Ділок - По Едгар Аллан
Ото й кажу вам: неухильно дотримуючись системи, хай би що я робив, і справно записуючи все у свої облікові журнали, я спромігся подолати чимало серйозних труднощів і врешті пристойно утвердитися на новій ниві. І то правда, мало хто в будь-якому дільці давав собі раду краще, ніж я. Наведу тут сторінку чи дві з мого журналу, це позбавить мене необхідності складати самому собі хвалу,— адже то справа нікчемна для людини з високими помислами. Інша річ журнал, він не дасть збрехати.
"Січ. 1.— Новий рік.— Здибав на вулиці Хапа, підхмеленого. Примітка: підійде. Невдовзі здибав Хрипа, п'яного як чіп. Примітка: і цей знадобиться. Вписав обох джентльменів до свого гросбуха й відкрив на обох поточний рахунок.
Січ. 2.— Побачив Хапа на біржі, підійшов і настоптав йому ногу. Він замахнувся кулаком і присадив мене до землі. Чудово! Підвівся. Дрібна заковичка з моїм повіреним, Капшуком. За кривду я хотів заправити тисячу, а він каже, що за такого легенького ляпаса більш як п'ятсот ми з них не злупимо. Примітка: скараскатися Капшука, в нього нема ніякої системи.
Січ. 3.— Ходив до театру, шукав Хрипа. Він сидів у бічній ложі в другому ряді, між гладкою панією та худою. Роздивлявся на них весь вечір у театральний бінокль, аж поки, бачу, гладуха зачервонілася й зашепотіла щось до Хр. Тоді зайшов у ложу і тицьнувся до нього носом, якраз йому під кулак. Нічого не вийшло — і пальцем не торкнув. Висякався й зробив нову спробу — не клює. Тоді вмостився й підморгнув
худій панії, і тут, на моє превелике задоволення, він ухопив мене за карк і викинув у партер. Звих шиї та права нога поламалась на друзки. Повернувся додому в піднесеному настрої, вихилив пляшку шампанського й записав: з молодика — п'ять тисяч. Капшук каже, що вигорить.
Лют. 15.— Пішов на компроміс у справі з паном Хапом. Заприбутковано п'ятдесят центів,— про що див. у журналі обліку.
Лют. 16.— Збитий з ніг тим горлорізом Хрипом, що подарував мені п'ять доларів. Судові видатки — чотири долари двадцять п'ять центів. Чистого прибутку (див. книгу прибутків-видатків) — сімдесят п'ять центів".
Отож за вельми короткий час чистого прибутку не менш одного долара двадцяти п'яти центів — і то тільки від одних Хапа та Хрипа. І дозволь, читачу, тебе врочисто запевнити, що приклади ці взято з мого журналу навмання.
Але давня — і мудра — приказка каже: здоров'я цінніше над усі гроші. Я збагнув, що мінуси цієї професії трохи надмірні для мого вразливого організму, тому, коли якогось дня мене так віддухопелили, що й рідна ненька не впізнала б, а друзі проминали мене на вулиці, навіть не здогадуючись, що перед ними Пітер Зиск, я враз подумав: найкращий засіб від усього того — змінити професію. Тож так воно й сталося, що я наглянув для себе шмарувальний бізнес і протримався в ньому кілька років.
Найгірше в цім ділі те, що до нього липне забагато охочих, а отже й конкуренція зависока. Кожен неук, якому бракує клепки на те, щоб гараздувати в ролі ходячої реклами, чи в більмовому бізнесі, чи в духопельному, гадає, звісно, що бути шмарувальником йому якраз до снаги. Проте нема більшої помилки, як гадати, ніби для шмарування великого розуму не треба. Усе навпаки. Особливо слід пам'ятати, що, не маючи системи, до цього діла не варто й братися. Я мав лише роздрібний бізнес, проте, завдяки моїй давній прихильності до порядку, повелося мені пречудово. Найперше — я дуже ретельно обрав собі вигідне перехрестя й жодного разу не змахнув мітлою будь-де, а тільки на своєму місці. Крім того, я подбав, аби поблизу була зручна калюжка, до якої одним скоком можна доскочити. В такий спосіб я зажив собі слави людини, в котрої слово не розминається з ділом, а для всякого ділка це, дозвольте вас запевнити, вже наполовину виграна справа. Ніхто не забував кинути мені на ходу мідячка, аби проминути моє перехрестя в незашмарованих штанах. А що мої ділові принципи відносно цього були добре відомі всім і кожному, то ніхто ніколи й не намагався видерти в мене кусень з рота. Спробували б лишень! Сам я ніколи не заіхаю на чуже, але й свого не віддам. Правда, супроти банківських чухраїв що я міг вдіяти! В них я не розжився ні на щербатий гріш, тому і їли мене злидні. Але банки — то не люди, а корпорації, а в корпорацій, як відомо, нема ні тіла, щоб надавати йому копняків, ані душі, щоб її проклясти.
Отак я справно бізнесував, підгрібаючи мідячок до мідячка, аж поки одної лихої днини мусив з головою поринути в інший промисел —: чоботи собачити. Професія ця де в чому подібна до попередньої, але зовсім не така поважана. Правда, місце в мене було пречудове, в самісінькому центрі, а щітки й вакса — щонайкращі. Та й песик, нівроку, вгодований і нюшкувати неабиякий мастак. Він служив при цьому ділі вже довгенько і, скажу вам, добре на ньому знався. Працювали ми зазвичай так. Помпейко мій, вивалявшись на славу у багнюці, примоститься, бувало, на порозі близенької крамнички та й пильнує, чи не вигулькне звідти дженджик у начищених чоботях. А тоді мерщій підбіжить до нього та й потреться об лискучі халявки. Дженджик той ну лаятися на всі заставки та роззиратись на всі боки, чи не побачить де чистильника. А я тут як тут, наче з-під землі вродився, тримаю ваксу і щітки напоготові. Роботи тої — на якусь хвилинку, і шість пенсів у тебе в кишені. Попервах цього сяк-так вистачало — я не зажерливий. Зате песик мій виявився зажерливим. Я відраховував йому третину прибутків, але його під'юдили заправити з мене половину. Цього вже я стерпіти не міг — отак ми розсварилися й порозбігалися в різні боки.
Потім я деякий час крутив катеринку і, скажу вам, велося мені вельми непогано. Діло це просте, нехитре й не вимагає якогось особливого хисту. Купуєте собі за півдарма отой музичний млинок, а щоб наладнати його як слід, залазите йому в нутро й гупаєте разів зо три молотком — та замашніше. Ви навіть не уявляєте, як поліпшите цим його тональність, а для діла то має неабияке значення. Далі вам лишається тільки завдати інструмент собі на плечі і мандрувати, аж поки надибаєте на вхід з дверним молотком, обтягнутим оленячою шкірою. Перед тою оселею ви й зупиняєтесь і починаєте крутити катеринку, вдаючи всім своїм виглядом, наче отак стоятимете й крутитимете хоч до Судного дня. Рано чи пізно якесь з вікон розчахнеться й вам кинуть шестипенсовика з вимогою "дати людям спокій і забиратися геть". Я знав, що деякі катеринщики ладні "забиратися геть" бодай за таку дещицю, але сам вважав, що вкладений у діло капітал завеликий, аби дозволити собі "забиратися геть" менш як за шилінг.
Заняття це давало мені чималий зиск, але не давало чомусь повного вдоволення, отож урешті я його кинув. Сказати по щирості, працював я за невигідних умов, адже в мене не було мавпочки; до того ж, американські вулиці такі бруднющі, а демократична потолоч така причеплива і кляті вуличні хлопчаки такі зловмисні — хоч плач.
Тому з кілька місяців довелося бити байдики, аж поки закортіло мені погратися в листоношу і я зумів прилаштуватись до цього діла. Воно геть просте та й наварити з нього щось таки можна. Приміром, рано-вранці я заготовляв цілу паку фальшивих листів: нашкрябаю по кілька рядків на кожному аркушику — яку завгодно вигадку, аби загадковіше,— і попідписую як заманеться, скажімо, Том Добсон чи Боббі Томпкінс. Тоді поскладаю аркушики, позаліплюю сургучем, понаклеюю підроблені марки з фальшивими штемпелями — начебто з Нового Орлеана, Бенгалії, Ботані-Бея або ще з якого далекого краю — і прожогом вискакую з дому як людина, що дуже поспішає. Отак кожного ранку я бігав від будинку до будинку, вибираючи найімпозантніші. Постукаюся, вручу листи й отримаю належну післяплату. Платили всі, ніхто не вагався. Люди такі дурні: завжди охоче викладуть грошики за листа, а надто за два,— тож я без найменшого клопоту встигав шугнути за ріг будинку ще до того, як розпечатають мої епістоли. Найгірше в цьому занятті те, що доводилося чим більш ходити, чимдуж бігати і безперестану міняти маршрути. Крім того, мене гризло сумління. Адже нестерпно чути, як лають безневинну людину, а все місто заходилося так клясти Тома Добсона та Боббі Томпкінса, аж мені вуха в'янули. І я з огидою відвернувся від цього діла.
Восьмий і останній мій промисел — котівництво. Це найприємніший, найзисковніший і геть не обтяжливий бізнес. Як відомо, в нашій країні розплодилася сила-силенна котів — така, що життя від них не стало; отож на останню сесію Законодавчої ради було внесено петицію про те, щоб зарадити цьому лихові; петицію підписало багато людей, зокрема — найшанованіших. Рада в ту пору була як ніколи добре поінформована і, ухваливши на сесії цілу низку мудрих та корисних запроваджень, увінчала їх пам'ятним Кицьг-Актом. У своїй первісній редакції новий закон пропонував винагороду (по чотири пенси) за котячу голову, однак Сенатові пощастило протягти поправку до основної статті і таким чином замінити слово "голову" на слово "хвіст". Поправка ця була така безперечно доцільна, що палати проголосували за неї nem. con (1).
(1) Nemine contradicente — ніхто проти (латин.).
Тільки-но губернатор підписав новий закон, я вклав усе своє майно в купівлю муркотиків і муркиць. Спочатку, по бідності, я годував їх самими мишами, бо вони дешеві, однак мої годованці так завзято виконували біблійні приписи, що невдовзі я вже міг розщедритися і пригощав їх устрицями та черепаховим супом. З їхніх хвостів — за затвердженим в Акті тарифом — я маю чудовий зиск, бо прихитрився з допомогою макассарської олії збирати по три врожаї на рік. А ще я зробив радісне відкриття, що звірята мої швидко звикають до такої процедури й самі воліють, аби хвости їм відтинали. Отже, нині я чоловік заможний і оце клопочуся тим, що приторговую собі маєток на узбережжі Гудзону.
