Смертна ніч - Азімов Айзек

Він мав тонке шовковисте волосся, виглядав років на п'ятдесят.

— Чому ви назвали Вільєрса? — запитав він.

— Він згадував вас учора ввечері. Інших спільних знайомих я не пригадую.

Мандел кивнув, зачекав, поки Тальяферро закінчить одягатися, потім повернувся й пішов попереду. Райджер та Каунас уже чекали їх у номері поверхом вище, над номером Тальяферро. Очі Каунаса були червоні й занепокоєні. Райджер палив нервовими затяжками.

— Ми знову разом. Продовжимо нашу зустріч? — почав було Тальяферро, але його ніхто не підтримав, слова повисли у порожнечі.

Він сів, і всі троє запитливо перезирнулися. Райджер знизав плечима.

Мандел міряв кроками кімнату, тримаючи руки в кишенях.

— Даруйте, панове, — врешті озвався він, — що потурбував вас у таку пору, і я дякую вам за виявлене розуміння. Вимагатиметься ще більшого. Наш друг Ромеро Вільєрс помер. Десь із годину тому його тіло забрали з готелю. Лікарі констатували параліч серця.

Запала приголомшлива тиша. Райджерова сигарета завмерла на півдорозі до губів, а потім повільно опустилася, так і не завершивши своєї мандрівки.

— Бідолаха, — вихопилось у Тальяферро.

— Це жахливо, — хрипко прошепотів Каунас. — Вільєрс був... — йому забракло голосу.

Райджер пересмикнув плечима.

— У нього ж було хворе серце. Чим тут зарадиш?

— Все так, крім однієї дрібнички, — спокійно поправив Мандел. — Повернення.

— Що ви маєте на увазі? — гостро запитав Райджер.

Мандел не відповів, запитавши натомість:

— Коли ви троє бачили його востаннє?

— Минулого вечора, — озвався Тальяферро. — У нас якраз випала зустріч випускників. Ми зібралися разом уперше за десять років. Приємною зустріч не назвеш, шкодую, що змушений так казати, але Вільєрс вважав, що має якусь причину гніватися на нас, і він цього не приховував.

— Це сталося... коли?

— Першого разу близько дев'ятої.

— Першого разу?

— Ми бачилися з ним пізніше іще раз.

— Вільєрс пішов від нас розлючений, — на обличчі Каунаса проступала стривоженість, — і ми не могли його залишити в такому стані. Хотіли порозумітися. Колись ми таки були друзями. Тому пішли до нього в номер і...

— Ви всі були в його номері? — вхопився Мандел за останню фразу.

— Так, — здивовано відповів Каунас.

— Коли приблизно?

— Здається, біля одинадцятої. — Він запитливо глянув на інших. Тальяферро ствердно кивнув.

— А скільки ви там пробули?

— Дві хвилини, — втрутився Райджер. — Вільєрс вигнав нас, сказавши, начебто ми прийшли по його доповідь. — Він помовчав, ніби очікуючи, що Мандел поцікавиться, про яку доповідь ідеться, але той мовчав, і Райджер вів далі: — Гадаю, що він тримав її під подушкою. Принаймні він лежав грудьми на подушці, коли кричав, щоб ми забиралися геть.

— Може, саме тоді він умирав, — знесиленим шепотом висловив припущення Каунас.

— Не тоді, — різко заперечив Мандел. — Отже, всі ви, мабуть, залишили там відбитки пальців.

— Можливо, — в тон йому почав Тальяферро. Частина беззастережної пошани до Мандела почала поступатися місцем роздратованості. Все ж таки четверта година ранку, хай там Мандел чи хто інший. І Тальяферро запитав, не міняючи тону: — Ну а тепер скажіть, про що взагалі йдеться?

— Гаразд, панове, — правив своєї Мандел. — Із смертю Вільєрса пов'язано дещо більше, ніж сам факт смерті. Доповідь Вільєрса, віддруковану, наскільки мені відомо, у єдиному примірнику, засунуто в попільничку-дезінтегратор, і від неї лишилося кілька клаптиків. Я не читав і навіть ніколи не бачив доповіді, але досить обізнаний у суті справи, щоб у разі потреби заприсягтися в суді: рештки недознищеного в дезінтеграторі паперу є рештками доповіді, яку Вільєрс підготував до виступу на Симпозіумі. Ви ніби маєте якісь сумніви, докторе Райджер?

Райджер кисло осміхнувся.

— Сумніваюся, що Вільєрс мав намір виступити. Якщо ви цікавитеся моєю думкою, сер, то це був звичайнісінький маніяк. Довгих десять років він був в'язнем Землі, і тому вифантазував собі можливість втечі за допомогою передачі маси у просторі. Можливо, тільки це і підтримувало його життя. Зліпив якусь модель, щоб інсценізувати демонстрацію. Я не стверджую, що мало місце умисне шахрайство. Ні, мабуть, він був божевільно щирий щирістю божевільного. А вчорашнього вечора настала кульмінація. Він прийшов до нас у номер — він ненавидів нас за те, що ми мали змогу літати за межі Землі, — і влаштував собі уявний тріумф над нами. Думкою про це він тільки і жив усі останні десять років. Може, розмова з нами і стала тим струсом, що певною мірою повернув до нього здоровий глузд. Він усвідомив, що не зможе виступити на Симпозіумі, бо просто ні з чим виступати. Тому і спалив доповідь, а хворе серце не витримало. Куди вже може бути гірше.

Мандел слухав астронома з Церери з виразом гострого осуду на обличчі.

— Звучить дуже логічно, докторе Райджер, але зовсім не відповідає дійсності, — почав він. — Мене не так легко, як ви собі гадаєте, обдурити якимось шахрайським експериментом. А тепер, за даними реєстрації учасників Симпозіуму, які я змушений був переглянути поспіхом, ви всі троє були однокурсниками Вільєрса. Це справді так?

Вони ствердно кивнули.

— А на Симпозіумі є ще хтось із вашого випуску?

— Ні, — відповів Каунас. — Того року тільки нас четверо кваліфікували на докторат з астрономії. Власне кажучи, Вільєрс теж мав захищатись, якби...

— Я все зрозумів, — перебив його Мандел. — Гаразд, у такому випадку хтось із вас трьох ще раз відвідав Вільєрса в його номері десь опівночі.

Запала коротка мовчанка.

— Не я, — врешті холодно озвався Райджер.

Каунас, сидячи з широко розплющеними очима, заперечливо похитав головою.

— На що ви натякаєте? — запитав Тальяферро.

— Один з вас приходив до Вільєрса опівночі й просив дати доповідь, щоб прочитати її. Не можу судити про справжню причину відвідин. А цілком імовірно, що з умисним наміром довести Вільєрса до інфаркту. І коли Вільєрс конав, то злочинець, якщо я можу так його назвати, почав діяти. Він вихопив доповідь, яка, хотів би додати, можливо, лежала під подушкою, і скопіював її сканером. Саму доповідь він потім знищив у дезінтеграторі, але через поспіх не до кінця.

— Звідки вам усе це відомо? — не втерпів Райджер. — Ви були очевидцем?

— Майже, — відказав Мандел. — Вільєрс не помер після першого нападу. Коли злочинець вийшов, він ще спромігся дотягтися до телефону і подзвонити в мій номер. Прохрипів кілька фраз, достатніх, щоб з'ясувати, що скоїлося. На жаль, в номері мене не було — затримався допізна на засіданні. Однак магнітофонний секретар усе записав. Повертаючись додому чи в кабінет, я завжди прослуховую записи. Канцелярська звичка. Я одразу ж подзвонив до Вільєрса. Він був уже мертвий.

— Отже, — знову вихопився Райджер, — Вільєрс назвав злочинця?

— Не назвав. Може, й називав, але нерозбірливо. Проте одне слово прозвучало виразно — "однокурсник".

Тальяферро відстібнув у внутрішній кишені свій сканер і простяг його Манделу.

— Коли маєте бажання проявити плівку з мого сканера, то, будь ласка, — спокійно запропонував він. — Переконаєтесь, що доповіді Вільєрса там нема.

Каунас поспішив зробити те саме. Райджер, насупившись, приєднався до них.

Мандел узяв всі три сканери і сухо промовив:

— Очевидно, той з вас, хто скоїв це, уже подбав про частину плівки з доповіддю. Проте...

Тальяферро підняв брови.

— Можете обшукати мене особисто і мій номер.

Але тут озвався Райджер, з якого не сходив насуплений вигляд:

— Постривайте хвилиночку, одну, достобіса, хвилиночку. Чого це ви взяли на себе роль поліції?

— А вам дуже треба поліції? — Мандел пильно поглянув на нього. — Вам хочеться скандалу і звинувачення у вбивстві? Ви хочете зганьбити Симпозіум і кинути астрономію та астрономів на святкову поживу всій пресі Системи? Смерть Вільєрса цілком могла бути непередбаченою випадковістю. Він справді мав хворе серце. Той з вас, хто приходив, так само міг діяти під впливом моменту. Тобто злочин може бути і неумисним. Якщо винний віддасть негатив, то багатьох неприємностей можна уникнути.

— Навіть злочинцеві? — здивувався Тальяферро.

Мандел знизав плечима.

— Деякі неприємності будуть. Безкарності я не обіцяю. Але й у найгіршому разі це не буде все ж публічна ганьба й довічне ув'язнення, можливі при втручанні поліції.

Запанувала тиша.

— Це стосується одного з вас трьох, — нагадав Мандел.

Знову мовчанка.

Мандел вів далі:

— Гадаю, що можу пояснити хід думок винуватця. Доповідь знищено. Тільки ми четверо знаємо про передачу маси, і тільки я один залишаюся живим свідком експерименту. До того ж ви знаєте про нього тільки зі слів Вільєрса, які могли бути й маячнею божевільного. Отже, коли Вільєрс помер, а доповідь знищена, буде легко повірити у версію доктора Райджера, що, мовляв, ніякої передачі маси не було й бути не може. Мине рік чи два, і наш злочинець, маючи на руках матеріали Вільєрса, почне мало-помалу використовувати їх, ставити досліди, публікувати обережні статті, зрештою, його визнають законним безперечним винахідником з усіма належними йому і славою, і грошима. Навіть його однокурсники нічого б не запідозрили. Щонайбільше вони гадатимуть, що давноминула справа з Вільєрсом наштовхнула його на початок дослідницької роботи в цій галузі. Та й тільки. — Мандел поволі обвів пронизливим поглядом обличчя присутніх. — Але тепер нічого не вийде. Кожен із вас, хто виткнеться з передачею маси, викриє себе як злочинець. Я бачив демонстрацію і можу засвідчити реальність методу. Нарешті, я знаю, що один з вас має копію доповіді Вільєрса. Вам її використати вже не вдасться. Тому ще раз пропоную віддати її.

Знову ніякої відповіді.

Мандел рушив до дверей, але на півдорозі затримався.

— Буду вельми зобов'язаний, якщо ви тут дочекаєтеся мого приходу. Я не баритимусь. Сподіваюся, що винуватець використає цю паузу і добре зважить. Коли він боїться, що зізнання позбавить його роботи в астрономії, то нехай затямить: зустріч з поліцією позбавить його свободи і, крім того, — коштуватиме Психічного Зондування. — Він зважував у руці три сканери, на його похмурому обличчі проступали сліди безсонної ночі. — Я тільки проявлю ось ці плівки.

Каунас спробував усміхнутися.

— А що, як ми захочемо відлучитися під час вашої відсутності?

— Спробувати має причину лише один з вас, — відказав Мандел.