Юний Король - Уайльд Оскар

О диво! Був він у власній спочивальні, а крізь шибку зазирав великий повний місяць медового кольору, що висів у темному небі.

І юнак знову заснув, і наснився йому такий сон.

Йому марилося, що лежить він на палубі великої галери із сотнею невільників на веслах. Поруч з ним на килимі сидить хазяїн галери — чорний, як ебен, а тюрбан у нього з ясно-червоного шовку. Важкі срібні сережки відтягують товсті мочки вух, а в руках він тримає терези зі слонової кості.

Невільники оголені, прикриті лишень пов'язками з подертої смугастої тканини і прикуті одне до одного ланцюгами. Розпечене сонце палить просто на них, а наглядачі-негри бігають проходом і шмагають їх шкіряними бичами. Невільники витягають уперед худі руки, важко веслують. Солоні бризки води розлітаються з-під весел.

Нарешті дістаються вони невеличкої гавані й починають міряти глибину дна. З берега віє легкий вітерець, припорошує палубу і зелене трикутне вітрило тонким шаром червоного пилу. Троє арабів під'їжджають верхи на диких мулах і жбурляють у галерників списи. Хазяїн галери хапає розписний лук і поціляє стрілою просто в горло одному з арабів. Той важко падає у прибережну воду, а товариші його скачуть назад. На верблюді повільно під'їжджає жінка, закутана у жовте покривало, й озирається час від часу на бездиханне тіло.

Щойно галерники кинули якір та спустили вітрило, як негри пірнули до трюму та витягнули довгу мотузяну драбину зі свинцевими грузилами. Хазяїн галери перекинув її через борт, закріпив кінці на двох залізних пілерсах.

Тоді негри вхопили наймолодшого з невільників, збили з нього кайдани, залили воском йому ніздрі та вуха і прив'язали важкий камінь до пояса. Він неохоче спустився драбиною вниз і зник у морі. Тільки бульбашки піднялися там, де він пірнув. Дехто з невільників пильно вдивлявся у воду за бортом. На носі галери сидів заклинач акул і монотонно бив у барабан.

Минуло трохи часу, і невільник з'явився на поверхні; важко віддихаючи, він ухопився лівою рукою за драбину, а в правій була перлина. Негри вихопили в нього перлину та знову зіпхнули хлопця під воду. Невільники позасинали над веслами.

Знову і знову випливав із глибини хлопець, і щоразу приносив чудову перлину. Хазяїн галери зважував їх і складав у невеличку торбинку з зеленої шкіри.

Юний Король хотів заговорити, але язик мов задерев'янів і вуста не могли ворухнутися. Негри гомоніли між собою, а там і посварилися через низку яскравого намиста. Над кораблем кружляло двійко журавлів.

Тоді нирець з'явився востаннє, і перлина, що він її роздобув, перевершила найславніші перла Сходу, бо нагадувала вона формою повний місяць і була білішою за ранкову зорю. Та обличчя хлопця вкрилося неприродною блідістю, і коли він упав на палубу, з його вух і ніздрів хлянула кров. Він сіпнувся — й затих. Негри знизали плечима і викинули мертве тіло за борт.

А хазяїн галери розсміявся, тоді простягнув руку до перлини, а коли добре її роздивився, притиснув її до чола й уклонився.

— Ця перлина, — мовив він, — прикрасить скіпетр юного Короля.

Він подав знак неграм піднімати якір.

І коли юний Король почув ці слова, він голосно зойкнув — і прокинувся. І побачив крізь вікно, як довгі сірі пальці світанку тягнуться до згасаючих зірок.

І знову заснув він, і побачив такий сон.

Йому марилося, що блукає він у темному лісі, де на деревах ростуть дивовижні плоди і красиві отруйні квіти. Гадюки шипіли на нього, барвисті папуги з криками перелітали з гілки на гілку. Гігантські черепахи спали у гарячій глині. На деревах було повно мавп і павичів.

Далі й далі йшов юний Король, поки не вийшов на узлісся й не побачив там юрмище людей, що порпались у висохлому річищі. Вони снували по скелі, як мурашки. Вони викопували глибокі ями в землі та злазили в них. Дехто лупав скелю величезними мотиками; дехто колупався в піску. Люди вирвали кактус з корінням і розтоптали яскраво-червоні квіти. Вони поспішали, підганяли одне одного, і жоден не байдикував.

З темряви печери споглядали за ними Смерть і Жадоба, і Смерть промовила:

— Я втомилася; віддай мені третину їх і відпусти мене.

Але Жадоба похитала головою.

— Вони мої слуги, — відповіла вона.

А Смерть спитала:

— Що тримаєш ти у руці своїй?

— Я маю три зерна пшениці, — відповіла Жадоба. — А тобі нащо?

— Дай мені одну зернину, — вигукнула Смерть, — я посію її у себе в садку. Тільки одненьку — і я піду геть.

— Нічого я тобі не дам, — відтяла Жадоба і сховала руку в брижах свого одягу.

І засміялася Смерть, і дістала келих, і набрала у нього води з калюжі, і піднялася з келиха Лихоманка. Пройшлася Лихоманка крізь юрмище, і третина людей упала мертвою. Холодний морок тягнувся за нею, і водяні змії повзли по боках.

І коли Жадоба побачила, що третина юрмища мертва, вона зачала бити себе в груди й ридати. Била вона себе у безплідні груди і голосила.

— Ти винищила третину моїх слуг, — лементувала вона, — забирайся геть! Он у горах Татарії точиться війна, і ватажки обох сторін кличуть тебе. Афганці забили чорного вола і маршем ідуть у бій. Вони б'ють списами у свої щити, вони надягли свої залізні шоломи. Що тобі моя долина, навіщо ти тут зволікаєш? Іди собі геть і не повертайся до мене.

— Ні, — відрекла Смерть, — доки не даси мені зернятко пшениці, я не піду я звідси.

Але Жадоба стиснула кулак і зціпила зуби.

— Нічого я тобі не дам! — промимрила вона.

І засміялася Смерть, і взяла чорний камінь, і пожбурила його в ліс, і з гущавини вискочила Гарячка у вогняних шатах. Вона пронеслася через юрмище, зачіпаючи людей, і всі, кого вона торкалася, помирали. Трава висихала і жовкла в неї під ногами.

І здригнулася Жадоба, і посипала собі голову попелом.

— Яка ти жорстока, — вигукнула вона, — яка ти жорстока! Он у містах Індії за високими мурами лютує голод, і колодязі Самарканда висохли до дна. Лютує голод і в містах Єгипту за високими валами, і сарана наближається з пустелі. Ніл не розлився, не затопив береги, і жерці шлють молитви Ізиді та Озирису. Іди звідси до тих, кому ти потрібна, і залиш мені слуг моїх.

— Ні, — відмовила Смерть, — нікуди я не піду, доки ти не даси мені одне зернятко пшениці.

— Нічого тобі я не дам, — сказала Жадоба.

І знову засміялася Смерть, і свиснула вона крізь пальці, і прилетіла до них якась жінка. "Чума" — було написано в неї на чолі, і зграя голодних хижаків товпилася круг неї. Вона накрила долину своїми крилами, і жодної людини не лишилося в живих.

І помчала з криками Жадоба через ліс, а Смерть застрибнула на свого червоного коня й поскакала геть, і летіла вона швидше за вітер.

І з болотяного слизу на дні долини виповзли дракони і чудовиська, вкритті лускою, і шакали забігали по піску, нюхаючи повітря своїми ніздрями.

І юний Король заплакав і сказав:

— Хто були ті люди і що вони шукали?

— Шукали вони рубіни для королівського вінця, — відповів хтось поруч з ним.

Юний Король здригнувся й, озирнувшись, побачив чоловіка, одягненого як прочанин і зі срібним дзеркалом у руці.

Зблід Король і спитав:

— Для якого короля?

— Подивись у дзеркало, і побачиш для якого.

Король голосно зойкнув і прокинувся. Яскраве сонце заливало спочивальню, і на деревах королівського саду співали пташки.

Канцлер і державні достойники ввійшли до нього й віддали шану, пажі принесли йому мантію із золотої тканини і поклали перед ним корону і скіпетр.

Юний Король поглянув на них, і були вони пречудові. Гарніші за все, що він колись бачив. Але пригадав він свої сни і сказав придворним:

— Заберіть ці речі, бо не вдягну я їх.

Придворні були здивовані, хтось навіть засміявся, бо вирішили вони, що Король жартує.

Але він знову звернувся до них суворо й мовив:

— Заберіть усі ці речі та сховайте подалі від мене. Хоч би й був день моєї коронації, я не надягну їх. Бо на верстаті смутку блідими руками болю виткана була моя мантія. В серці цього рубіна закипіла кров, а в серці перлини — смерть.

І розповів він їм про свої сни.

І коли придворні почули його історії, то перезирнулися й зашепотіли:

— Він вочевидь збожеволів, адже сон — це тільки сон, а видіння — тільки видіння. Вони не реальні, чого на них зважати? І що нам до життя тих, хто працює на нас? Хіба людина не може їсти хліб, доки не побачить хлібороба, чи пити вино, доки на поговорить із виноградарем?

І Канцлер звернувся до юного Короля зі словами:

— Володарю мій, молю, віджени від себе ці чорні думки, вдягни свої прекрасні шати, не відштовхуй від себе корони. Як в іншому разі довідаються люди, що ти король, якщо не матимеш королівського одягу?

Юний Король поглянув на нього.

— Це справді так? — спитав він. — Вони не розпізнають у мені короля, якщо не вберуся я у королівські шати?

— Не розпізнають, володарю мій, — підтвердив Канцлер.

— А я гадав, що бували люди, схожі на королів, — відрік юний Король. — Але, може, ти правий. І все ж я не вдягнуся в ці шати, не коронуватимуся цим вінцем, і яким я прийшов до палацу, таким і вийду з нього.

Він жестом наказав усім піти, залишив тільки одного пажа, у якому бачив собі товариша, бо той був на рік молодший. Його затримав він собі для послуг, і коли викупався у прозорій воді, то відімкнув велику розписну скриню і витяг із неї шкіряну куртку та грубу накидку з овечого руна, у які вдягався, коли пас на пагорбах кошлатих кіз свого опікуна. У цей одяг він і вбрався, а в руки взяв свою грубезну пастушу палицю.

Маленький паж від подиву розширив очі та звернувся до Короля з посмішкою:

— Володарю мій, я бачу тільки твою мантію і твій скіпетр, а де ж твій вінець?

Тоді юний Король зірвав гілочку шипшини, що оплітала його балкон, зігнув її в кільце і поклав собі на голову.

— Це буде мій вінець, — відповів він.

Отак убраний, вийшов юний Король з опочивальні у Велику Залу, де на нього чекали всі придворні.

Придворні розвеселилися, і дехто навіть гукнув:

— Володарю, твій народ чекає на короля, а ти їм покажеш злиденного жебрака!

Інші, навпаки, розгнівалися:

— Він ганьбить нашу державу, він не гідний бути нашим володарем!

Сам він не відповів ані словом, а рушив униз пишними порфіровими сходами, через бронзову браму, потім сів на коня й поскакав до Собору, а маленький паж біг за ним слідом.

І люди сміялися і говорили:

— Це королівський блазень їде собі верхи, — і глузували з нього.

І він натягував повід і говорив:

— Ні, я король, — і розповідав людям про свої сни.

Тоді з натовпу вийшов чоловік і звернувся до нього з дошкульним словом:

— Хіба ви не знаєте, пане, що усі розкоші багатіїв дають виживати бідноті? Вашою пихою ми годуємося, ваші пороки приносять нам хліб насущний.