Повернення Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур

— Чи певні ви, що вже здатні вести розмову? Моя надто вже несподівана поява зовсім приголомшила вас.

— Мені вже краще, але, далебі, Холмсе, я ледве вірю своїм очам. Боже милий! Невже це ви, ви, а не хтось інший, стоїте в моєму кабінеті? — Я знову схопив його за рукав і намацав тонку, жилаву руку. — Ні, ви не дух, аж ніяк, — додав я. — Любий мій друже, я дуже радий бачити вас! Сідайте і розкажіть мені, як вам пощастило врятуватися з того страшного провалля.

Він сів навпроти мене й звичним недбалим порухом запалив цигарку. Вбраний він був у запилюжений сурдут книгаря, але решта його маскараду — пасмо сивого волосся й старі книжки — лежали на столі. Холмс, здавалося, схуд іще більше, а його очі стали ще пильніші, але мертвотна блідість його орлиного обличчя свідчила, що життя, яке він вів останнім часом, було не на користь його здоров’ю.

— Як приємно випростатись, Ватсоне, — мовив він. — Ні, це не жарт, адже людині такого зросту нелегко стати коротшою на цілий фут і ходити так кілька годин поспіль. А тепер, любий мій друже, поговорімо про серйозніші речі: я хочу попросити вашої допомоги, бо на нас чекає ціла ніч важкої й небезпечної праці. Краще вже я про все розповім вам, коли все це скінчиться.

— Але я палаю нетерпінням. Я волів би вислухати вас одразу ж.

— Ви підете цього вечора зі мною?

— Коли хочете й куди хочете.

— Так само, як і за давніх часів! Ми ще встигнемо попоїсти, перш ніж піти. А тепер щодо того провалля. Мені неважко було з нього вибратися з тієї простої причини, що я ніколи там не був.

— Ніколи не були?

— Ні, Ватсоне, ніколи не був. Але мій короткий лист до вас був цілком щирий. Я не мав жодного сумніву, що життя моє скінчилося, коли побачив на вузькій стежині лиховісну постать покійного професора Моріарті, яка відрізала мені шлях до порятунку. У його сірих очах я прочитав невблаганне рішення. Ми перекинулися з ним кількома словами, й він ласкаво дозволив мені написати короткий лист, який ви потім знайшли. Я залишив той лист разом зі своєю цигарницею та альпенштоком, а сам пішов стежкою вперед. Моріарті попрямував за мною. Я дійшов до урвища й зупинився. Він не витяг ніякої зброї, але накинувся до мене і обхопив своїми довгими руками. Він знав, що гра його скінчена, й хотів лише одного — помститися мені. Не відпускаючи один одного, ми стояли, хитаючись, над урвищем. На щастя, я трохи знаюся на японській боротьбі "баріцу"[4], що не раз ставала мені в великій пригоді. Я вислизнув з його обіймів; він страшно скрикнув і з хвилину шалено тупцював над проваллям, хапаючи руками повітря. Але все-таки зберегти рівновагу йому не вдалося й він упав. Схилившись над урвищем, я бачив, як падав професор. Потім він ударився об камінь і зник у воді.

З величезним подивом я слухав пояснення Холмса, що, розповідаючи, спокійно попихкував цигаркою.

— Але ж сліди! — вигукнув я. — Я на власні очі бачив сліди двох людей, що спускалися стежкою, й ніяких слідів, що вели б назад.

— Це сталося так. Тієї миті, коли професор зник у проваллі, я зрозумів, що доля дарує мені незвичайний шанс. Я знав, що Моріарті — не єдиний, хто бажає моєї смерті. Зоставалося щонайменше троє його спільників, у серцях яких загибель їхнього проводиря пробудила б жадобу помсти. Усі вони — найнебезпечніші люди. Хтось із них неодмінно поквитався б зі мною. А коли всі гадатимуть, що мене нема на світі, то вони, ці люди, діятимуть вільно, швидше себе викажуть і рано чи пізно я зможу знищити їх. Ось тут я й оголошу, що живий. Людський мозок працює так швидко, що я вже обміркував цей намір, перш ніж професор Моріарті опинився на дні Райхенбахського водоспаду.

Я підвівся й оглянув кам’яну стіну скелі позаду себе. У вашому мальовничому описі моєї загибелі, який я з величезною цікавістю прочитав за кілька місяців після того, ви стверджували, що стіна була зовсім гладенька. Це не так. Там було кілька невеличких виступів, а трохи вище — щось схоже на виїмку. Скеля була така висока, що залізти на неї було зовсім неможливо; так само неможливо було пройти мокрою стежкою, не залишивши на ній слідів. Я міг, щоправда, взути черевики закаблуками вперед, як часом робив, але три ряди слідів, що ведуть в одному напрямку, неминуче викликали б підозру. Отже, все-таки краще було ризикнути піднятись нагору. Це було не дуже й легко, Ватсоне. Водоспад ревів піді мною. Уява моя не така вже й тонка, але даю вам слово честі, що мені здавалося, ніби з провалля до мене лине голос Моріарті. Кожна помилка могла стати фатальною. Кілька разів, коли жмутки трави зоставалися в моїй руці, а нога ковзала по вологих виступах скелі, я думав, що це кінець. Проте я далі дерся вгору й нарешті дістався порослої м’яким зеленим мохом виїмки, що мала кілька футів завглибшки; там я міг непомітно відпочити. Я лежав у тій виїмці, коли ви, любий мій Ватсоне, і всі, хто з вами прийшов, намагалися вельми зворушливо, хоча й хибно відтворити обставини моєї смерті.

Нарешті, коли ви, зробивши неминучі, але водночас суціль помилкові висновки, подалися до готелю, я залишився сам. Я гадав, що пригоди мої скінчилися, проте один несподіваний випадок засвідчив, що на мене чекає ще багато таких сюрпризів. Величезна брила зірвалася згори, з гуркотом пролетіла повз мене, вдарилася об стежку й упала в провалля. Спершу я думав, що то справді випадок, але за хвилину, поглянувши вгору, побачив на тлі вечірнього неба людську голову; тієї самої миті інша брила вдарилась об край виїмки, де я лежав, за фут від моєї голови. Звичайно, я відразу зрозумів, що це означало. Моріарті був не сам. Його спільник, — я з першого погляду зрозумів, який він небезпечний, — стояв насторожі, коли професор напав на мене. Здалеку він спостерігав за смертю свого друга й моїми спробами врятуватись. Трохи зачекавши, він виліз на вершок скелі з іншого боку й намагався зробити те, що не вдалося його товаришеві.

Я недовго міркував над цим, Ватсоне. Визирнувши, я знову побачив це люте обличчя над скелею й зрозумів, що воно віщує падіння нової брили. Я поповз униз, до стежки. Не знаю, чи зміг би я вчинити таке зі спокійним серцем. Це було в сто разів важче, ніж дертися нагору. Але в мене не було часу думати про небезпеку, бо третя брила пролетіла повз мене, коли я висів, учепившися руками за край виїмки. На півдорозі я зірвався, але, дякувати Богові, врешті-решт опинився, обідраний і зморений, на стежці. Я щодуху побіг, подолав у темряві десять миль через гори й за тиждень дістався Флоренції, певний, що ніхто в цілому світі нічого про мене не знає.

Я довірився лише одній людині — своєму братові Майкрофту. Тисячу разів прошу у вас вибачення, любий мій Ватсоне, але тоді було вкрай потрібно, щоб усі вважали мене померлим, та й вам ніколи не вдалося б написати такий переконливий звіт про мою трагічну смерть, якби ви самі не думали, що все це правда. Кілька разів за останні три роки я брався за перо, щоб написати вам, та щоразу побоювався, що ваша приязнь до мене змусить вас зробити якусь помилку, яка викаже мою таємницю. Ось чому я так швидко зник сьогодні ввечері, коли ви розсипали мої книжки: становище тоді було надто небезпечне, і будь-який вияв вашого подиву чи радості міг привернути до мене увагу й призвести до найсумніших, непоправних наслідків. Що ж до Майкрофта, то я мусив йому довіритися, бо мені були потрібні гроші. В Лондоні все було не так добре, як я сподівався, бо після суду над бандою Моріарті на волі залишилися ще два її небезпечні члени — мої найзапекліші вороги. Отож два роки я мандрував Тибетом, заради цікавості відвідав Лгасу[5] й провів кілька днів у верховного лами. Ви, напевно, читали про славнозвісні дослідження норвежця на ім’я Сіґерсон, але вам, мабуть, і на думку не спадало, що то була звістка від вашого друга. Потім я об’їздив Персію, завітав до Мекки і здійснив короткий, але цікавий візит до хартумського халіфа[6], про наслідки якого повідомив міністерство закордонних справ. Повернувшися до Європи, я кілька місяців прожив у Франції, де вивчав речовини, добуті з кам’яновугільної смоли, — в лабораторії в Монпельє, на півдні країни. З успіхом закінчивши ці досліди й дізнавшися, що в Лондоні залишився тільки один з моїх ворогів, я вже хотів повернутися додому, аж тут новина про цю загадку Парк-Лейн змусила мене поспішати: я зацікавився не тільки самою загадкою, а й тим, що її розкриття допоможе мені завершити деякі власні наміри. Негайно приїхавши до Лондона, я власною персоною з’явився на Бейкер-стрит, викликав напад істерики в місіс Хадсон і побачив, що Майкрофт потурбувався зберегти мої кімнати й папери так, як було раніше. Отож, любий Ватсоне, сьогодні о другій годині я опинився в своїй давній кімнаті, в своєму старому кріслі, й бажаю лише одного — бачити свого давнього друга Ватсона в іншому кріслі, яке він часто прикрашав своєю присутністю.

Така була дивовижна розповідь, що я почув її того квітневого вечора, — розповідь, якій я нізащо не повірив би, якби на власні очі не бачив високу, худорляву постать і бадьоре, розумне обличчя людини, якої не сподівався побачити вже ніколи. Якимось чином Холмс довідався про смерть моєї дружини, але виявив своє співчуття радше в тоні, аніж у словах.

— Праця — найкращі ліки від скорботи, Ватсоне, — мовив він, — а цієї ночі нам обом доведеться так попрацювати, що коли ми зможемо довести цю справу до кінця, то сміливо скажемо, що недарма прожили своє життя на цій землі.

Марно я благав його розповісти мені щось більше.

— Ви багато почуєте й побачите ще до ранку, — відказав він. — Ми не розмовляли з вами три роки. Поки нам цього вистачить, а о пів на десяту ми вирушимо назустріч цікавій пригоді в порожньому будинку.

Справді, все було як за давніх часів, коли призначеної години я сидів поруч з ним у кебі, з револьвером у кишені й серце моє тремтіло в чеканні пригоди. Холмс був стриманий, похмурий та мовчазний. Коли світло вуличних ліхтарів упало на його суворе обличчя, я побачив, що брови в нього насуплені, а вуста міцно стулені. Я ще не знав, якого дикого звіра нам випаде вполювати в нетрях лондонського злочинного світу, але поведінка цього найспритнішого мисливця переконувала мене, що пригода ця буде вкрай небезпечна, а іронічна посмішка, що часом з’являлась на його аскетичному обличчі, не віщувала нічого доброго тій дичині, на яку ми полювали.

Я думав, що ми їдемо на Бейкер-стрит, однак Холмс зупинив кеб біля площі Кавендиш.