Можна попросити Ніну? - Буличов Кір
— Який може бути фронт в сімдесят другому році!
— Ви мене розігруєте?
Голос знову змінив тон, був він недовірливий, був він маленьким, три вершки від підлоги. І неймовірна, забута картинка виникла перед очима — те, що було зі мною, але багато років, тридцять або більше років тому. Коли мені теж було дванадцять років. І в кімнаті стояла "буржуйка". І я сиджу на дивані, підібгавши ноги. І горить свічка, чи це була гасова лампа? І курка здається нереальним, казковим птахом, якого їдять тільки в романах, хоча я тоді не думав про курку...
— Ви чому замовкли? — запитала Ніна. — Ви краще говоріть.
— Ніно, — сказав я. — Який зараз рік?
— Сорок другий, — сказала Ніна.
І я вже складав у голові скибочки невідповідностей у її словах. Вона не знає кінотеатру "Росія". І телефон у неї тільки з шести номерів. І затемнення...
— Ти не помиляєшся? — запитав я.
— Ні, — сказала Ніна.
Вона вірила в те, що говорила. Може, голос обдурив мене? Може, їй не тринадцять років? Може, вона, сорокалітня жінка, захворіла ще тоді, дівчинкою, і їй здається, що вона залишилася там, де війна?
— Послухайте, — сказав я спокійно. Не вішати ж слухавку. — Сьогодні двадцять третє грудня 1972 року. Війна закінчилася двадцять сім років тому. Ви це знаєте?
— Ні, — сказала Ніна.
— Ви знаєте це. Зараз дванадцята година.. Ну як вам пояснити?
— Гаразд, — сказала Ніна покірно. — Я також знаю, що ви не привезете мені курку. Мені слід було здогадатися, що французьких курок не буває.
— Чому?
— У Франції німці.
— У Франції давним-давно немає ніяких німців. Тільки якщо туристи. Але німецькі туристи бувають і в нас.
— Як так? Хто їх пускає?
— А чому не пускати?
— Ви не надумайте сказати, що фріци нас переможуть! Ви, напевно, просто шкідник або шпигун?
— Ні, я працюю в РЕВі, в Раді Економічної Взаємодопомоги. Займаюся угорцями.
— Ось і знову брешете! В Угорщині фашисти.
— Угорці давним-давно прогнали своїх фашистів. Угорщина — соціалістична республіка.
— Ой, а я вже боялася, що ви і справді шкідник. А ви все-таки усе вигадуєте. Ні, не заперечуйте. Ви краще розкажіть мені, як буде потім. Придумайте що хочете, тільки щоб було добре. Будь ласка. І вибачте мене, що я так з вами грубо розмовляла. Я просто не зрозуміла.
І я не став більше сперечатися. Як пояснити це? Я знову уявив собі, як сиджу в цьому самому сорок другому році, як мені хочеться дізнатися, коли наші візьмуть Берлін і повісять Гітлера. І ще дізнатися, де я загубив хлібну картку за жовтень. І сказав:
— Ми переможемо фашистів 9 травня 1945 року.
— Не може бути! Дуже довго чекати.
— Слухай, Ніно, і не перебивай. Я знаю краще. І Берлін ми візьмемо другого травня. Навіть буде така медаль — "За взяття Берліна". А Гітлер накладе на себе руки. Він прийме отруту. І дасть її Єві Браун. А потім есесовці винесуть його тіло у двір імперської канцелярії, і обіллють бензином, і спалять...
Я розповідав це не Ніні. Я розповідав це собі. І я слухняно повторював факти, якщо Ніна не вірила або не розуміла відразу, повертався, коли вона просила пояснити що-небудь, і ледь не втратив знов її довіри, коли сказав, що Сталін помре. Але я потім повернув її віру, повідавши про Юрія Гагаріна і про новий Арбат. І навіть насмішив Ніну, розповівши про те, що жінки носитимуть брюки-кльош і зовсім короткі спідниці. І навіть пригадав, коли наші перейдуть кордон з Прусією. Я втратив відчуття реальності. Дівчинка Ніна і хлопчисько Вадик сиділи переді мною на канапі і слухали. Тільки вони були голодні як чорти. І справи у Вадика йшли навіть гірше, ніж у Ніни; хлібну картку він загубив, і до кінця місяця їм з матір'ю доведеться жити на одну її картку, робочу картку, тому що Вадик посіяв картку десь у дворі, і лише через п'ятнадцять років він раптом пригадає, як це було, і знову засмучуватиметься, тому що картку можна було знайти навіть через тиждень; вона, звичайно, упала в підвал, коли він кинув на ґрати пальто, збираючись поганяти у футбол. І я сказав, вже потім, коли Ніна втомилася слухати те, що вважала гарною казкою:
— Ти знаєш Петрівку?
— Знаю, — сказала Ніна. — А її не перейменують?
— Ні. Так от...
Я розповів, як увійти до двору під арку і де в глибині двору є підвал, закритий ґратами. І якщо це жовтень сорок другого року, середина місяця, то в підвалі, найпевніше, лежить хлібна картка. Ми там, у дворі, грали у футбол, і я цю картку загубивив.
— Який жах! — сказала Ніна. — Я б цього не пережила. Треба зараз же її відшукати. Зробіть це.
Вона теж увійшла у смак гри, і десь реальність відійшла, і вже ані вона, ані я не розуміли, в якому році ми знаходимося, — ми були поза часом, ближче до її сорок другому року.
— Я не можу знайти картку, — сказав я. — Минуло багато років. Але якщо зможеш, зайди туди, підвал має бути відчинений. В крайньому випадку скажеш, що картку впустила ти.
І в цю мить нас роз'єднали.
Ніни не було. Щось затріщало в трубці. Жіночий голос сказав:
— Це 143-18-15? Вас викликає Орджонікідзе.
— Ви помилилися номером, — сказав я.
— Даруйте, — сказав жіночий голос байдуже.
І були короткі гудки.
Я відразу ж набрав знову Нінин номер. Мені потрібно було вибачитися. Потрібно було посміятися разом з дівчинкою. Адже виходила загалом нісенітниця...
— Так, — сказав голос Ніни.
Іншої Ніни.
— Це ви? — запитав я.
— А, це ти, Вадиме? Чого тобі не спиться?
— Вибач, — сказав я. — Мені інша Ніна потрібна.
— Що?
Я повісив слухавку і знову набрав номер.
— Ти з'їхав з глузду? — запитала Ніна. — Ти пив?
— Вибач, — сказав я і знову кинув трубку.
Тепер дзвонити було марно. Дзвінок з Орджонікідзе все повернув на свої місця. А який у неї справжній телефон? Арбат — три, ні, Арбат — один — тридцять два — тридцять... Ні, сорок...
Доросла Ніна подзвонила мені сама.
— Я весь вечір сиділа удома, — сказала вона. — Думала, ти подзвониш, поясниш, чому ти вчора так поводився. Але ти, вочевидь, зовсім з'їхав з глузду.
— Напевно, — погодився я.
Мені не хотілося розповідати їй про довгі розмови з іншою Ніною.
— Яка ще інша Ніна? — запитала вона. — Це образ? Ти хочеш заявити, що бажав би бачити мене іншою?
— На добраніч, Ніночко, — сказав я. — Завтра все поясню.
...Найцікавіше, що у цієї дивної історії був не менш дивний кінець. Наступного дня вранці я поїхав до мами. І сказав, що розберу антресолі. Я три роки обіцяв це зробити, а тут приїхав сам. Я знаю, що мама нічого не викидає. З того, що, як їй здається, може придатися. Я корпався години півтори в старих журналах, підручниках, розрізнених томах додатків до "Ниви". Книги були не запорошеними, але пахли старим, теплим пилом. Нарешті я відшукав телефонну книгу за 1950 рік. Книга розпухла від вкладених у неї записок і закладених папірцями сторінок, кути яких були обшарпані і обслинені. Книга була настільки знайома, що здавалося дивним, як я міг її забути, — коли б не розмова з Ніною, я б ніколи і не пригадав про її існування. І стало трохи соромно, як перед чесно відслужилим костюмом, який віддають лахмітникові на певну смерть.
Чотири перші цифри відомі. Г-1-32... І ще я знав, що телефон, якщо ніхто з нас не прикидався, якщо з мене не пожартували, стояв у провулку Сивцев Вражек, в будинку 15/25. Жодних шансів знайти її телефон не було. Я всівся з книгою у коридорі, витягнувши з ванни табурет. Мама нічого не зрозуміла, посміхнулася тільки, проходячи мимо, і сказала:
— Ти завжди так. Почнеш розбирати книги, зачитаєшся через десять хвилин. І прибиранню кінець.
Вона не помітила, що я читаю телефонну книгу.
Я знайшов цей телефон. Двадцять років тому він стояв у тій самій квартирі, що й у сорок другому році. І записаний був на Фролову К. Г.
Згоден, я займався дурницями. Шукав те, чого бути не могло. Але цілком припускаю, що відсотків десять цілком нормальних людей, опинися вони на моєму місці, робили б те саме. І я поїхав на Сивцев Вражек.
Нові мешканці в квартирі не знали, куди виїхали Фролови. Та й чи жили вони тут? Але мені пощастило в будуправлінні. Старенька бухгалтерка пам'ятала Фролових, з її допомогою я дізнався все, що було потрібно, через адресний стіл.
Вже стемніло. Новим районом, серед однакових панельних веж гуляла віхола. У стандартному двоповерховому магазині продавали французьких курей у вкритих інеєм прозорих пакетах. У мене з'явилася спокуса купити курку і принести її, як обіцяв, хоч і з двадцятирічним запізненням. Але я добре зробив, що не купив її. У квартирі нікого не було. І по тому, як лунко розносився дзвінок, мені здалося, що тут люди не живуть. Виїхали.
Я хотів було піти, але потім, раз вже забрався так далеко, подзвонив у двері поряд.
— Скажіть, Фролова Ніна Сергіївна — ваша сусідка?
Хлопець у майці, з димлячим паяльником у руці відповів байдуже:
— Вони виїхали.
— Куди?
— Місяць як виїхали на Північ. До весни не повернуться. І Ніна Сергіївна, і чоловік її.
Я вибачився, почав спускатися сходами. І думав, що в Москві, цілком імовірно, живе не одна Ніна Сергіївна Фролова 1930 року народження.
І тут двері позаду знову розчинилися.
— Зачекайте, — сказав той самий хлопець. — Мати щось сказати хоче.
Мати його тут-таки з'явилася у дверях, запинаючи халат.
— А ви ким їй будете?
— Так просто, — сказав я. — Знайомий.
— Не Вадим Миколайович?
— Вадим Миколайович.
— Ну ось, — зраділа жінка, — трохи вас не втратила. Вона б мені ніколи цього не пробачила. Ніна так і сказала: не пробачу. І записку на двері приколола. Тільки записку, напевно, хлоп'ята зірвали. Місяць вже минув. Вона сказала, що ви в грудні прийдете. І навіть сказала, що постараєтьсь повернутися, але далеко ж бо як...
Жінка стояла в дверях, дивилася на мене, немов чекала, що я зараз відкрию якусь таємницю, розповім їй про невдалу любов. Напевно, вона і Ніну мордувала: хто він тобі? І Ніна теж сказала їй: "Просто знайомий".
Жінка витримала паузу, дістала лист з кишені халата.
"Дорогий Вадиме Миколайовичу!
Я, звичайно, знаю, що ви не прийдете. Та і як можна вірити дитячим мріям, які й собі самій вже здаються лише мріями. Але ж хлібна картка була в тому самому підвалі, про який ви встигли мені сказати..."
© БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.
