Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Він часто вичитує мене. "Саша! — кричить він, — Саша, не будь таким гниляком! Не будь таким порожнім! Роби шо-небудь! Роби шо-небудь корисне!" Я ніколи не перечу йому й навіть ніколи спеціально його не нервую, але я не розумію, шо може стати зараз таким уже корисним? Поки бабка була жива, він не мав тої страшної звички рипіти на мене чи на Ігорчика. Ми розуміємо, шо це він не навмисно, і вибачаємо йому. Одного разу я з'ясував, шо Дєд часом плаче перед телевізором. (Ця частина розповіді про мого Дєда, Джонатан, залишиться між нами, о'кей?) Якраз транслювали прогноз погоди, тож плакав він явно не через якусь депресивну передачу. Я ж ввічливий і завжди прикидаюся, шо нічого не помічаю.

Мого Дєда також звати Олександр. Як і мого Батю. Ми були первістками в наших сім'ях і пишаємося тим не менше, ніж бейсболом, який (всі це знають) придумали в нас, в Україні. Я теж назву свого первістка Олександром. Як-шо хочете знати, шо буде, якшо в мене народиться дівка, то я вам поясню. Мій первісток дівкою не буде. Мого Дєда привели на світ в Одесі 1918 року. З України він не виїжджав. Найдалі він був у Києві, бо там мій дядько одружився з однією коровою. Коли я ше був паца-ном, Дєд, бувало, повчав мене, шо Одеса — це найкраще місто на світі, бо тут дешева горілка й дешеві жінки. Він всяко приколювався з моєї бабки, коли та ше жила, і натякав, як любив інших бабів. Але бабка знала, шо то були порожні приколи, і голосно реготала. Він казав: "Ганю, я планую одружити он ту, в розовому капелюшку". А вона питала: "З ким ти плануєш її одружити?" А він відповідав: "З собою". Я в цей час тішився на задньому сидінні, а вона казала: "Але ти ж не батюшка". А він: "На сьогодні ним стану". А вона йому: "Ти сьогодні увірував у Бога?" А він їй: "Сьогодні я вірую в любов". Батя просив ніколи не нагадувати Дєду про бабку. Він говорив так: "Це заганяє його в депресію, ШАПКА". А я йому: "Не називай мене так". Тоді він: "Це заганяє його в депресію, Алекс. І заставляє його думати, шо він ше більше сліпий. Хай краще все забуде". Тому я ніколи про неї йому не нагадую, бо якшо я нічого не маю проти, то роблю все так, як каже мій Батя. А ше він крутий в кулачному бою.

Подзвонивши мені, Батя набрав Дєда і сказав, шо фрахтує його водієм для нашої поїздки. І якшо ви хочете знати, хто буде гідом, то я вам скажу, шо гіда не буде взагалі. Батя сказав, шо ніякого гіда не передбачаєтся, бо Дєд наш і так дуже натасканий у краєзнавчому матеріалі за всі роки роботи у "Дорогами предків". Батя назвав його експертом. (Коли він це казав, це звучало переконливо. А зараз, Джонатан, як тобі здається, у контексті всього, шо з нами сталося?)

Коли ми всі троє мужчин на ім'я Алекс зібралися в Батіному домі того вечора обговорити справу, яка на нас навалилася, Дєд сказав: "Я не хочу. Я пішов на відпочинок не для того, шоб витворяти такі гімняні речі. З мене досить". "Мені все одно, шо ти думаєш", — сказав йому Батя. Тоді Дєд зі всьої дурі гримнув рукою по столі й закричав: "Не забувай, хто є хто!" Я подумав, шо розмова на цьому обірветься. Але тут Батя мене шокірував. він сказав: "Прошу тебе", а далі ше дивніше, "Тату". Мушу зізнатися, шо я в це так і не в'їхав. Дєд повернувся і сказав: "Останній раз. Більше я того робити не буду".

Ми розробили план, за яким мали підібрати героя нашої повісті у Львові на вокзалі 2 липня о третій годині. Далі, за планом, два дні мали теліпатися довкола Луцька. "Луцьк? — запитав Дєд. — Ти ж не казав, шо то буде Луцьк". "Так, Луцьк!" — відповів Батя. Дєд потонув у роздумах. "Він шукає, звідки родом його дід, — пояснив Батя, — а ше якусь Августину, яка врятувала цього діда на війні. Хоче написати книжку про село свого діда". "Ага, — сказав я, — то він умний?" "Нє-а, — пояснив Батя, — ум у нього

примітивний. Американський офіс сказав, шо він дзвонить кожен день і ставить сотні дебільних запитань типу, чи знайде він тут нормальну їжу". "Сосиски в нас точно є", — сказав я. "Звичайно! — підтримав Батя. — Так шо він не зовсім умний". І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. "А де це місто?" спитав я. "Воно називається Трохимбрід". "Трохимбрід?" — перепитав Дєд. "Це 50 кілометрів від Луцька, — пояснив Батя, — у нього є карта, і він впевнений, шо він знає розташування. Все має бути чотко".

Батя пішов спати, а ми з Дєдом ше пару годин дивилися тєлік. До нас обох все доходить дуже повільно. (Ледь не написав, шо ми тащи-мося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з російськими субтитрами. Показували китайця, який розбирався на гранатометах. Ше ми подивилися погоду. Дядя з екрану сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і Дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шаблюкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, під час реклами гамбургерів з "Макдональдса"; сказав: "Я не хочу трястися десять годин у якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві".

Початок світу настає часто

18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: "Хай буде…, хай буде…"

Ханна пхинькала. Кана ступила у холодну воду, піднявши над коліньми зав'язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. "Гей, що ви там робите?" — волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком штетля-громади мусив носити на шиї. "Вилізьте з води! Ви поранитесь!"

Чесний торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив'язаного до одного зі своїх ятерів. "І що там таке? — закричав він, обернувшись до берега. — То ти, Янкелю? Що сталося?"

"То близнючки нашого Доброчесного Рабина", — гукнув у відповідь Янкель. "Влізли у воду, ще котрась пораниться!"

"Тут випливають такі чудернацькі речі!" — Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з'являлися в коронах з бульбашок, які розтріскувались, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки утопленої квітки-незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…

Проте її трохи старша й обачніша сестра Хан-на — геть в усьому схожа на неї, крім зрощених на переніссі брів, — дивилася на все те з берега й плакала. Збезчещений лихвар Янкель Д. обійняв її і притулив головою до своїх грудей, примовляючи: "Ну-ну-ну, заспокойся… — а до Біцля Біцля крикнув, — давай греби і привези сюди Доброчесного Рабина. І ще Менашу, того, що лікар, та Ісаака-правника. Швидко!"

З— за дерева вийшов божевільний поміщик Соф'ювка Н., чиє ім'я штетль пізніше вказуватиме на картах і внесе до Мормонського перепису, вийшов із затінку дерев. "Я усе бачив, —істерично закричав він, — я можу засвідчити. Віз їхав надто швидко, як на таке болото (біда запізнитися на власне весілля, але ще більша біда — запізнитися на весілля твоєї дівчини, яка виходить заміж не за тебе), — і раптом взяв та й перекинувся, а якщо це не зовсім так, то віз не перекинувся сам, а його перекинуто вітром з Києва чи з Одеси, чи ще звідкись, а коли і це вас не переконує, тоді я вам розкажу, як воно було: клянуся своїм лілейнобілим ім'ям, що то ангел з камінними крилами зійшов з небес і забрав із собою Трохима, бо Трохим був занадто хороший чоловік для цього світу. А хто не такий? Всі ми надто хороші одне для одного",

"Трохим? — перепитав Янкель, дозволяючи Ханні бавитися рахівницею його безчестя, — чи не той це Трохим, що був шевцем у Луцьку і помер півроку тому від запалення дегень?"

"Дивіться!" — загукала хихикаючи Кана й підняла над головою Валета Куннілінгуса з порнографічної колоди; карт"

"Ні — сказав Соф'ювка, — того звали Тро-хум, через у. А цього — через и. Трохум помер у Ніч Найдовшої Ночі. Ні, зачекай. Ні. Він помер, бо був митцем".

"Іще!" — Кана вискнула з радості, підносячи вицвілу карту зоряного, неба.

"Вилізь із води! — гавкнув на неї Янкель набагато гучніше, ніж хотів би гавкнути на дочку Доброчесного Рабина чи на будь-яку,іншу дівчинку, — ти поранищся!"

Кана побігла на берег. Зорі Зодіаку розпливалися у глибокій гзеленій воді, а карта поволі опускалася на річкове дно, щоб лягти там вуаллю на конячій морді.

Віконниці штетля розчахнулися назустріч гармидеру (цікавість була єдиною річчю, яку його мешканці поділяли між собою). Пригода ця сталася на малих водоспадах, що правили за межу між двома частинами міста — Єврейським кварталом та трьома Людськими кварталами. Всі так звані священнодійства — навчання релігії, кошерна бойня худоби, переговори і т. д. — відбувалися у Єврейському кварталі. А повсякденна рутина — світське навчання, суддівство, торги та інше — у Людських кварталах. Розкарячена між кварталами стояла Правостійна синагога. (Сам ковчег був встановлений точно вздовж лінії поділу між Єврейським і Людським кварталами з тим розрахунком, щоб один із двох згортків Тори лежав у кожній частині.) Фіктивна лінія поділу, проведена крейдою від Радзивілового лісу до річки, час від часу зміщувалася — утім, не більш як на волосину — у той чи в інший бік, як і співвідношення між святістю та світськістю у містечку, за винятком зміни 1764 року, коли під час Погрому битих скринь все містечко секуляризувалося. Синагогу в таких випадках розбирали й переносили на нове місце. 1783 року до неї нарешті приробили колеса, і це дало змогу спростити вічну тяганину між єврейськістю та людськістю.

"Як я розумію, тут щось трапилося", — сказав, задихавшись, скромний антиквар Шлойм В., який жив на благодійні пожертви, після невчасної смерті своєї жінки ніяк не міг розпрощатися зі своїми канделябрами, античними бюстами й пісковими годинниками.

"А ти звідки знаєш?" — запитав Янкель.

"Біцль Біцль викрикнув мені з човна, як плив по Доброчесного Рабина.