Неділі у серпні - Модіано Патрік
А втім, я залишу вам свою адресу.
Він дістав із внутрішньої кишені піджака візитну картку і простяг мені.
— Ось. Тут моя адреса й телефон в Антібі. Жду вас...
Він відчинив дверцята й сів до кабіни. Водій сів за кермо. А він опустив шибку, нахилився до мене й промовив:
— Я знаю, ви мені не дуже симпатизуєте... Але я ладен визнати свої помилки й покаятись Я вже не такий... Я зрозумів, у чому саме я не мав рації. Особливо щодо Сільвії... А вона кохала справді тільки мене... Ми ще про неї поговоримо, еге ж? — Він оглянув мене з голови до ніг. — А пальто вам дуже личить.
Не зводячи з мене погляду, він підняв шибку. І раптом, у ту мить, коли фургон уже рушив, на його обличчі застиг ошелешений вираз: я не стерпів і, хоч це було вкрай несподівано з боку такої стриманої людини, як я, чомусь показав йому дулю.
До "Форуму" на дев'ятигодинний сеанс заходили нечисленні глядачі. Мені теж закортіло посидіти в старій залі, у кріслі з червоного велюру. Але я будь-що хотів позбутися цього шкіряного пальта, яке стискало мені груди й не давало дихати. Поквапно розстібаючись, я відірвав одного ґудзика. Я згорнув пальто, поклав його на лаву й пішов геть із таким відчуттям, наче лишив позаду якусь небезпеку.
Може, вона була в занедбаному фасаді "Форуму"? Чи в появі Вількура? І несподівано я пригадав розповідь його матері про загадкову смерть актора Емоса на барикадах неподалік від Північного вокзалу під час визволення Парижа. Емос надто багато знав, він чув надто багато розмов у ресторанах і барах Шенв'єра, Шампіньї та Варенни. А прізвища, які називала пані Вількур, нагадували мені каламутні води Марни...
Я подивився на візитну картку:
Фредерік Вількур,
агент-посередник
Колись я міг уявити собі це прізвище тільки написаним великими чорними літерами. Але тепер вони були оранжеві, немов у рекламному проспекті. А скромна посада агента-посередника, особливо, як згадати іншого Фредеріка Вількура, отого з берегів Марни, свідчила про те, що досить і кількох років, аби розпрощатися з багатьма честолюбними прагненнями. Він сам дописав синім чорнилом адресу: "Антіб, проспект Боске, 5. Телефон 50-22-83".
Я вирішив піти додому пішки й рушив по бульвару Віктора Гюго. Ні, не слід було заводити з ним розмову...
Коли я побачив його вперше, він важко ступав Англійською набережною, через плече в нього теліпалася невеличка шкіряна сумка, і в мене не було Жодного бажання з ним розмовляти. М'яко світило осіннє сонце, була неділя, і я сидів на терасі кафе "Квіні". А він — там, на набережній — раптом зупинився й припалив сигарету. Потім на мить завмер, і нас розділяв тільки потік автомобілів. Якби він перейшов на зелене світло через вулицю, то опинився б якраз навпроти мене. А може, він і далі стояв би нерухомо, вже звечоріло б, і в сутінках його постать чітко вимальовувалася б, як у китайському театрі тіней, на тлі ще ясного неба й назавжди закарбувалася б такою в моїй пам'яті.
Він пішов далі в бік казино "Рюль" та парку Альберта І, з сумкою через плече. Навколо мене жінки й чоловіки пили чай — мовчазні, з поглядами, прикутими до набережної,— і їхні рухи здавалися механічними, мов у роботів. Може, й вони шукали в натовпі постаті зі свого минулого...
Я завжди проходив до своєї кімнати через залу, що була колись рестораном готелю "Мажестік". Це якраз на розі бульвару Сім'є, і тепер там часом влаштовують збори та виставки. У глибині зали, в напівтемряві, хор співав англійські релігійні гімни. На сходах оголошення: "Today: The Holy Nest" ["Сьогодні — Святе пристановище" (англ.)]. Високі голоси [6] долинали й до третього поверху, і я чув їх навіть у себе в кімнаті. Той спів нагадував різдвяні пісні. А втім, Різдво тільки наближалося. В моїй кімнаті стояв холод. Це була звичайна готельна кімната з ванною, колись вона мала й номер, і він ще зберігся на мідній табличці в шафі: 252.
Я ввімкнув невеликий електрокамін, але він грів так погано, що зрештою я його вимкнув і, не роздягаючись, ліг.
У цьому будинку, де був готель "Мажестік", є три— й чотирикімнатні квартири — колишні номери "люкс" чи просто сполучені між собою під час ремонту кімнати. Але я віддаю перевагу однокімнатним квартирам. У них не так сумно. Вони створюють ілюзію, ніби живеш у готелі. Ліжко тут те саме, що було в номері 252. І нічний столик той самий. Не знаю, чи письмовий стіл із чорного дерева у псевдостилі Людовіка XVI також належав до готельних меблів, а от килима, сіро-брунатного й місцями потертого, у номері 252 не було. Ванна та умивальник тепер теж інші.
Вечеряти мені не хотілося. Я вимкнув лампу, заплющив очі, й мене почали заколисувати далекі голоси, що співали хорал. Я лежав у темряві, коли раптом : задзвонив телефон.
— Алло!.. Це Вількур.
Він говорив тихо, майже пошепки.
— Я вас потурбував? Ваш телефон я знайшов у довіднику.
Я мовчав. Тоді він запитав знов:
— Я вас потурбував?
— Ні.
— Я тільки хотів, щоб між нами все було ясно. Коли ми прощалися, мені здалось, що ви гніваєтесь на мене...
— Я не гніваюсь.
— Однак той ваш жест...
— То був жарт.
— Жарт? У вас дуже своєрідний гумор.
— Нічого не вдієш,— відказав я. — Мене слід приймати таким, який я є.
— Ваш жест здався мені недружнім... Ви мене в чомусь звинувачуєте?
— Ні.
— Я вас ніколи ні про що не просив... Ви, Анрі, прийшли до мене самі. Самі І знайшли мене — там, на бульварі Гамбетта.
— Мене звуть не Анрі.
— Вибачте... Я вас із кимось переплутав... Із брюнетом... тим, який давав і поради щодо ставок на іподромі... Не знаю, що Сільвія в ньому знайшла...
— Я не хочу говорити з вами про Сільвію.
Розмовляти в темряві було нелегко. З першого поверху долинали звуки англійських хоралів, заспокоюючи мене: я відчував себе того вечора не зовсім самотнім.
— Чому ви не хочете говорити зі мною про Сільвію?
— Бо ми з вами говоримо не про ту саму Сільвію.
Я поклав трубку. А через кілька секунд телефон задзвонив знову.
— Нелюб'язно так кидати трубку... Але я вас не облишу.
Він намагався надати голосу іронічного відтінку.
— Я стомився,— сказав я. :
— Я теж. Але це не причина, щоб не розмовляти. Тепер ми з вами лишилися єдині, хто дещо знає...
— Мені здається, ви все забули...
Запала мовчанка.
— Не зовсім... Це вас непокоїть, так?
— Ні.
-Зрозумійте ж, затямте собі: найкраще Сільвію знав я... Тільки мене вона кохала... Бачите, я не уникаю відповідальності.
Я поклав трубку вдруге. Збігло кілька хвилин, і телефон задзвонив знову.
— Ми з Сільвією були дуже прив'язані одне до одного. Все інше для неї не мало ніякого значення... — Він говорив далі, так ніби я й не клав трубку вдруге. — Отож я хотів побалакати з вами про все це — бажаєте ви цього чи ні. Я дзвонитиму, доки ви не погодитесь...
— Я вимкну телефон. [7]
— Тоді я підстерігатиму вас під будинком. Ви так просто мене не спекаєтесь. Зрештою, це ви прийшли до мене...
Я поклав трубку знову. І знову дзвінок.
— Я дещо пам'ятаю... Таке, через що у вас можуть бути неприємності... Я хочу, щоб ми серйозно поговорили про Сільвію.
— Ви забуваєте, що я теж можу наробити вам неприємностей,— відповів я.
Цього разу я, поклавши трубку, накрив телефон подушкою, щоб не чути дзвінків. Потім устав і, не засвічуючи лампи, сперся на підвіконня. Бульвар Сім'є був унизу безлюдний. Час від часу проїжджали автомобілі, і я щоразу дививсь, чи котрийсь не спиниться. Десь клацали дверцята... Він би вийшов і підвів голову на вікна "Мажестіка", щоб подивитись, на якому поверсі ще світиться. Потім зайшов би до телефонної кабіни — там, де бульвар ледь-ледь повертає... Може, зняти трубку? Чи відповісти йому? Найкраще було б дочекатися дзвінка й прикласти трубку до вуха, не кажучи жодного слова. Він би гукав: "Алло! Ви мене чуєте? Ви мене чуєте? Я біля вашого будинку... Озвіться! Озвіться ж!.." А я у відповідь на ці чимдалі тривожніші й жалібніші крики тільки мовчав би. Так, я хотів, щоб оте моє почуття порожнечі перейшло до нього.
Хор давно вже змовк, а я все стояв коло вікна й чекав, що його постать з'явиться внизу, в білому світлі від ліхтарів на бульварі Сім'є — так, як вона з'явилася тієї неділі на Англійській набережній, на тлі рожевого присмеркового неба...
Годині о дванадцятій я вирушив до автомайстерні. Туди можна дістатися сходами з першого поверху "Мажестіка". Досить тільки пройти з холу коридором, відчинити двері на сходи й увімкнути світло.
У цьому просторому приміщенні в підвалі "Мажестіка" колись була, мабуть, готельна автостоянка. Я нікого не застав. Усі троє робітників пішли на обід. Правду кажучи, роботи в них з дня на день меншало. Біля бензоколонки хтось посигналив. Там стояв "мерседес", і водій попросив налити повний бак. Чайові він дав щедрі.
Потім я рушив до свого кабінету в глибині майстерні. Це була кімната з кахляною підлогою і блідо-зеленими стінами, від майстерні її відділяла скляна перегородка. На столі зі світлого дерева хтось лишив конверт із моїм прізвищем. Я розірвав його і прочитав: "Заспокойтеся. Ви вже ніколи про мене не почуєте. Про Сільвію теж. Вількур".
Збентежений, я дістав із кишені його візитну картку й набрав номер у Антібі. Відповіді не було. Я заходився давати лад на письмовому столі. За кілька місяців там зібралося чимало старих папок та рахунків, і я поскладав їх до залізної шафи. Скоро від них узагалі нічого не залишиться: управитель будинку, завдяки якому я тут працював, попередив мене, що скоро майстерню переобладнають на звичайну стоянку.
Потім я поглянув крізь скляну перегородку: в майстерні стояла американська машина із піднятим капотом і спущеним заднім колесом. Коли робітники повернуться, треба буде запитати, чи вони не забули про ту машину. Та чи вони повернуться? їх також попередили, що майстерню скоро закриють, і вони, мабуть, завбачливо подбали про іншу роботу. Тільки я про це не подумав.
Пізніше, надвечір, я знову набрав Вількурів номер в Антібі. Ніхто не відповідав... Із трьох робітників повернувся тільки один і саме закінчував лагодити американську машину. Я сказав, що на годину-дві вийду, й попросив його замінити мене на бензоколонці.
На проспекті Дюбушаж сяяло сонце, і тротуар був устелений килимом із жовтого листя. Ступаючи по ньому, я думав про своє майбутнє. Коли майстерню закриють, мені, певно, виплатять вихідну допомогу, і якийсь час я ще так-сяк проживу.
