Лагуна - Конрад Джозеф

Звуки, тремтячі й невиразні, плавали в повітрі навколо білої людини, поволі сплітаючись у слова, й нарешті ніжно ринули дзюркотливим струмочком лагідних і одноманітних фраз. Білий поворухнувся, як людина, що скинула з себе сон, і трохи змінив свою поставу. Арсат, нерухомий і темний, сидів, похиливши голову, і тихо й повагом говорив:

..."бо куди ми можемо скласти тягар своїх турбот, як не в серце другові. Людина мусить говорити про війну і про любов. Ти, туане, знаєш, що таке війна, і ти бачив мене у час небезпеки, коли я шукав смерті, як інші шукають життя! Письмена можуть загубитися, брехня може бути записана, а те, що бачили очі, є правда, і вона лишається у нашій пам'яті назавжди".

"Я пам'ятаю", спокійно промовив білий.

Арсат вів далі з сумовитим спокоєм:

"Тому я й оповідатиму тобі про любов. Оповідатиму серед ночі. Оповідатиму, поки не одійде ніч і любов, поки око денне не гляне на мою тугу і на мою неславу, на моє зотліле серце".

Коротке зітхання підкреслило ледве помітну паузу, і слова його знов попливли рівно й тихо.

"Коли минули дні колотнечі й війни і ти кинув мою країну заради своїх справ, яких ми, люди з островів, не можемо зрозуміти,— я і брат мій стали, як і перше, мече-носцями правителя. Ти знаєш, що ми походимо з роду можновладців, і нам більш, ніж кому іншому, належить право носити на правому плечі ознаку влади. І в час спокою й добробуту Сі Дендрінг виявив до нас свою ласку, як і ми в час злигоднів віддавали йому свою мужність і щирість. Був час покою, час полювання на червоного звіра, півнячих боїв, повільних розмов і блазенських суперечок між людьми, шлунок яких був повний, а зброя заржавіла. Хлібороб без побоювання дивився, як виганялися молоді паростки рижу, а торговці приходили й відходили; виряджалися в дорогу худі, а верталися ситі й гладкі. Вони приносили й новини. Приносили брехню всуміш з правдою, і жодна людина не знала, чи їй радіти, чи журитися. Ми чули від них і про тебе. Вони бачили тебе сьогодні тут, а завтра — там. І я слухав радіючи, бо пам'ятав про лихі часи і завжди пам'ятав про тебе, туане, поки не настав час, коли очі мої нічого вже не могли бачити з минулого, бо вони стріли людину, що зараз вмирає там — у хатині".

Він зупинився й болісно скрикнув:

"О, боже! О, горе!"

Потім знов заговорив, трохи голосніше:

"Нема ворога гіршого і нема друга кращого, як брат, туане, бо брат знає брата, а в справжньому знанні — сила на добре й лихе. Я любив свого брата, тому я прийшов до нього й сказав, що бачу перед собою тільки одно лице, чую тільки один голос. Він сказав мені: "Одкрий своє серце, щоб вона побачила, що в ньому, й чекай". І я чекав. Ти, туане, пам'ятаєш жінку, з лицем, зап'ятим серпанком, і те, як боявся наш володар норову й хитрощів її? Я втишував голод свого серця, перезираючись з нею та іноді перемовляючись словом. Вдень я тинявся стежкою, що вела до купальні, а коли сонце сідало за ліс, прокрадався вздовж жасмінної загороди до жіночих приміщень. Невидимі, розмовляли ми одне з одним крізь пахощі квіток, крізь серпанок листя, крізь стеблини високої трави, що нерухомо стояли перед нашими губами,— такі ми були обережні, так стримували ми шепіт нашого палкого бажання. А час хутко спливав... І жінки перемовлялися між собою, а вороги слідкували. Мій брат похмурнів, і я став думати про вбивство й жорстоку смерть... Ми сини того народу, що бере, чого бажає, як і ви, білі.

Бувають часи, коли людина забуває про силу й пошану. Владу дано лише правителям, а кохання дано всім людям. Мій брат сказав: "Ти мусиш взяти її. Ми двоє — як один". І я відповів: "Хай станеться це якнайшвидше, бо я вже не відчуваю тепла в сяйві сонця, що не світить на неї". Наш час настав, коли володар і весь народ пішли до річки при сяйві смолоскипів ловити рибу. Тут були сотні човнів, а на білому піску, між водою й лісом, спорудили з листя приміщення для челяді раджі. Дим від вогнищ скидався на синій вечірній туман, і численні голоси танули в ньому.

Поки лаштували човни для рибальства, мій брат підійшов до мене й сказав: "Цієї ночі!" Я вернувся до зброї, і, коли настав час. наш човен став на своє місце поруч з іншими. Вогні замиготіли по воді, і, коли всі танцювали від захвату, ми вислизнули з гурту. Вода поглинула наш вогонь, і ми повернули назад, до берега. На березі було темно, тільки де-не-де жеврів попіл. Ми чули цокотіння рабинь у наметах, тому знайшли собі тихий куточок і чекали там. Вона прийшла. Ми бачили, як. вона бігла берегом, не лишаючи жодного сліду, немов листячко, що його вітер жене до моря. Мій брат похмуро сказав: "Іди й однеси її в наш човен". Я вхопив її на руки. Вона важко дихала. Серце її тіпалося на моїх грудях. Я мовив: "Я забираю тебе з цього народу. Ти прийшла на поклик мого серця, але руки мої несуть тебе у мій човен проти волі найвищого!" "Це правда", кинув мій брат. "Ми з тих, хто бере, що хоче, хоч нам годилося б узяти тебе серед білого дня". Я відповів: "Рушаймо!" Бо лише тоді, як вона опинилася в моєму човні, згадав, що у раджі багато вояків. "Так, рушаймо!" сказав мій брат. "Тепер ми — вигнанці, і цей човен — наша країна, а море — наш притулок". Він забарився на березі, і я благав його поспішати, бо пам'ятав тремтіння серця її і думав, що двоє не можуть встояти проти сотні.

Ми відчалили й гребли за водою, тримаючись недалеко від берега, а коли пропливали біля затоки, де вони ловили рибу, гомону не було вже чути, тільки лунав голосний шепіт, схожий на дзижчання комах опівдні. Човни пливли, сходилися купами в червоному сяйві смолоскипів, під чорним дахом диму. Чоловіки розмовляли про рибальство.

Люди, що вихвалялися й глузували, люди, що ранком були ще нашими друзями,— стали ворогами. Ми швидко минули їх.

Вона сиділа посеред човна з зап'ятим лицем. Була мовчазна, як і зараз; але в мене не було жалю за тим, що я покидав, бо я чув біля себе її дихання, як чую його зараз".

Він зупинився, прислухався, обернувшись до дверей, похитав головою і вів далі: *

"Брат мій хотів кинути їм виклик — гукнути їм: хай народ знає, що ми, вільні розбійники, поклалися на силу своїх рук і на милість широкого моря. І знов, на знак нашої любові, я попрохав його мовчати. Хіба не чув я її подиху біля себе? Я знав, що за нами швидко кинуться навздогін. А мій брат мене любив. Він нечутно занурив весло у воду і тільки мовив: "В тобі зараз лише половина мужчини, друга — в тій жінці. Я почекаю. Коли ти знову станеш справжнім мужчиною, то вернешся сюди зі.мною, щоб кинути їм виклик. Адже ми — діти одної матері". Я не відповів йому. Вся моя сила і вся душа моя була тоді в руках, що тримали весло, бо я шалено хотів бути з нею в безпечному місці, куди не досягав би гнів мужчин і злість жінок. Кохання моє було таке палке, що я думав — воно поведе мене в країну, де не знають смерті, якщо мені пощастить урятуватися від лютощів Інчі Міді 1 й од меча нашого раджі.

Ми гребли похапливо, важко дихаючи крізь заціплені зуби. Весла глибоко пірнали в спокійну воду. Вийшовши з гирла річки, ми пливли серед мілин, каналами. Посувалися вздовж темного берега, де море шепочеться з землею, і тільки блискотіння білого піску спалахувало позаду човна — так швидко він линув по воді. Ми не розмовляли. Тільки раз я промовив: "Спи, Діамелен, незабаром потрібна буде тобі вся твоя сила". Я почув її лагідний голос, але не повернув голови.

Сонце зійшло, а ми не переставали плисти. Піт рясним дощем капав з мого лиця, бо вже палала денна спека. Я ні разу не оглянувся, бо знав, що очі мого брата пильно дивляться вперед; а човен линув, мов стріла, пущена з лука бушмена. Не було кращого гребця, кращого стерничого за мого брата. Багато разів перемагали ми з ним всіх на цьому човні. Але ніколи ще не випробували ми так свою силу, як цього разу, коли востаннє гребли вкупі! В усій країні не було людини, хоробрішої за мого брата. Я не міг даремно витрачати силу, щоб повернути голову і глянути на нього, але чув свист його дихання і слова його у себе за плечима.

Сонце вже підхопилося високо вгору. Спека жарила мені спину, як пекельне полум'я. Мої ребра ось-ось мали лопнути, і я не міг вже навіть набрати повітря в груди. І тоді я гукнув з останнім зітханням: "Одпочиньмо!" "Гаразд!" мовив він, і голос його був твердий. Він був дужий. Він був хоробрий. Він не знав ні страху, ні втоми... мій брат!"

Шепіт владний і ніжний, шепіт безмежний і кволий, шепіт тремтячого листя і віття майнув крізь лісові нетрі, над зоряною гладдю лагуни, і вода поміж палями з плюскотом лизнула замулені стовпи. Подих теплого вітру торкнувся облич обох мужчин і одлинув з сумовитим бренін-ням, голосний і рвучкий, мов схвильоване зітхання сонної землі.

1 Малайське божество.

Арсат тихо продовжував:

"Ми привернули нашого човна до маленької бухти біля коси, що, здавалося, перетинала нам шлях і довгою, порослою лісом смугою врізалася в море. Мій брат знав це місце. За косою було гирло річки, а крізь гущавину лісу вилася вузенька стежка. Ми розіклали вогнище й зварили риж; потім простяглися на м'якому піску в холодочку, а вона вартувала.

Ледве встиг я заплющити очі, як почув її боязкий крик. Ми схопилися. Сонце сідало вже, а в гирлі бухти ми вгледіли пірогу з багатьма веслярами. Ми відразу ж її впізнали: це була пірога нашого раджі. Вони уважно оглянули берег і помітили нас. Ударили в гонг і повернули ніс піроги в бухту. Я відчував, як серце стислося в моїх грудях. Діаме-лен сіла на піску й затулила лице. Шлях до моря було відрізано. Мій брат засміявся. Він мав рушницю, що ти, туа-не, дав йому перед тим, як поїхав, але пороху була в нього тільки одна жменька. Він хутко сказав:

"Тікай з нею стежкою. Я буду їх стримувати; у них нема рушниць, а вийти на берег, де їх чекає людина з рушницею,— це певна смерть для них. Тікай з нею. По той бік лісу є хатина рибалки й човен. Коли я вистріляю всі набої, теж побіжу за тобою. Я бігаю добре, і ми втечемо раніш, ніж вони встигнуть нас наздогнати. Я буду стримувати їх, доки зможу, бо вона ж — тільки жінка і не може ані бігти, ані битися, і в своїх кволих руках тримає вона твоє серце..."

Він сховався за човном, а ми з нею побігли, і, коли були вже далеко, я почув постріли.