Гидке каченя - Андерсен Ганс Крістіан

Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.

— А вмієш ти нести яйця? — питала вона.

— Ні.

— Ну, то краще помовч! І кіт питав:

— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пускати іскри?

— Ні.

— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.

Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілось поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.

— Що з тобою сталося? — здивувалась курка.— Тобі нічого робити^ тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи,— і все пройде!

— Але це так добре — плавати на воді,— сказало каченя.— Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!

— Справді, велика втіха! — сказала курка.— Та ти збожеволіло! Спитай хоч кота — він найрозумніша істота, яку я знаю,— любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати в воду з головою?

— Ти мене не розумієш! — промовило каченя.

— Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не говорю. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варт говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти та пускати іскри.

— Мені здається, я краще піду світ за очі,-сказало каченя.

— Щасливої дороги! — відповіла курка.

І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало,, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.

От настала й осінь. Листя в лісі пожовкло і поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: "Кру! Кру!" Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.

Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями — це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у теплі краї, за безмежні моря.

Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було само не своє.

Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку — забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!

А зима стояла така холодна, така холодна!

Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті, воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.

Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулось з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала та ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.

Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них стрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг, і впало, зовсім знесилене.

Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.

Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки — прийшла чудова весна.

І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа,— воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні, і бузок розливав свої пахощі, і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.

О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.

"Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я — таке гидке — насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони вб'ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя".

І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір'ям.

— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний,— це був лебідь. Нема в тому біди, що з'явився на світ в качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.

Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.

В садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:

— Ой, ще новий!

І інші діти підхопили і раділи теж.

— З'явився ще новий!

Діти плескали в долоні, танцювали, потім поскликали батька й матір, кидали в воду хліб і тістечка, і всі кричали:

— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!

І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.

Бузок простягав свої віти до нього в воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.

Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:

— Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!