Могила невідомого солдата - Барбюс Анрі

Хіба не бачиш, це просто сховище. Хочуть уберегти вояка від небезпеки.

І найперший жартун, котрий тепер здитинів, миттю повірив безглуздій вигадці й широко посміхнувся.

І ось так Жоель, продовжуючи почате ним в пориві несвідомого жалю до нещасного уламка людини, яку "правосуддя" прирекло на страту разом із ним, присвятив їй 'останні години свого життя. Він віддався піклуванню про вар'ята всім серцем, не дозволяючи собі забутися ні на хвилину, стежив за кожним своїм словом, і ясний розум невинно засудженого оберігав спокій безумної душі такого ж невинного смертника.

Голова в Мартена працювала дуже кепсько, та все ж він казав собі, що не зробив нічого лихого, і ця упевненість полегшувала Жоелеві його роль у такій жалюгідній і великій комедії, що відбувалася в куточку цієї брудної війни.

Рано-вранці їх повели на розстріл з усіма належними церемоніями. Засуджені простували посеред збройних конвоїрів.

— Чого це стільки хлопців, і всі в парадній формі? — спитав підозріло Мартен, ладний знову перелякатись.

— Та сьогодні ж парад. Чи ти забув? Видно, в голові в тебе клепки зовсім порозсихалися.

Мартен витріщив очі.

— Зараз, братику, буде церемонія всім навдивовижу,— пояснював Жоель природним, бадьорим голосом (але міцно стискаючи кулаки), намагаючись приспати Мартенову підозру.

У полі, перед двома вкопаними в землю стовпчиками, вишикувався весь полк на чолі з полковим командиром і майором-м'ясарем Екенфельдером; обидва сиділи на конях, чепуристі, блискучі.

— Що це вони читають? — спитав занепокоєно Мартен.

— Як то що? Промову з папірця читають.

— Вони про нас балакають. Хіба не чуєш?

— Аякже! Ми ж з тобою зазнали небезпеки, та ще й якої!

Підступив полковий священик. Він почув цю розмову і, про все догадавшись, поспішив одійти вбік. Соромлячись своєї участі в страті невинних, він охоче скоротив ритуал служби і тільки стиха прошепотів: "Амінь", не зважуючись глянути на стратенців. —

Коли в них зірвали з шинелей кілька гудзиків та суконні погони з номером полку, Жоель сказав:

— Ось тепер ми з тобою цивільці. Відвоювалися. Звільнені вчисту, і тепер уже назавжди.

Він промовив це так упевнено, що Мартен заспокоївся і зацікавився перешикуванням батальйону.

Нарешті їх розлучили, але перед тим Жоель ще встиг сказати:

— Це, братику, все на твою честь за те, що ти так добре розважав солдатів.

І Мартен повірив: адже з ним і справді солдатам було весело.

— Чи ти ба! — пробурмотів він. —

— А зараз буде найголовніше,— сказав Жоель дуже переконливо.— Оте, знаєш, ну, як його... Ну, стрілятимуть... зараз сам побачиш.

І страхітлива комедія відбулася так, як він сказав.

Жоеля вбито першого. Блиснула лінія вогнів, і випалом його перекинуло, немов картонову мету.

Можливо, в останню мить у Мартена майнула думка про страшну дійсність цієї війни і всього нашого світу. Але сказати цього з певністю не можна. Та' й мить ця була така коротенька.

Мартен упав навзнаки, ніби підкошений, буцімто град куль угнітив його божевільну голову в землю. L коли полк повели церемоніальним маршем повз /Страчених, я побачив долі це жалюгідне тіло розтрощеного блазня. Лице його було розчереплене, але воно все ще сміялося. Сміх навік застиг у знівечених рисах, звиклий, моторошний сміх. І в смерті Мартен лишився потворною карикатурою веселощів свого народу.

Вкупі з Жоелем його кинуто в широку яму, де вже лежали трупи французів, постріляних німецькими, а деякі й французькими кулями.

І можливо, якраз тіло Мартена, цього нещасливого безумця, викопали з землі й поховали біля головного входу Тріумфальної арки. Можливо, це його надгробок толочать ногами численні шанувальники слави, і міністри виголошують над ним промови про світову цивілізаторську місію Франції, про святість війни, а він сміється німим, навіки скам'янілим сміхом у чорному пеклі їхньої цивілізації.