Там, край світу... - Моріц Жігмонд

На прощання вона потішила товсту молодицю:

— Тільки гарно поводьтеся з нею! І ви побачите, як дівчинка полюбить вас...

Розі була дуже пригнічена. Забагато подій припало на один день: купання, голі сестрички, хліб, солома, лупцювання, тьотя, підвода — навіть для великодньої п'ятниці це вже занадто.

— Укладу тебе спати, маленька. І без того в мене роботи — не переробиш,— сказала опасиста тітка і, вклавши Розі, як була, на великий диван, накрила її теплою хусткою.

Дівчинка не опиралася. Вона розкинула своїм хитрим, лукавим розумцем і сказала собі в думці: "Тільки тьотя вийде звідси..."

І коли товста господиня вийшла, Розі притьмом скочила на ноги, не вагаючись, вибігла з гарної кімнати, від довгокосої ляльки і — надвір, на вулицю. Дівчинка мала щастя: її ніхто не помітив. У селі кожен готувався до великодня, на вулиці нікогісінько, і мала Розі могла іти, куди очі ведуть.

Дівчинка побігла дорогою, потім курним битим шляхом. Вона ішла та ішла, куди її путь-дорога вела, аж поки не вибралася з села. А тоді почимчикувала далі й все дивилася туди, де небо торкалося землі. В її кругленьку голівку запала думка, що там уже край світу і там їй буде добре.

Часом дівчинці здавалося, що ось-ось дотягнеться маленькою ручкою до кінця світу. Та на узбіччі дороги знов і знов зводились то дерево, то колодязний журавель, і кінця світу й досі не було. Це тривало доти, поки, нарешті, показалося незнайоме село. А Розі лише дріботіла та дріботіла маленькими ніжками, хоч уже й стомилася і раз у раз зупинялася, трусячись з холоду. Губи в неї посиніли, і все тіло вкрилося сиротами. Та дівчинка не знала, чого це так, не знала, почім ківш лиха...

Раптом її окликнула якась жінка.

— Куди йдеш, дівчинко?

Навколо вешталися великі кудлаті собаки, і Розі оторопіло видивилася на незнайому тітку. А жінка раптом сплеснула руками.

— Я знаю цю дитину. Це одна з дівчаток Тюлкеша. Як ти потрапила сюди?

Тільки зараз дався знати хитрий розумець малої Розі. Вона не наважилася сказати, що втекла, а мовила так:

— Ми прийшли з любою матусею на базар. І я загубилась. Я хочу до матусі!

І тепер, уперше за цілий день, дівчинка заплакала. Вона плакала, бо відчувала, що зараз уже тільки плач допоможе їй. Коли плакатиме, ніхто її не розпитуватиме; коли плакатиме, то її пожаліють і зроблять, що попросить; коли плакатиме — все буде гаразд, бо люди бояться плачу. Звісно, тільки чужі люди, бо дома ніхто не боїться, коли плачеш,— дома не варто плакати.

Сльози таки допомогли. Чужа тьотя взяла її за руку. А коли відчула, які в маленької Розі холодні пальчики, схопила її на оберемок, накрила фартухом і понесла до хати. Там поклала дівчинку на ліжко, і всі розпитували її й жаліли.

Та хитра Розі сказала тільки те, що "там, край світу,— добре". Ніхто в хаті не збагнув її слів...

Дівчинка переночувала, а назавтра вранці, у великодню суботу, дядько запріг коней — це теж були заможні господарі, мали коней, віз, велику хату — і повіз її на підводі до любої матусі.

Там з радісним галасом накинулися на неї діти і навіть, дивно посміхаючись, поморгала до неї люба матуся.

— Ех ти, погане песеня, чи будеш ще відламувати окрайці? Повірите, кумо, стільки їй даємо, скільки в неї влазить. А вона, свиня, таки втекла від купання в ожеред і там уминала хліб... Із такого приютського щеняти вибити дух — і то мало!..

Матуся нахилилася до малої Розі й витерла їй обличчя. Однак не втрималася, щоб не дати дівчинці стусана в спину. Розі впала. Падаючи, через прочинені ворота побачила вдалині небокрай. Дівчинка дуже здивувалася, що й тут є край світу. Скільки прожила тут, а раніш ніколи їй це не впадало в око.

— Ну що, бідо, добре дома?

— Там...— простягла дівчинка руку, показуючи пальцем удалину.

— Що там?

— Там... там...

Розі не наважилася сказати, що там, край світу, ліпше... Там, напевно, дуже добре...