,
наче крижі лошакові.

ЯК ПОМЕР АНТОНЬЇТО КАМБОРЙО

Загучали гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір,
заглушили, предковічні,
гвоздиковий буйний цвіт.
Він у чоботи гвоздив їх,
наче вепр іклив хортів,
він скакав халяндри в бійці,
мов запінений дельфін.
Він ворожою крівлeю
заросив свій кармазин,
та в чотири кинджалюги
вороги його взяли.
Коли зорі в сірі води
гострі кидали списи,
коли снились бузів'ятам
левкойові прапорці,
гомоніли гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір.

*

"Антоньйо Торрес Ередьє,
ти Камборйо з синіх гір,
смаглий, мов зелений місяць,
гвоздиковий буйний цвіт,-
хто убив тебе, признайся,
де шумить Гвадалквівір?"
"То чотири побратими,
мої рідні вороги,
вони важили на мене,
на сап'янці дорогі,
вони заздрили на мене,
на сріберні дукачі,
на це личко, замішане
на мигдалю й аличі".
"Гей, Антоньїто Камборйо,
тобі б тільки до цариць!
Смерть твоя вже за плечима,
ти Пречистій помолись".
"Гей, Федеріко Гарсіє,
біжи стражників поклич!
Мов тонка кукурудзина,
вже мій стан переломивсь".

*

Хлянув кров'ю раз і вдруге
та й у профіль занімів.
Живий таляр неповторний —
карб загублено навік.
Прийшов янгол невиспаний,
під голови підмостив,
прийшов другий, натомлений,
лампадоньку засвітив.
Як чотири побратими
вернулися в батьків двір,
одбриніли гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір.

СКОНАВ З ЛЮБОВІ

"Що там сяє, що блискоче
у високих коридорах?"
"Зачинімо, синку, двері,
вже нерано, північ скоро".
"Все горять чотири свічки,
хоч і як заплющуй очі".
"Десь ті люди чистять мідь,
ти заснув би, мій синочку".
*

Хворий місяць-недобір
часникове срібло ронить,
жовтим вежам обережно
шевелюри жовті робить.
Ніч трясеться з переляку,
б'ється в засклені балкони,
бо за нею з хижим гвалтом
пси женуться незнайомі.
Пахне десь вином чи йодом
за дверима в коридорах.

*

Вологий плавневий вітер
і старечий журний гомін
колихали тріпотливо
полуночі рваний полог.
Вже поснули бики й ружі,
тільки там, у коридорах,
ярились чотири свічки,
мов Юр святий змієборець.
Сумні жінки-долинянки
кров кидали мужню, добру,
тиху кров квіток на зріз
і терпку з крутого боку.
Старі жінки-бережанки
заридали під горою
у безвихідну хвилину
зміни варти без паролю.
Ніч така квадратна й біла
в цих палатах монотонних...
Серафими і цигани
грали на акордеонах.
"Слухай, мамо, як умру,
проведи мене до схову
та бий сині телеграми
од заходу аж до сходу".

*

Сім криків, сім бризок крові,
сім маків снотворних чорних
бліки місячні загусклі
роздробили в срібний порох.
Забурхало десь там море
невгамованих прокльонів,
а в нім руки одрізані
і вінці квіток червоних.
Небо грюкало дверима,
сварилося з хмурим бором,
світло хлипало, тужило
у високих коридорах.

БАЛАДА ПРО ВИВОЛАНЦЯ

Самото моя невгавна!
Очі мої і коневі
не сплять з вечора до рана
і не дивляться в той бік
світової панорами,
де спокійно відпливає
сон тринадцятьма човнами.
Мої очі гострі й бистрі,
джури пильні, неоспалі,
все наставлені натомість
на метали та на скали,
де моє безжильне тіло
ворожить на мерзлі карти.

*

Густі струмені-бики
хлопців буцали, шпиряли,
що купались в молодиках
рогів їхніх кучерявих.
На ковадлах лунатичних
молотки всю ніч співали,
на вершника й на коня
безсоння біле кували.

*

Дев'ятнадцятого червня
було сказано Амаргу:
"Ламай уже, коли хочеш,
в дворі в себе олеандри.
Намалюй хреста на дверях,
підпиши ім'я на пам'ять,
бо кропива з бугилою
поросте на твоїм рам'ї,
а сире вапно у п'яти
уп'ється тобі голками.
Те здіється в темну ніч
у магнітних горах карих,
де п'ють струмені-бики
очерети в сонних марах.
Замов дзвони і свічки,
навчись руки складать навхрест,
навикай студеним дихать
у металах та у скалах,
бо як мине два місяці,
уберуть тебе у саван".

*

Святий Яків у повітрі
марев'яним мечем маше,
млосна тиша вихлинає
із небесного піддашшя.
Дев'ятнадцятого червня
розплющив очі Амарго,
дев'ятнадцятого серпня
їх розплющував намарно.
Сунув вулицями люд
поглядіть на виволанця;
самота його безруха
в німі мури уп'ялася.
Непорочно білий саван
римського різкого плану
прямокутними штрихами
давав смерті рівновагу.

БАЛАДА ПРО ІСПАНСЬКУ ЖАНДАРМЕРІЮ

Чорні, чорні, чорні коні,
чорні цокоти-підкови.
Плями на плащах блищать
то чорнильні, то воскові.
Черепи тупі свинцеві,
їх не проймуть зроду сльози,
шкуратяні тугі душі,
їдуть, їдуть по дорозі.
Там, де пройдуть, де проїдуть
ці горбаті ночоброди,
темна гумова мовчанка
та піщаний острах родить.
Де захочуть, там і пройдуть,
з голови снують пустої
астрономію непевну
неозначених пістолів.

*

Ой циганське славне місто!
Прапори на кожнім розі,
місяць жовтий, як гарбуз,
і черешні у сиропі.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Місто мускусу і муки,
вбране в вежі червінькові...

А як темна ніч упала —
ой ви ночі, переночі! —
кували в кузнях цигани
сонця, стріли і дзвіночки.
Добивався у всі брами
поранений кінь бездомний.
Скляні півні обізвались
над Хересом Прикордонним.
Із-за рогу-невгадаю
голий вітер шпарко скочив
у ту ніч, у ту срібніч —
ой ви ночі, переночі!

*

Божа мати й святий Йосип
погубили торохтьола,
все шукали тих циган,
де то їхня гола воля?
Божа мати виступає
у спідниці грезетовій,
мов алькальда того пані,
і в коралях мигдальових.
Святий Йосип іде, має
рукавами зелен шовку,
а за ними Педро Домек
і три царіє з востоку.
Мов безклекітний лелека,
марив місяць на підповні,
пласкі дахи заливали
тьмяні ліхтарі й корогви.
А безклубі танцівниці
плачуть в люстрах смарагдових,
Тьма й вода, вода і тьма
над Хересом Прикордонним.

*

Ой циганське славне місто,
прапори на кожнім розі!
Погаси зелене світло,
бо вже їдуть ночоброди.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Розхристане, розпатлане
на безморім виноколі...

*

Їдуть, їдуть по два в ряд,
близько місто вже святкове.
В патронташах шарудять
безсмертники світанкові.
Їдуть, їдуть по два в ряд,
одкидають тіні строгі.
Для них небо — то вітрина,
де виблискують остроги.

*

Необачне сонне місто
двері множило нарозтвір,
як нагрянули жандарми —
некликані лихі гості.
Всі годинники спинились,
а коньяк у бутлях добрий
прикидався листопадом,
щоб не збуджувать підозри.
З дахів знялась криків зграя,
флюгери сполохав обшук.
Шаблі тнуть тужавий вітер,
а копита його топчуть.
Ось уже й старі циганки
біжать поночі наспотич,
ведуть коні, несуть гроші —
чи то злодію не здобич?
Пнуться вулицями круто
плащі чорні, зловорожі,
лиш вихри стрижуть за ними,
мов холодні леза ножиць.

*

А при брамі Віфліємській
всі цигани вже у зборі.
Святий Йосип поранений
мертве дівча в саван горне.
Настирливі карабіни,
знай, дірявлять шатро ночі.
Божа мати циганчатам
кладе зоряні примочки.
А жандарми сунуть, сунуть,
сіють полумінь довкола,
в огні шквариться живцем
фантазія юна й гола.
Онде Роза Камборівна
сидить, стогне на порозі,
її груди одрубані
перед нею на підносі.
Он іще біжать красуні,
навздогін метляють коси,
розпукають у повітрі
порохові чорні рози.
А коли череп'я крівель
лягло долі, мов покоси,
припала зоря рум'яна
раменом на камінь косий.

*

Ой циганське славне місто!
Даленіють чорні коні
по тунелю безгоміння,
а тебе поймає пломінь.
Ой циганське славне місто,
не забуть тебе ніколи!
Грою місяця й пісків
світиш ти на моїм чолі.

ТРИ ІСТОРИЧНІ БАЛАДИ

МУКИ СВЯТОЇ ОЛАЛЬЇ

I

МЕРІДСЬКА ПАНОРАМА

Вулицею кінь чвалує,
кінь басує довгохвостий,
а старі вояки римські
куняють чи грають в кості.
Мінервине середгір'я
випручує віття голе,
вода нависом золотить
строгі скелі гострочолі.
Ніч лежача і ледача
зорі мружила безносі;
щоб світанок розступився,
провалилась би вже досі.
Де-де чулися блюзнірства,
гребінь їх гукав червоний.
Діва праведна стогнала,
аж кришталь крушив той стогін.
Точилися на точилі
ножі люті й гаки гострі.
Бугаєм ревло ковадло,
а Меріда під горою
квітчалася нардом свіжим
та ожиною густою.

II

МУКИ

Гола Флора пнеться вгору
хвилюватими щаблями.
Консул каже принести
тацю для грудей Олальї.
I уже зелені вени
Джереляться їй з горлянки,
стать її тріпоче, б'ється,
ніби пташка-полонянка.
I уже долі без ладу
підскакують руки втяті,
хочуть скластися хрестом
в безголовому благанні.
А на зрізах на червоних,
де груди щойно стояли,
небеса дрібненькі видно
і молочнії канали.
А на спині кущі крові
вибуяли тисячами,
противляться вогням-лезам
вологими стовбурцями.
I руді центуріони,
загартовані стократи,
підіймаються на небо,
дзвонячи у срібні лати.
Гримлять мечі, ревуть гриви
у пасійному хоралі,
а консул несе на таці
груди димлені Олальї.

III

ПЕКЛО Й СЛАВА

Сніг хвилястий спочиває.
На древі висить Олалья.
Чорнить сіверке повітря
голизна її вугляна.
Ніч напружено блищить.
На древі мертва Олалья.
Десь міста каламарі
вивертають іспотайна.
Манекени сніжне поле
вкрили чорними рядами
і плачуться на каліцтво
безгучними голосами.
Та вже сніг ізнов посипав,
убілилася Олалья —
шкулькі нікельові піки
покірно в боки приймала.

Сяє в спаленому небі
хранильниця із дарами
між гирлами річок синіх
і сірими солов'ями.
Трісли шиби мальовані!
Біла світиться Олалья,
херувими й серафими
вопіяли їй: "Осанна!"

ЯК ДОН ПЕДРО ДОЛІ ШУКАВ

(Балада з затонами)

Селами, містами
мандрував дон Педро.
Ой, як же він плакав,
горював як ревно!
На коню безгнуздім
їхав іздалeка,
шукав хліба й ласки,
а то річ нелегка.
Питалися в вітру
всі вікна стихенька,
чом так гірко плаче
той рицар-сердека?

ЗАТОН ПЕРШИЙ

Під водою
потекли слова.
Над водою
два місяці, два.
Один в річці купається,
другий в небі нетямиться.
На березі хлопчик:
"Ну, ще тріньки!
Брязни, ноче,
у тарілки!"

I ДАЛІ

У чужодальне місто
приїхав наш дон Педро,
те місто злотом сяє,
кругом буяють кедри.
Любистки, розмайрини...
Чи я не в Віфліємі?

Ряхтять дахи плескаті,
а хмари мов різьблені.
Скрізь вулицями арки.
Дві баби й дід аж древній
із срібними лампадами
назустріч дону Педру.
Тополі кажуть: "Ні".
А соловей: "Непевно".

ЗАТОН ДРУГИЙ

Під водою
потекли слова.
Над гладінню водяною
райські птиці і заграва огнева.
А у плавнях комишастих
свідки-привиди, що знають все до дна.
Як на деку од гітари,
сон безчулий наплива.

I ДАЛІ

Дорогою гладкою
дві баби й дід аж древній
із срібними лампадами
ідуть на цвинтар темний.
Ідуть вони, аж бачать:
серед шафрану й терня
змордований лежить
кінь дона Педра.
Таємний голос вечора
в небесну блеяв темінь,
а одноріг відсутності
зламав свій ріг об кремінь.
Здаля великий город
горить огненно,
а з-під землі чийсь голос
квилить непевно.
На півночі є зірка,
на півдні — потопельник.

ЗАТОН ОСТАННІЙ

Під водою
залягли слова,
замулилась
пісенька жива,
а дон Педро бородою
в баговинні колива.

ТАМАРА Й АМНОН

Над безводною землею
місяць плавле нетерпляче,
літо в розповні яриться,
тигром рика, огнем паше.
Бринять нерви металеві
над дахами-черенями,
із долини тонкорунно
блеє вітер кучерявий.
Земля спрагла виставляє
репані болючі рани
і здрига, як припече
білий жар її голками.

*

Дивне марилось Тамарі —
птахи в горлі щебетали
під промісячені цитри
й прохолодливі тимпани.
Нагота її струнка,
віта пальмова одрадна,
просить снігу на живіт,
а на спину хоч би граду.
На терасі голим гола
спів, мов сон, снує Тамара,
в ногах її п'ять голубок,
мов п'ять видихів туману.
Амнон, хижий і тугий,
все глядів на неї з башти,
чресла пінилися спорзно,
борода дихтіла сласно.
Нагота її сліпуча
простяглася на терасі,
уста бринять непритомно,
мов стріла в них уп'ялася.
Амнон дивиться на місяць,
що так низько й кругло плава,
Тамарині пружні перса
вимальовує уява.

*

Амнон десь аж о четвертій
ліг у себе на кроваті,
по покою в неспокою
очі шастали крилаті.
Щільне світло десь там села
піском бурим закидaє
чи винурює на хвильку
корали троянд і далій.
У криниці вода мліє,
у глеках росте мовчанка.
На стовбурі моховитім
співа кобра-наочарка.
Амон стогне у ліжниці
між холодних простирадел,
дрижаками, як плющем,
тіло тіпає гаряче.
До притихлого покою
тихо увійшла Тамара,
мов Дунай розлився смутно,
скаламучений громами.
"Зітри, сестро, мені очі
ти світанням ненастанним,
фібри серця мого тчуть
плетиво до твого стану".
"Годі, брате, не цілуй,
бо мені аж плечі в'януть,
наче оси й вітерці
в них гудуть двома роями".
"О Тамаро, твої груди —
то дві рибки, дві принади,
в твоїх пучках чути шепіт
нерозпуклої троянди".

*

Уже коні в царських стайнях
на сто горел заіржали.
Сонце відрами линyло
на винні лози тужаві.
Він пірвав її за коси
і хітон їй роздирає,
і по білій чистій мапі
течуть літеплі корали.

*

Що за гамір, що за галас
над високі знявсь палати!
Зарясніли скрізь кинджали
і розхристані халати.
Риплять сходи тонко й тоскно,
раби снують, наче мари.
Ходять тoлоки і м'язи,
тільки хмари в небі стали.
Круг Тамари лементують
дівчата її циганки
та збирають, ридаючи,
вінка мученого капки.
Червоніють білі плати
у зачинених кімнатах.
Гомін лагідного ранку
мінить риби й винограддя.

*

Гвалтівник несамовитий,
Амнон верхи утікає,
З мурів мурини понурі
стріли нагінцем пускають.
А коли вже од копит
всі чотири луни згасли,
узяв ножиці Давид
і обрізав струни з арфи.

ТАМАРИТЯНСЬКИЙ ДИВАН

ГАЗЕЛИ

ГАЗЕЛА ПРО НЕГАДАНУ ЛЮБОВ

Ніхто не розумів, як духмяніють
магнолії п'янкі — твої коліна.
Ніхто не знав, як мучиш ти зубами
кохання, незахищене колібрі.

Заснула перських коників тьма-тьменна
на твоїм чолі в місячному світлі,
а я чотири ночі обіймав
твій стан, що заломив завали сніжні.

Твій погляд алебастрово-жасминний
був мов блідава сімениста вітка,
а я перласті літери низав
собі з грудей, щоб винизать — навіки,

навіки-віки — сад моїх агоній,
твоє зникоме, перебіжне тіло,
кров твоїх вен у мене на устах,
твої уста — на смерть мою — стьмянілі.

ГАЗЕЛА ПРО НЕВІДЧЕПНУ МАНУ

Хай ріки навіки лишаться без русел,
хай вітер назавжди замліє без руху,

хай ніч без очей сліпує довіку,
а серце моє без золотоцвіту,

нехай розмовляють воли з лопухами,
нехай хробак од пітьми подихає,

нехай блищать скелетові зуби,
нехай кульбаба шовки забузує;

не страшно, як ніч, шаліючи з болю,
з полуднем білим сплететься в двобою,

нічого, як захід — мов яр-мідянка,
як чевріє час у розчухраних арках,-

та не світись мені чистими чреслами,
кактусом голим на тлі очеретянім,

лиши мені тугу планет безнастанну,
лише не показуй погожого стану.

ГАЗЕЛА ПРО ОДЧАЙДУШНУ ЛЮБОВ

Ніч бариться знов,
щоб ти не йшла до мене,
до тебе я не йшов.

Але я піду,
хоч і з сонцем-скорпіоном на моїм виску.

Але ти прийдeш,
хоч язик тобі обпалить соляним дощем.

День бариться знов,
щоб ти не йшла до мене,
до тебе я не йшов.

Але я піду,
кину жабам на поталу квітку-самоту.

Але ти прийдеш,
через темні лабіринти яскою майнеш.

Знов бариться ніч, знов бариться день,
щоб за мною ти померла,
за тобою я помер.

ГАЗЕЛА ПРО ПОТАЙНУ ЛЮБОВ

Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
я ісплів для тебе з вербени віночок.

А Гранада — як той місяць
між рясних кущів винових.

Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
знівечив я чисто зелений садочок.

А Гранада — як та сарна
поміж флюгерів співочих.

Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
я горів у твоїм тілі,
хоч не знав, чиє воно.

ГАЗЕЛА ПРО МЕРТВУ ДИТИНУ

Щовечора в Гранаді,
щовечора вмирає десь дитина.
Щовечора вода із друзями сідає
на бесіду поважну — справляє умерлuни.

У мертвих крила з щирого моху.
Вітри ясні і хмарні, невтомні і невстрійливі,
літають фазанами з дзвіниці на дзвіницю,
а день — неначе хлопчик порубаний, постріляний.

Вже не було у небі ані мачини жайвора,
як я тебе побачив у темнім гроті виннім,
і не було над містом ані цятини хмари,
як ти тонула в річковому вирі.

Уже водяний велетень волого впав на гори,
долина псами марила, зіллями шелестіла...
Архангелом холодним в бузковій тіні рук моїх
розпласталось на бeрезі твоє безживне тіло.

ГАЗЕЛА ПРО ГІРКИЙ КОРІНЬ

Є на світі гіркий корінь
і є світ тисячостворий.

I найменша рука в світі
не злама води затворів.

Куди ж ідеш? Є ще небо,
небо тисячовіконне
— бойовище бджіл омлілих —
і є в світі гіркий корінь.

Корінь-горинь.

Болить мені голова —
чути в п'яті і в підборі,
чує біль той своїм пнем
ніч, підсічена під корінь.

Ой кохання, лютий кате,
одкуси гіркий свій корінь!

ГАЗЕЛА ПРО СПОМИН ЛЮБОВІ

Ти лиши по собі спомин
в моїм серці, жалю повнім,

цвіт вишневий, гілку в брості
на січневому морозі.

Хай од мертвих, од безмовних
одділюся муром змори.

Я продам лілею болю,
куплю душу десь вербову.

В саду нічнім охололім
мої очі, пси голодні,

нагасаються уволю
за отруйною айвою.

Схожий часом вітру порух
на тюльпана сонний полох,

на тюльпан, од страху кволий,
схожий досвіток зимовий.

Я од мертвих, од безмовних
одділився муром змори.

Оповив туман льодовий
твого тіла сизі доли.

Де стрівались ми з тобою,
поросло все бугилою.

Хай лишається хоч спомин
в моїм серці, жалю повнім.

ГАЗЕЛА ПРО ТЕМНУ СМЕРТЬ

Хотів би я заснути, як засинають яблука,
і спати десь далеко від цвинтарного гамору.
Хотів би я заснути, як та мала дитина,
що в чистім морі мріє собі розкраять серце.

Ви тільки не кажіть мені, що мертві не кривавляться,
бо рот гниє, а все водиці просить.
Навіщо мені знати, як їх мордують трави
і місяць із гадючим ротом,
що порається перед світом.

Хотів би я заснуть на час,
на час, на хвильку, на століття,
хай знають тільки всі, що я не вмер,
що є в моїх устах ще стійло золоте,
що я — маленький приятель провесняного леготу
і велетенська тінь од власних сліз.

Покрий мене над ранок покривалом,
хай пригорщами сипле на тіло мурашву;
змочи мені взуття твердючою водою,
хай клешні скорпіонячі по ній дрібочуть пoковзом.

Бо хочу я заснути, як засинають яблука,
навчитися плачу, що від землі очистить,
бо хочу бути разом з дитиною сумною,
що в чистім морі мріє собі розкраять серце.

ГАЗЕЛА ПРО ЧУДОВНУ ЛЮБОВ

На крем'янистім
пустельнім полі
ти — росяний жасмин, ти — ряст любові.

Під невблаганним
палючим небом
сніжком мене свіжила березневим.

Небо і поле
в'язали мені руки у закови.

Поле і небо
терзали мої рани невтоленно.

ГАЗЕЛА ПРО ВТЕЧУ

Не раз губився я у чистім морі —
в ушах бриніли щойно зрізані квітки,
на язиці любов горіла й мука.
Губився я не раз у чистім морі,
як іноді гублюсь в дитячім серці.

Нема такого, щоб поцілувався
і усміху не чув людей безликих
або щоб доторкнувсь новорожденця
й забув недвижні черепи конячі.

Шукають-бо троянди на чолі
все кістяних суворих краєвидів,
а людські руки майже інстинктивно
наслідують коріння під землею.

Як іноді гублюсь в дитячім серці,
губився я не раз у чистім морі.
Гордуючи водою, пориваюсь
до світла, щоб на смерть мене спалило.

ГАЗЕЛА ПРО ЛЮБОВ У СТО РОКІВ

Прямують по алеї
чотири кавалери.

Ах, ах, ах, ах.

Постукають у двері
лиш троє кавалерів.

Ах, ах, ах.

Сховались за шпалери
іще два кавалери.

Ах, ах.

Чого ж ти носа вернеш,
останній кавалере?

Ах!

Нема нікого, леле,
у миртовій алеї...

ГАЗЕЛА ПРО ВРАНІШНІЙ РИНОК

Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
ім'я твое почую
та й замлію у сльозах.

Який місяць, руту ллючи,
змив з лиця тобі рум'яна?
Хто те сім'я полум'яне
на снігу збере колючім?
Який кактус жалом злючим
в твій стромляється кришталь?

Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
очей твоїх нап'юся
та й замлію у сльозах.

Як кричиш ти голосисто!
То мені, напевно, кара...
Як така гвоздика яра
в це попала муравлисько?
Як до тебе наче близько
і далеко — як до хмар!

Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
бедра твого торкнуся
та й замлію у сльозах.

КАСИДИ

КАСИДА ПРО РАНЕНОГО ВОДОЮ

Я вилажу усі гранадські мури,
я опущуся в будь-який колодязь,
аби побачить серце, що його
води похмуре шило прокололо.

Стогнав поранений хлопчина
в віночку з інею-морозу.
Ставки, водойми і фонтани
мечі в повітря підняли погрозно.

О лють любові, о разюче лезо,
о біла смерть під ночі тихий гомін!
Наринули буйні пустелі світла,
піски світанку залили, як повінь.
Хлопчина був одним один,
все місто спало, спало в його горлі.
Хіба лише примарний водограй
голодну ряску од грудей одгорне.

Мов два дощі зелені обнялися —
хлопчина віч-на-віч із своїм сконом.
Хлопчина простягнувся на землі,
а скін схиливсь над ним казково.

Я опущуся в будь-який колодязь,
я смерть прийму — яку завгодно дозу!
я в серце моху наберусь, аби
тебе побачить, ранений водою.

КАСИДА ПРО ПЛАЧ

Я закрив балкон,
щоб плачу не чути,
та з-за сірих і похмурих мурів
все одно нічого, крім плачу, не чути.

Дуже мало янголів співучих,
дуже мало і собак гавкучих,
тисяча скрипок мені увійде в руку.

Але плач — то величезний пес,
плач — то величезний янгол,
плач — то величезна скрипка,
сльози душать вітер,
і нічого, крім плачу, не чути.

КАСИДА ПРО ВІТИ

По гаях-садах у Тамариті
бігали собаки олив'яні,
усе ждали, щоб упали віти,
щоб самі собою поламались.

Там стоїть десь яблуня крислата,
на ній зріє яблуко ридання.
Соловей зацитькує зітхання,
а фазан жене їх порохaми.

Але віти зроду нежурливі,
схожі віти на нас, люди, з вами,-
про негоду і гадки не мають,
засинають, як стій, деревaми.

Вбрівши в воду по самі коліна,
дві долини осені чекають.
Суне морок потоптом слоновим,
віти клонить, стовбури штовхає.

По гаях-садах у Тамариті
ходять діти, вкутані в тумани,
усе ждуть, щоб віти мої впали,
щоб самі собою поламались.

КАСИДА ПРО РОЗПЛАТАНУ ЖІНКУ

Туга й нага — нагадуєш ти землю,
гладеньку землю, точену, безкінну
й безочеретну землю, чисту форму,
майбутньому закриту — срібний обрій.

Туга й нага — я розумію тyгу
дощу, який стрункого стану прагне,
і лихоманку моря, що не може
побачить світла щік своїх гігантських.

Солона кров задзвонить по альковах
і прийде з полум'яними мечами,
та ти не знаєш, у якому схові
жабuне серце скрито і фіалку.

Живіт твій — то куйовдище коріння,
твої уста — безконтурне світання.
Під літеплими квітами постелі
лелечуть мертві, ждуть своєї черги.

КАСИДА ПРО СОН ПІД ЗОРЯМИ

Жасмину цвіт і свіжо вбитий бик.
Поміст без краю.