Цигани - Пушкін Олександр

Моя душа
В ті роки радісно кипіла,
Ще в буйних кучерях моїх
Сивинка жодна не біліла;
Серед циганок молодих
Була одна... і довго нею,
Як сонцем, милувався я,
І час прийшов — назвав своєю.

Ах, швидко молодість моя
Зорею дальньою майнула!
Але ще швидше проминула
Пора любові: тільки рік
Мене любила Маріула,
Щоб потім розлюбить навік.
Біля веселих вод Кагула
Ми стріли табір. Поруч нас,
Щоб перебуть недовгий час,
Юрба намети розіпнула.
Цигани ті на третю ніч
Від нас пішли тихенько пріч.
Пішла за ними й Маріула.
Я мирно спав, душа не чула,
Що мислить жінка молода.
Прокинувся — нема й сліда!
Почув я тихий плач Земфіри,
І сам заплакав... З тих-от пір
Я до жінок не маю віри;
Між ними подруги мій зір
Не вибирав собі з жагою,
І вже ніхто, ніхто зі мною
Ночей безсонних не ділив.

А л е к о

Та як же ти не поспішив
За нею вслід, як грім гнівливий.
Чом хижакам і їй, зрадливій,
Кинджалом серця не прошив?.

С т а р и й

Нащо? Для юності палкої
Загат нема! Така й любов.
Дається щастя нам чергою;
Те, що було, не буде знов.

А л е к о

Я не такий. О ні! Без бою
Я прав своїх не відступлюсь;
Чи хоч відплатою уп'юсь.
Коли б над моря глибиною
Я бачив ворога, що спить,
Клянусь, у ту щасливу мить
Не пожалів би лиходія;
В кипучий вир його б тоді я
Безоборонного штовхнув,
І передсмертне тріпотіння
Я б сміхом лютим дорікнув,
І гук тяжкий його падіння
Мені б смішний, солодкий був.

_____

М о л о д и й ц и г а н

Дай ще уста, моє кохання!

З е м ф і р а

Пора: мій муж ревнивий вкрай.

Ц и г а н

Ще поцілунок, на прощання.

З е м ф і р а

Він швидко вернеться. Прощай.

Ц и г а н

Скажи — коли ж ізнов стрівання?

З е м ф і р а

Як місяць зайде, любий мій,
Там, де курган, біля могили...

Ц и г а н

Не прийде. Я не вірю їй.

З е м ф і р а

Біжи — ось він. Прийду я, милий!
_____

Алеко спить. В його умі
Рій тьмяних образів блукає;
Враз він проснувсь, кричить — і в тьмі
Ревниво руку простягає;
Шукає поруч, та дарма,
Рука нікого не стрічає —
На ложі подруги нема...
Підвівся він — ніде ні звука...
Так тихо скрізь; лиш серце стука,
То в холод кидає, то в жар.
З намету швидко він виходить,
Поміж возів як привид бродить;
Спокійно скрізь; темніє яр,
Сховався місяць за тумани,
І промінь зоряний поблід,
Ледь по росі примітний слід
Веде травою за кургани.
І нетерпливо він іде,
Куди зловісний слід веде.

Аж ось могила край дороги
Здаля біліє перед ним,
Іде туди... Ослабли ноги...
В якімсь передчутті страшнім
Іде... Німі уста в тремтінні...
А серце б'ється, наче дзвін...
Враз бачить близько він дві тіні,
Близький їх шепіт чує він
З ганьбою вкритої могили.

1-й голос

Пора.

2-й голос

Зажди!

1-й голос

Пора, мій милий!

2-й голос

Ні, ні! стривай, дождімось дня.

1-й голос

Вже пізно.

2-й голос

Ти несміло любиш!
Хвилинку!

1-й голос

Ти мене загубиш.

2-й голос

Хвилинку!

1-й голос

Ні, любов моя...
Проснеться муж...

А л е к о

Проснувся я.
Пождіть! Куди ж ви заспішили?
Вам добре й тут, біля могили.

З е м ф і р а

О друже мій, біжи!

А л е к о

Постій!
Куди ти, красню молодий?
Лежи!
(Встромляє в нього ніж).

З е м ф і р а

Алеко!

Ц и г а н

Я вмираю!..

З е м ф і р а

Ти вб'єш його! Поглянь, твій вид
І ти забризканий весь кров'ю.
О, що ти вдіяв?

А л е к о

Те, що слід.
Тепер живи його любов'ю.

З е м ф і р а

Я не люблю тебе, мару,
Твої загрози зневажаю,
Твоє злочинство проклинаю.

А л е к о

Умри ж!
(Убиває її).

З е м ф і р а

Кохаючи, умру.

_____

Уже зайнявся схід. Далеко
Побігли смуги золоті.
З ножем скривавленим Алеко
Сидів на гробовій плиті.
Два трупи перед ним лежали;
Лицем убійник був страшний;
Цигани злякано стояли
Круг нього у журбі німій.
Могилу осторонь копали,
Ішли жінки, як скорбний рій,
І в очі мертвих цілували.
Лише старий один сидів
І в очі мертвої зорив,
З тяжкої муки нездужалий;
Нарешті, з сумом на чолі
У лоно вогкої землі
Нещасну пару положили.
Алеко поглядом ловив
Усе. Коли ж мерців закрили
В землі на вічний супокій,
Він мовчки, звільна похилився
І з каменя в траву звалився.

Старий наблизився в той час:
"Залиш, людино горда, нас!
Ми — дикі мандрівці спадкові,
Чужі законам і судам,
Не треба муки нам і крові;
Та жить з убивцею — не нам.
Не звик до дикої ти долі;
Ти лиш для себе хочеш волі;
Твій голос буде нам жахний:
Ми не караємо злобою,
А ти, чужинче, не такий.
Іди! Хай буде мир з тобою".

Сказав, і з гомоном, юрбою
Полинув табір кочовий
Геть од жахливої долини
І зник у сині степовій.
Лиш віз один серед рівнини,
Покритий килимом старим,
Стояв на пагорбі страшнім.
Так іноді перед зимою,
В тумані — ранньою порою,
Коли підноситься з степів
Ключ запізнілих журавлів,
Летить на південь, і тривожить
Їх крик прощальний все кругом, —
Лише один злетіть не може
З пробитим, раненим крилом.
Настала ніч. В змаганні з тьмою
На возі вогник не спахнув,
І під запоною тяжкою
Ніхто до ранку не заснув.

ЕПІЛОГ

Натхнені піснею живою,
Так у туманній далині
Встають крилатою юрбою
То світлі, то печальні дні.
В краю, де довго-довго брані
Жахливий гул не замовкав,
Там, де свої суворі грані
Стамбулу руський показав,
Де наш старий орел двоглавий
Іще дзвенить луною слави,
Я зустрічав серед степів,
Над межами прадавніх станів
Вози мандрованих циганів,
Незлобних вільності синів.
За їх строкатими шатрами
В пустелі дикій я ходив,
І з ними їв, і з ними жив,
І спав я перед їх огнями.
В походах довгих полюбив
Я їх лункі, веселі співи,
І довго Маріули-діви
Я ймення ніжнеє твердив.

Та щастя не найти й між вами,
Природи бідної сини!
І в подраних шатрах так само
Літають нестерпучі сни,
І затаїлись муки чорні
Серед пустелі й самоти,
І всюди пристрасті незборні,
І від приречень не втекти.

1824