Хаджи Абрек - Лермонтов Михайло

Несміливо
Старий радіє і верзе:
"Мабуть, привіт дочки уклінний,
А з ним дарунок дуже цінний
Цей посланець мені везе".

Вже вершник близько до старого;
Коня він раптом зупинив
І, не промовивши нічого,
У бурки полу відхилив.
Дістав дарунок свій кривавий,
Під ноги кинувши йому.
Нещасний бачить, — боже правий!
Леіли голову німу!..
Не здивувавшися дарунку,
Старий схопив її, підніс,
До вуст в прощальному цілунку
З безумним захватом притис!
Усе життя у зойк один,
В один цілунок вилив він.
Достатньо люди, що цькували,
У ньому серце мордували!
Немов зотліле полотно,
Вмить розірвалося воно,
І зморщок машкара остання
Укрилась блідістю сконання.
Так швидко смерть його спостигла,
Що навіть думка із лиця,
Якою жив він до кінця,
Ще стертись повністю не встигла.

Загибель бачачи щодня,
Хаджи цьому не здивувався.
Поплескав лагідно коня
І знову в гори він подався.

Десь через рік в глухій тіснині
Два трупи в смороді, в багні
Знайшли монахи мандрівні
І поховали на вершині.
Жорстоко зранені, обоє
Були спотворені двобоєм;
Залиті кров'ю, на землі
В міцних обіймах, наче друзі,
Вони сконали у напрузі
З прокляттям злоби на чолі.
Можливо, вигадка пуста,
Та марилось, що їхні пози
Немов мінялись і погрози
Іще кривили їх вуста.
Одежа їх була багата,
Башлик папахи покривав.
Впізнали люди Бей-Булата,
Хто інший – жоден не впізнав.

Переклад Грязнова Олександра Андрійовича