Невидима колекція - Цвейг Стефан
– Ти ж навіть не запитав нашого гостя, чи він має змогу саме зараз роздивлятися твою колекцію. Уже час обідати. А після обіду тобі потрібно годину відпочивати, ти ж знаєш, так сказав лікар. Хіба не краще буде показати панові усі твої скарби потім, після обіду, ми могли б разом випити кави? Прийде Аннемарі, вона краще на цьому всьому розуміється і зможе тобі допомогти!
І проговоривши усе це, вона знову повторила свій жест над головою чоловіка, який ні про що не підозрював. Тепер я її зрозумів. Вона просила, щоб я переніс огляд, і я вигадав запрошення на обід. Я сказав, що для мене буде великою честю і приємністю оглянути його колекцію, але до третьої я маю ще деякі справи, а потім охоче повернувся б сюди.
Роздратований, ніби дитина, в якої забрали улюблену іграшку, старий повернувся.
– Звичайно, – пробурчав він. – Панове з Берліна ніколи не мають часу. Але тепер уже доведеться знайти хвильку, бо йдеться не про три і не про п'ять експонатів, а про двадцять сім папок, кожна для іншого майстра і жодної напівпорожньої. Отже, о третій, але будьте пунктуальні, бо інакше ми не встигнемо все подивитися. – І, прощаючись, він знову простягнув руку кудись у порожнечу. – Ну, дивіться мені, ви можете тішитися або дратуватися. І чим більше ви будете дратуватися, тим більше я радітиму. Такі вже ми, колекціонери: усе для себе і нічого для інших! – І він ще раз енергійно потиснув мені руку.
Старенька відпровадила мене до дверей. Я від самого початку помітив, що їй трохи ніяково, і вона поводиться нерішуче чи навіть налякано. І ось, уже перед самим виходом вона прошепотіла мені:
– Чи могла б… чи могла б за вами зайти моя донька, Аннемарі? Так було б краще… з багатьох міркувань… Ви, мабуть, обідаєте в готелі?
– Звичайно, я буду дуже радий і чекатиму на неї, – відповів я.
І справді, десь за годину, коли я завершив свій обід у невеличкому ресторанчику біля готелю на центральній площі містечка, досередини зайшла вже не дуже юна, скромно вбрана дівчина, яка шукала когось поглядом. Я підійшов до неї, назвався і сказав, що готовий іти роздивлятися колекцію. Але вона раптом почервоніла і засоромилася, точнісінько як її мати, і попросила мене перед тим вислухати її. Було видно, що їй дуже важко почати розмову. Щоразу, коли вона напружувалася і хотіла заговорити, обличчя її раптом починало червоніти, а руки нервово обсмикували сукню. І ось нарешті вона, помітно знервована, затинаючись, сказала:
– Мати послала мене до вас… вона розповіла мені все… і у нас є до вас велике прохання… перед тим, як ви підете до батька, ми хотіли б розповісти вам дещо… Батько, звичайно, захоче показати вам свою колекцію, а вона… вона… не зовсім ціла… там бракує кількох екземплярів… навіть багатьох…
Тут їй знову довелося вдихнути повітря, а потім вона ще раз глянула на мене і швидко заговорила:
– Я мушу поговорити з вами цілком відверто… Ви знаєте, які тепер часи, ви все зрозумієте… Після того, як почалася війна, батько зовсім осліп. У нього і раніше були проблеми з зором, а нервовий зрив через цю війну доконав його. Справа у тому, що попри свої сімдесят шість він рвався на фронт, до Франції, а коли події почали розвиватися не так, як у 1870, і наша армія рухалася вперед не настільки швидко, як йому хотілося, він страшенно дратувався і швидко втрачав зір. Але поза тим він досі перебуває у цілком добрій формі, донедавна міг ще годинами гуляти, навіть їздити на полювання. Але тепер уже не виходить на прогулянки і єдиною його радістю стала колекція, він розглядає її щодня… тобто, він її не бачить, він нічого не бачить, але щодня після обіду він витягає усі свої папки, аби хоча б доторкнутися до кожного зі своїх скарбів. Вони лежать у певному порядку, заведеному кілька десятків років тому, і він знає його напам'ять… Тепер його вже ніщо більше не цікавить, і я мушу читати йому з газет про всі аукціони. Чим вищі ціни він чує, тим більше тішиться… бо… і це найстрашніше, батько вже зовсім втратив зв'язок із реальністю, в якій ми живемо, і не розуміє, чому ціни такі високі… він не підозрює, що ми все втратили і що на його пенсію більше не проживеш навіть двох днів… а крім усього іншого ще й загинув чоловік моєї сестри, і вона залишилася сама з чотирма маленькими дітьми… Але батько нічого не знає про наші фінансові труднощі. Спершу ми пробували жити ощадливо, ще більш ощадливо, ніж раніше, але це не допомагало. Потім почали продавати що могли, щоб не чіпати його улюбленої колекції… Але у нас було зовсім небагато – лише кілька коштовностей. Адже протягом усіх шістдесяти років кожну зайву копійку тато витрачав тільки на свою колекцію. І ось одного дня не залишилося нічого… ми не знали, що робити далі… і тоді… тоді ми з мамою продали один із експонатів. Тато ніколи б цього не дозволив, він же не знає, як погано у нас ідуть справи, не уявляє, як складно роздобути хоча б трохи їжі, не знає навіть того, що ми програли війну і що Ельзас та Лотарингія більше нам не належать, ми вже не читаємо йому в газетах про це, щоб він не нервувався.
Ми продали дуже коштовну річ, мідну гравюру Рембрандта. Покупець заплатив нам багато тисяч марок за неї, і ми сподівалися, що тепер забезпечені на кілька років. Але ви самі знаєте, що робиться з грошима… Ми поклали всю суму в банк, а через два місяці від неї нічого не залишилося. Тоді ми змушені були продати ще одну гравюру, і ще, але гроші нам надсилали завжди з таким запізненням, що вони вже встигали знецінитися. Тоді ми спробували продавати через аукціони, але там нас обдурювали, попри мільйонні ціни… Поки ці мільйони доходили до нас, вони вже перетворювалися на позбавлений вартості папір. Таким чином з його колекції зникли найкращі експонати, залишилося зовсім небагато цінного, і все, що ми отримали за це, – можливість вижити, дуже скромно, щоб не померти з голоду. Але батько нічого про це не знає.
Тому моя мати сьогодні так перелякалася, коли ви прийшли… бо, коли він покаже вам свої папки, все викриється… ми поклали йому в старі папки копії проданих речей, адже він добре знає їх на доторк, або дуже схожі роботи, щоб він нічого не запідозрив. Його радість тепер, коли він може лише перебирати і рахувати свої скарби, не менша від тої, яку він мав раніше, розглядаючи це все. У нашому місті немає жодної людини, яку батько вважав би вартою того, щоби побачити його колекцію… А він любить кожен із цих аркушів так сильно, я боюся, що його серце може розірватися від горя, якщо він довідається, що все це давно зникло у нього з-під рук. Відтоді, як помер завідувач відділення мідних гравюр Дрезденської галереї, ви – перша людина, якій він вирішив показати свою колекцію. Тому я дуже вас прошу, – раптом дівчина склала руки у благальному жесті, а в очах її виступили сльози, – ми всі просимо вас, не робіть його нещасним… не руйнуйте цю його останню ілюзію, допоможіть нам переконати його, що всі ці картини, які він буде вам описувати, і справді досі там лежать… він не переживе навіть самої підозри про те, що їх може там не бути. Можливо, ми вчинили з ним несправедливо, але у нас не було іншого виходу: ми повинні були якось вижити… а людське життя, тим більше життя чотирьох осиротілих дітей моєї сестри, це ж важливіше, ніж усі ці стародруки… І досі нам вдавалося не позбавити його радості колекціонера; кожного дня по обіді він протягом трьох годин перегортає листки у своїх папках і з кожним розмовляє, ніби з людиною. А сьогодні… сьогодні він може пережити найщасливіший день у своєму житті, адже він уже багато років чекає на можливість показати улюблені гравюри справжньому знавцеві; я прошу вас… благаю… не позбавляйте його цієї радості!
Усе це прозвучало неймовірно зворушливо, у моєму переказі це, на жаль, неможливо відтворити. Боже мій, я, антиквар, бачив за час цієї інфляції стільки жахливо обдурених людей, чиї солідні статки були віддані за хліб, – але тут був дуже особливий випадок, і мене це зачепило. Тому, ясна річ, я пообіцяв їй мовчати і зробити все від мене залежне, аби допомогти не розкривати правди.
Ми пішли разом до будинку колекціонера, і дорогою я довідався, за які сміховинно малі суми було виторгувано у цих бідних, недосвідчених жінок їхні скарби, що лише зміцнило мій намір допомогти їм. Ми піднялися сходами, і щойно відчинилися двері, як ізсередини долинув радісний бас господаря:
– Заходьте! Заходьте!
Його загострений слух сліпця почув наші кроки ще на сходах.
– Герварт сьогодні навіть не міг спати від нетерплячки показати вам свою колекцію, – з усмішкою сказала старенька. Один-єдиний погляд на доньку виявився для неї достатнім, щоб зрозуміти, що я на все погодився. На столі лежали приготовані для перегляду теки, і, щойно старий відчув доторк моєї долоні, він миттю, навіть не привітавшись, вхопив мене за руку і посадовив у крісло.
– Отож відразу починаємо, – тут є що подивитися, а панове з Берліна ніколи не мають часу. Перша папка – це майстер Дюрер, і, як ви самі зможете переконатися, тут немало робіт, і один екземпляр кращий за інший. Зараз побачите – дивіться! – і він відкрив папку, – "Великий кінь".
І він надзвичайно обережно, як беруть до рук тільки дуже крихкі предмети, самими кінчиками пальців, витягнув із папки порожній пожовтілий листок паперу, який не мав жодної цінності, і захоплено виставив його поперед себе. Дивився на нього кілька хвилин, і хоча насправді нічого не бачив, але урочисто тримав папір на висоті очей. Його обличчя, ніби під дією чарів, раптом стало схожим на осмислене і напружене лице зрячого, який вдивляється у щось. А очі, застиглі, ніби мертві зорі, просвітліли, у них спалахнула думка, – цікаво, чи це просто таким чином у них відбивався папір, чи все ж таки це було виявом глибокої внутрішньої сили?
– Ну, – гордовито сказав він. – Ви коли-небудь бачили кращий відбиток? Як тонко і чітко виділяється кожен штрих – я порівнював цей екземпляр із дрезденським, але їхній виглядав досить розмазаним і нечітким у порівнянні з цим. А яке походження! Ось, дивіться, – він повернув листок і нігтем дуже точно вказав на кілька місць на папері, це виглядало настільки переконливо, що я мимоволі зиркнув туди, чи не стоять там і справді якісь знаки.
