Рябчик - Шолом-Алейхем

У мене вже вісім днів і ріски в роті не було!

Почувши ці слова, наш Рябчик так злякався, що навіть облізла шкура почала на ньому тремтіти.

— Пане й царю мій! Дорогий добродію вовче,— каже Рябчик плачучим голосом і з нещасним виразом на обличчі,— хай тобі господь пошле кращі сніданки. Що ти з мене матимеш, прости господи? Шкуру й кістки? Послухай-но, відпусти мене, зглянься на моє собаче життя!..

При цьому Рябчик підібгав хвоста, вигнув спину і, заплазувавши перед вовком, так огидно вихилявся, що вовкові занудило, він мало не зомлів.

— Сховай свій паскудний хвіст,— гримнув вовк,— і забирайся звідси під три чорти, собача твоя душа, щоб я твоєї мерзенної пики більше не бачив!..

Ні живий ні мертвий кинувся Рябчик навтікача, землі не чуючи під ногами, боячись навіть озирнутися. Він дременув чимдуж далі, далі від лісу, назад — до міста!

8

Прибувши назад до міста, Рябчик оминув той двір, де він змалку ріс, хоч серце вабило якраз туди, на той двір, де його катували, де йому переламали лапу і ошпарили спину... Він подався на базар, туди, до яток, де є різницькі собаки,— рідня, значить.

— З приїздом! Відкіля з'явився, собако? — питають його різницькі собаки, позіхаючи і вже готуючись на ніч.

— Та я ж тутешній,— відказує Рябчик,— хіба не впізнали? Я ж Рябчик.

— Рябчик? Рябчик... Знайоме ім'я! — дивуються різницькі собаки і нібито ніяк не пригадають, хто він такий.

— Що це за знак у тебе на спині? — питає в нього Цуцик, маленький песик, і дуже нахабно стрибає йому прямо в обличчя.

— Мабуть, знак, щоб не підмінив його хто-небудь, або ж так собі, для краси,— чого ви не розумієте? — з глумом озивається Рудько, рудий патлатий собака.

— Нічого подібного,— відказує Сірко, старий сірий собака, сліпий на одне око і з відрубаним вухом.— Про знаки питайте в мене, я вам поясню, що в нього,— це сліди воєн з іншими собаками, з цілими зграями собак...

— Базікаєте,— відгукнувся Жук, чорний безхвостий собака.— Краще дайте Рябчикові говорити, нехай він сам розповість.

Рябчик простягається на землі і починає оповідати про свої пригоди, не пропускаючи жодної дрібниці. Всі лежать і слухають, крім Рудька, який любить глузувати і щохвилини перепиняє Рябчика новим жартом.

— Рудько, чи не заціпило б тобі? — звертається до нього Жук і протяжно позіхає.— Розказуй, розказуй, Рябчику. Ми дуже любимо, коли нам оповідають про різні пригоди після обіду...

Рябчик, не вгаваючи, розповідає журним голосом про свої сумні пригоди, але його ніхто більше не слухає.

Цуцик стиха балакає з Сірком. Рудько сипле жарти, а Жук хропе, як добрих десять солдатів, прокидається щоразу, позіхає і каже:

— Розказуй, розказуй, Рябчику. Ми дуже любимо, коли нам розповідають різні історії після обіду...

9

Другого дня Рябчик був рано-раненько на ногах. Він стояв віддалік і спостерігав, як різники з сокирами в руках рубають м'ясо. Ось висить цілий передок шиєю додолу, і кров стікає... Там лежить задок, добрий кусень, жирний, укритий лоєм... Рябчик дивиться і ковтає слину. Різники рубають м'ясо на дрібні частини і час від часу кидають шматок шкури, жилу чи кістку собакам. А собаки підскакують і ловлять на льоту. Рябчик бачить, як собаки наловчилися, встигають підскочити саме тоді, коли це потрібно, не пропускаючи жодної кістки, і кожний собака, діставши свою пайку, відбігає набік, умощується гордовито, справляє бенкет і щохвилини оглядається на інших собак, немов кажучи: "Бачите, яка кістка? Це — моя кістка, і я її їм..."

Інші собаки удають, ніби вони нічого не помічають, а мовчки про себе думають: "Подавися нею! Щоб вона тобі боком вилізла! Цілий ранок жере безперестанку, а ми мусимо дивитися, як він їсть, їли б його черви!.."

Ще один собака несе шматок шкури і шукає місця, де б перекусити, щоб ніхто не бачив: він боїться лихих очей...

А ще собака стоїть перед сердитим різником, який гримає і свариться з усіма іншими різниками. Собака крутить хвостом і улесливо звертається до решти собак:

— Бачите цього різника? Правда ж, вони, здавалося б, мають дуже сердитий вигляд? А вони чудова людина, слово честі, іншої такої в світі не знайти! Золоту вдачу мають! Вони справді жаліють собаку, вони — "друг собачий". Ось побачите, зараз полетить до мене кістка з шматком м'яса — гоп!

Собака підстрибує вгору і клацає зубами, щоб інші подумали: "Дістав-таки ласий шматок..."

— Одно до одного,— каже собака, що стоїть збоку,— підлабузник, брехун і хвалько, матері його ковінька...

Біля іншої колоди, на якій рубають м'ясо, стоїть ще один собака. Коли різник відвертається на хвилину, він

стрибає на колоду і лиже її язиком. Тоді починається гавкіт кількох собак: вони доносять різникові на ласуна і присягаються, що цей собака — злодюга, поцупив отакенний шматок м'яса. Вони клянуться, що бачили це на власні очі. А коли це неправда, нехай вони тут на місці здохнуть, нехай подавляться першою-ліпшою кісткою, нехай не мають ніколи рогів і копит від порізаних овець!..

— Фу, гидота! Просто верне, слухаючи! — озивається старий собака, який стоїть осторонь і сам був би не від того, щоб десь лизнути. А Рябчик подумав собі: яка користь з того, що він тут буде стояти і дивитися? Всі собаки хапають, то й він робитиме, як усі собаки... Та не встиг він оком змигнути, а кілька собак гуртом як схопили його за горлянку та як почали шматувати й кусати у най-вразливіші місця...

Рябчик опускає хвіст, забирається в куточок, витягає морду і починає вити.

— Чого плачеш? — питає Жук, облизуючись після сніданку.

— Як мені не плакати? — каже Рябчик.— Я найнещас-ливіший у світі собака! Гадав, що тут, серед рідних, я хоч би чим-небудь поживлюся. Вір мені, я б не ліз, але ж я смертельно голодний, ось-ось помру.

— Вірю тобі,— зітхаючи, озивається до нього Жук.— Я розумію, що таке голод. Співчуваю тобі, але нічим не можу допомогти. Тут уже так заведено, що кожний різник має свого собаку, а кожний собака — свого різника...

— То хіба ж це справедливо? — каже Рябчик.— Де ж совість? Де "собачність"? Як це так, щоб собака між собаками пропадав?! Щоб голодний між ситими вмирав з голоду?

— Можу допомогти тобі тільки зітханням,— мовить Жук, смачно позіхає і куняє після сніданку.

— Коли так стоїть справа,— набравшись духу, вирішує Рябчик,— я піду просто до різників. Може, вигавкаю собі різника,..

— На здоров'ячко,— каже Жук,— тільки не ходи до мого різника, бо як підеш, я тебе зроблю безхвостим, таким, як я сам,— бачиш чи ні?

Обминувши всіх собак, Рябчик пустився до різників і почав підлабузнюватися до них, стрибати перед їх очима, вертіти хвостом. Але безталанному ніде не щастить. Один різник, здоровий, плечистий дядько, жартома, мабуть, шпурнув у Рябчика сокиру. Щастя, що Рябчик уміє стрибати, а то був би перерубаний надвоє...

— Танцюєш ти зовсім непоганої — каже йому глузливо Рудько,— куди краще за Цуцика! Цуцику! Іди-но сюди, подивись, як треба танцювати!..

Цуцик підбігає і стрибає Рябчикові просто в обличчя. Рябчик не може більше стримуватись. Він хапає Цуцика зубами, кидає на землю і кусає його в животик. Він метиться на Цуцикові за все, що накипіло на серці, підхоплюється на рівні ноги і дає драла. Він забирається далеко в поле, простягається посеред дороги, ховає з досади й сорому морду між лапами і не хоче світу білого бачити. Йому навіть байдуже, що мухи напали на нього й нещадно кусають. Нехай кусають, нехай гризуть, однаково все пропало...

"Кінець світу! — міркує Рябчик.— Коли собака не може серед собак, серед рідних прожити хоч би один день ~ тоді нехай світ западеться..."

1901