Пригоди Толі Клюквіна - Носов Микола
Толя підійшов несміливо, але вже за дві-три хвилини цілком призвичаївся до нових друзів. Йому навіть почало здаватися, що він знайомий з ними мало не тисячу років. Минуло ще хвилин п'ять, і він уже захопив, як мовиться, ініціативу до своїх рук: подавав команди, коли треба було мінятися місцями, кричав: "аут", "сетбол", "мазило" та інші якісь незрозумілі слова. Він усіх навчав правил гри, хоч сам не особливо дотримувався цих правил. Скінчилося тим, що він не зміг узяти м'яча, що йшов дуже низько. Замість того, щоб відбити м'яча рукою, він ударив по ньому ногою. Удар вийшов дужчим, ніж сподівався Толя, м'яч полетів убік і влучив прямісінько у вікно на другому поверсі будинку. Скалки шибки з дзенькотом посипались униз. М'яч, на щастя, впав тут же поряд.
Першою думкою Толі було кинутися навтікача, але він затамував у собі це бажання. Йому здавалось нечесним утекти. Адже могли подумати, що шибку вибив не він, а хтось із гравців, які залишились тут. Тим часом один хлопчик схопив м'яча і, притискаючи його до грудей, побіг з двору.
— Рятуйся хто може! — закричав хтось.
Усі гравці кинулися врозтіч.
Побачивши, що лишився сам, Толя подумав, що тепер і йому можна тікати, але в ту ж. мить відчув, як хтось цупко схопив його ззаду за комір, і чийсь верескливий голос закричав прямо у вухо:
— Ти куди ж це м'ячем гилиш, розбишако?! Нікуди тобі м'ячем гатити, окрім як по вікнах, лобуряко ти такий!
Толя обернувся, наскільки це було можна в його становищі, і, глянувши скоса, побачив люте обличчя старої жінки з коричневою бородавкою завбільшки з горошину над верхньою губою. Однією рукою стара цупко тримала Толю за комір, у другій руці у неї була чорна цератова сумка з продуктами.
— Я ненавмисне, — розгублено пробурмотів Толя, намагаючись вирватися.
— Я ось тобі одірву голову ненавмисне та замість шибки у вікно вставлю. Нема на вас, шибеників, упину!
— Знову у вас розбили, Одарко Семенівно? — спитала одна з жінок, що сиділи на лавочці біля піщаної купи.
— У нас, голубонько, аякже! Вже третій раз підряд б'ють, щоб їх трясця била! Шибок на них не настачиш. Ти з якої квартири? — запитала Одарка Семенівна і сильно струснула Толю за комір.
— З шістнадцятої, — признався Толя.
— А от і неправда, — сказала інша жінка. — Я в шістнадцятій квартирі всіх знаю.
— Але ж я не у вашому будинку живу, — відповів Толя.
— Ага, не в нашому! — зі злою посмішкою сказала Одарка Семенівна. — Мало тут наші б'ють вікна, то ще й не наші приходитимуть! Ходімо лишень до будинкоуправління.
Стара потягла Толю до будинкоуправління. Там сиділи кербуд і рахівник. Кербуд щось писав за столом. Рахівник щось підраховував на арифмометрі. Він при цьому курив, не випускаючи з рота цигарки, і мружився від диму, що потрапляв у вічі.
Ще там, на лавочці біля вікна, сидів вусатий чолов'яга в чоботях. Він теж курив цигарку, від чого в кімнаті дим стояв коромислом.
Потрапивши в цю отруєну димом атмосферу, Толя закашлявся, але Одарка Семенівна безцеремонно підштовхнула його вперед і, причинивши за собою двері, сказала:
— Ось, вікно висадив. Уже втретє розбивають, значить. Тільки було відлучилась до крамниці по продукти, повертаюсь, а цей як улупить м'яча ногою. Сама бачила. Наші всі на дачу поїхали, грошей мені обмаль лишили. Де я тепер на скляра два карбованці візьму? — Гм! — промимрив кербуд, одриваючись від своїх паперів. — Доведеться, друже мій, заплатити за шибку два карбованчики.
— Я принесу, — пробелькотів Толя.
— От, от, друже, піди-но і принеси.
— Так він і принесе, наставляй кишеню ширше! — пробурчала Одарка Семенівна.
— Слово честі, я принесу, — почав запевняти її Толя.
— А ти зачекай зі своїм словом честі! Підеш, тільки тебе й бачили!
— Правильно, — сказав кербуд. — Треба записати його адресу. Як твоє ім'я, прізвище?
— Толя Клюквін.
— Де живеш? Кажи адресу.
— Дем'яновська вулиця, будинок десять, квартира шістнадцять.
— Ну так от, Толю Клюквін, не принесеш двох карбованців на скляра, ми тебе за цією адресою негайно знайдемо. Зрозумів? — сказав кербуд, записавши адресу Толі.
— Знайдеш його, наставляй кишеню, — сказала недовірлива стара. — Він тобі намеле сім мішків вовни, тільки записуй.
Кербуд скоса глянув на Одарку Семенівну.
— Ну, це неважко перевірити, — відповів він. — Дем'яновська, десять. Це ж яке будинкоуправління буде?.. Здається, двадцять дев'яте…
Кербуд погортав зошит із списком будинкоуправлінь, що лежав перед ним, зняв телефонну трубку й набрав номер.
— Алло! — закричав він, зачекавши хвилину. — Це двадцять дев'яте?.. Подивіться там у будинковій книзі, чи живе у вас у шістнадцятій квартирі Толя Клюквін? Як?.. Живе?.. Ну, дякую… Що накоїв?.. Та нічого особливого. Шибку тут одній громадянці висадив… Ну, бабусю, ви не турбуйтеся, — сказав він, звертаючись до Одарки Семенівни і кладучи трубку на місце. — Тепер він од нас не сховається. Все правильно.
— Отож і підозріло, що все правильно, — сказав вусатий чолов'яга, який сидів на лавочці. — У нас тут у четвертому відділенні міліції випадок був. Затримав міліціонер хлопчака: стрибав на ходу з трамвая, а штраф відмовився платити. Ну, його, звичайно, міліціонер у відділення привів. Там, звичайно, питають: "Як прізвище?" Він каже: "Івась Сидоров", — тобто не своє прізвище назвав, а одного свого знайомого хлопчика. Його питають: "Де живеш?" Він їм і адресу цього Івася Сидорова дав. Ті давай дзвонити з міліції в будинкоуправління: живе, мовляв, там у вас Івась Сидоров? Їм кажуть: "Живе". Ну, ті, що ж, відпустили цього Івася Сидорова, тобто не Івася Сидорова, а цього хлопчака, який Івасем Сидоровим назвався, а наступного дня послали батькам справжнього Івася Сидорова повістку, щоб заплатили за свого сина штраф. Ну, батьки, звичайно, на Івася накинулися: "Що ж ти, — кажуть, — такий-сякий, з підніжки на ходу стрибаєш? Штраф тепер за тебе плати!" Хлопчина, звичайно, засмутився, в сльози: "Не стрибав я!" — "Еге, так ти ще й брехати, такий-сякий!" Бідолашний хлопець запевняє, присягається. Занедужав, розумієте, від такого недовір'я. Батьки бачать — щось не те виходить. Не став би хлопчина так дуже нервувати, якби правда. Батько, звичайно, побіг у міліцію. "Ми, — каже, — синові віримо. Наш Івась не буде на ходу з трамвая стрибати. Він хороший". Йому кажуть: "Вони всі хороші, коли дома сидять". Батько каже: "Однак я не платитиму штрафу". — "А не заплатите, — кажуть, — судити вас будемо".
Через тиждень там чи два викликають батька на суд. Батько приходить. "Товариші, — каже, — що ж це таке? Адже не стрибав він". — "Як, — кажуть, — не стрибав, коли тут усе: ім'я, прізвище, адреса — все точно записано". Хотіли батькові присудити п'ятнадцять діб арешту за те, що погано сина виховує і штрафу не хоче платити, та, спасибі, хтось напоумив викликати свідком того міліціонера, який затримав Івася, коли він з підніжки стрибав.
Ну, викликали, звичайно, міліціонера, показали йому Івася.
Міліціонер подивився і каже: "А я вже не пам'ятаю, який той хлопчина був, та, здається мені, цей Івась не той хлопчик, що я затримав". Потім він ще придивився до нього й каже: "Так, тепер я точно бачу, що це не той". Так оця історія нічим і закінчилась. А могли Івасевого батька на п'ятнадцять діб арештувати ні за що, ні про що. А того хлопчину, який Івасем Сидоровим назвався, так і не знайшли.
— Еге, знайдеш його, — сказав кербуд. — Певно, стріляний горобець виявився.
— Ще який стріляний! — підхопив вусатий чолов'яга. — Звичайно, хлопчак наговорить сім мішків вовни — і вся гречана: вигадає і номер будинку, і квартиру, і вулицю. Почнуть у будинкоуправління дзвонити, а там в усьому будинку і квартири такої нема або живе в ній хтось інший. Отут він і попався. А цей усе правильно сказав, тільки не про себе, а про Івася Сидорова.
— Отак, — сказала Одарка Семенівна, — кожен розіб'є тобі шибку і скаже: я, мовляв, Івась Сидоров, живу там-то і там-то. Потім іди одержуй з Івася Сидорова.
— Гм! От бачите, бабусю, яка оказія, — сказав кербуд, допитливо глянувши на Толю. — Може, він і справді Івась Сидоров, тобто… тьху!.. як, ти сказав, твоє прізвище?
— Толя Клюквін, — відповів Толя.
— От, от. Може, він і справді Толя Клюквін, а може, й хто інший. Тут, як бачите, по-всякому буває. Ідіть ви краще з ним у міліцію, там точніше розберуть.
— Навіщо у міліцію? — почав благати Толя. — Я вам кажу правду.
— "Правду, правду"! — пробурчала з досадою стара. — Сподівайся від вас правди!
Вона схопила Толю за руку трохи вище ліктя і потягла на вулицю. Толя дріботів поруч з нею, злякано оглядаючись довкола. Йому здавалося, що перехожі з цікавістю дивилися на нього і здогадувалися, що його ведуть у міліцію, напевно, думали, що він злодій.
Толя ще жодного разу не потрапляв до міліції, і йому дуже не хотілось іти туди. Він рвонувся щосили, але стара ще міцніше вчепилася своїми цупкими пальцями в його руку.
— За що ви його? — запитала жінка, що йшла назустріч.
— Шибку в будинку висадив.
— Куди ж ви його тепер?
— А в міліцію. Куди ж іще?
— Пустіть мене! — просив Толя, намагаючись вирватись. Але стара тримала його, як лещатами.
— А ти не пручайся, — твердила вона. — Від мене однаково не втечеш.
— Пустіть! — благав Толя. — Я сам піду. Не треба мене тримати. Я не втечу.
— Так я тобі й повірила.
Переконавшися, що йому не вирватися з рук Одарки Семенівни, Толя надумав удатись до хитрощів. Він бачив, що вона могла тримати його лише однією рукою, бо в другій у неї була сумка з продуктами.
"Колись рука в неї стомиться, і вона не зможе мене так цупко тримати", — вирішив Толя.
Він перестав вириватись і деякий час ішов спокійно, ніби скорившись своїй долі. Приспавши таким чином пильність старої, він раптово рвонувся і, опинившись на волі, дременув.
— Стій! Стій! — закричала Одарка Семенівна, кидаючись за ним навздогін. — Стій, кажуть тобі! Держіть його!
Зустрічні пішоходи зупинялися, не знаючи, треба їм ловити Толю чи не треба. Один громадянин хотів було його схопити, але Толя спритно шмигнув у нього під рукою і, звернувши з тротуару, помчав бруківкою. Тут йому не загрожували зустрічні пішоходи і він міг розвинути значно більшу швидкість. Одарка Семенівна теж побігла бруківкою, але одразу ж мало не потрапила під вантажну машину.
— Стій! — закричала вона, кинувшись назад на тротуар. — Зупинись негайно ж! Потрапиш під машину!
Але Толя не слухав її.
