Мандрівні коменданти - Захер-Мазох Леопольд фон

Поруч кілька інших акторів трупи обклеювали картонні шоломи та дерев'яні мечі золотим та сріблястим папером, а дами, вмостившись під вікном, шили собі гардероб і латали діряві трико. Усе репетувало й гупало навпереміш, мале дівча, котре під час прибуття трупи, бігло за возом, співало дзвінким голоском свою італійську арію, а вчений пудель сердито гавкав на нас.

— Ах, панове, любі панове і благодійники! — закричав директор, вітаючи нас. — Робота саме йде повним ходом.

* Знаменита польська трагедія

Завтра ми граємо... Ох, вибачте, але де Казимира, де запропастилося це дівчисько, хай покажеться на очі панам.

На його поклик несподівано з'явилася струнка, невимовно зворушливої краси дівчина, юна й горда, і спинилася посеред зали. На ній була сліпучо біла одежа, яка вирізняла її серед цього шарварку, а темне волосся, перев'язане жовтою шовковою стрічкою, спадало пишними кучерями. Великі чорні очі оглядали нас з гідністю, що трохи навіть межувала зі зверхністю.

— Розваж панів, це дуже милі панове, — гукнув директор. — Ті, що осипали нас благодіяннями.

— Не переоцінюйте наш невеликий внесок, — мовив Альбін, звертаючись до дівчини. — Це змушує нас ніяковіти.

— І не сподівайтеся, що переоціню Ваші вчинки, — швидко відказала Казимира тим дивним голосом, який кожного хапає за серце. — Спілкування з кількома голодними легковажними акторками для Вас тільки розвага, якась зміна у монотонному житті повітового містечка, voila tout!* Я не дякуватиму Вам і навіть не збираюся з Вами знайомитися. Зверніться до тих дам! — вона зневажливо тицьнула рукою на двох розмальованих актрис, котрі чипіли над костюмами при вікні і заклично усміхалися.

— Ви помиляєтеся, панночко, приписуючи нам такі мотиви, — мовив я. — Ми не пихаті аристократи, і не офіцери кавалерії.

— Ви несправедливі до нас, — пролепетів Альбін, поїда-ючи очима красуню.

— Тоді прошу вибачення, — відповіла Казимира, сердечно простягаючи кожному з нас руку. — Але з досвіду театру, особливо такого театру, як наш, ми знаємо, шо не варт довіряти виявам ентузіазму місцевих мешканців.

— Ось бачите, високоповажаний пане меценасе! — вигукнув раптом директор театру. — Ну хіба не тигрова шкура?

І він жестом, запозиченим з академічних французьких трагедій, розгорнув перед нами розмальовану мосьє Крупе-ком стару ряднину, всю вкриту жовто-брунатними плямами. Ми не могли втриматися від сміху, Казимира з молодечим запалом приєдналася до нас. Потіха над мистецьким витвором Крупека об'єднала нас і допомогла зав'язати з панянкою невимушену й веселу розмову.

Альбін того вечора спалахнув до неперевершеної комедіантки шаленим коханням, на яке тільки здатна молодість, красуня також змінила гнів на милість, не залишилось і сліду від її гострого тону, яким вона зустріла нас. Юнакова

* От і все, фр.

щира, мрійлива, благородна душа, здавалось, справили на неї щонайкраще враження, і, прощаючись з Альбіном, нагородила його поглядом, цілком не схожим на той, яким вона глянула на мене.

Наступного дня велетенські, ефектно виконані паном Крупеком у червоних кольорах театральні афіші повідомили враженому Золочеву про першу виставу — "Сина нетрів".

Ще за чверть години до початку зала була повнісінька, з'явилися численні представники тутешньої сільської знаті, не бракувало й гусарських офіцерів та службовців, багатих євреїв та інших заможних громадян міста, галерея, на якій під час місцевих балів бреньчав оркестр, аж тріщала від прихильних до мистецтва цирульників, покоївок та звичайних солдатів.

За кулісами ж відбувалася своя комедія. Директор, загорнувшись у грецьку тогу, яка більше нагадувала холерний саван з часів епідемій, кидався сюди й туди, перевіряючи, чи все в порядку. Казимира-Парфенія в отороченій золотим папером туніці розмовляла з Альбіном, поправляючи кучері, а той присягався їй у вічному коханні та вірності. Герой п'єси, перекинувши через плече "тигрову шкіру", у картонному шоломі з кінським хвостом на чубку, гасив вогонь своєї зраненої театральними пристрастями душі кухлем світлого богемського пива.

За завісою оркестр уже заграв увертюру. Четверо євреїв-музик, котрих підтримувала Казимира, бренькаючи на гітарі, Крупек, дуючи у флейту, герой, розтягуючи міхи гармоніки та сам директор, який щосили гамселив у великий барабан, грали марш Радецького, та так фали що й камінь би зм'як, а публіка ошаленіла.

Нарешті задзеленчав дзвоник, і маленька дівчинка, яка співала італійську арію, підняла завісу. П'єса почалася.

Вистава не тільки вдалася набагато краще, ніж сподівалося, вона й справді була непоганою. Кожен актор грав свою роль щонайменше сотні разів і щоразу в однакових умовах, тож усе штимувало, що рідко трапляється на великих сценах німецьких театрів, бо там часто змінюється склад, і актори не встигають зігратися, тому й не здатні створити монолітний ансамбль.

Герой бездоганно зіграв Інгомара, з такою ніжністю, якої я не сподівався від його громового голосу. Казимира неймовірно вдало поєднала чудову вроджену граційність із зворушливою красномовністю серця. Усе в ній та довкруги дихало поезією. Коли вона стояла на сцені, здавалося, наче над її темними кучерями витає ореол, осяваючи все навколо. Час і простір втрачали свою вимірність, і гра на сцені була уже не грою, а справжнім життям. Оплески не вщухали; прекрасна героїня вечора щоразу змушена була виходити на поклін. Урешті загальний ажіотаж ущух, і публіка посунула до виходу.

Альбін, блідий і схвильований до краю, ловив зі свого місця в залі кожен рух, кожне слово свого кумира. Після вистави я разом з Альбіном поспішив за куліси.

Ми застали Казимиру в оточенні гусарів, які у властивій їм манері виспівували актрисі дифірамби на зразок "неперевершено" та "шикарно, слово чести". Якийсь ротмістр із статечною лисиною та скрипучим голосом від імени своїх товаришів запрошував акторів на вечерю. Казимира ввічливо відхилила запрошення, але її батько щосили зарепетував з гримерної:

— Прийнято, шановні панове, прийнято! Яка честь для нас, найвища честь!

— Але ж це непорядно, тату, — запротестувала Казимира. — Як можна тепер, після такого успіху вистави, покинути обох панів, котрі зробили нам стільки добра, напризволяще.

— Шановні панове приєднаються до нас, — зарепетував знову директор. — Ви ж нічого не матимете проти? — звернувся він, ще напівгрек і уже напів-Адам, цього разу до гусарів. Ті погодилися, ми обмінялися несуттєвими ввічливими фразами і налаштувалися на трапезу богів.

Корчмар та його служники притьмом поприбирали з гля-дацької зали стільці та лавки, накрили довгий стіл, і на тому місці, де ше недавно золочівський бомонд слухав поезію Гальма, веселе товариство влаштувало імпровізовану вакханалію. Вино лилося ріками, розмови ставали все невимушенішими, виголошувалися тости, співалися батярські пісні, лунали жарти та анекдоти.

Альбін сидів поруч з Казимирою і тримав її руку у своїх долонях, коли один з гусарів, молодий лейтенант, підвівся зі свого місця, вимахуючи келихом, і досить галасливо випив за здоров'я прекрасної актриси. Усе товариство голосно підтримало його. Тут слово взяв ротмістр із статечною лисиною.

— Я вношу пропозицію, панове-товариші, — почав він, ледве обертаючи язиком. — Чудова ідея...

— Кажи! — закричали то тут, то там водночас.

— Любі панове! — почав він знову.

— Кажи пропозицію... ідею! — кричали інші.

— Так, пропозиція. Розкішна пропозиція! — продовжував ротмістр і перебив свою мову п'яним хихотінням. — Я вношу пропозицію, що ми оберемо Казимиру, з огляду на її заслуги, — він знову засміявся, — і за те, що вона така мила, дуже мила... оберемо її богинею, на мою думку, богинею...

— ... краси, — докінчив речення молодий лейтенант.

— ... і любови, — лепетав ротмістр. — Любови, мій друже. Ми її оберемо, так би мовити... нашою... нашою гарнізонною Венерою.

Гусари енергійно підтримали пропозицію ротмістра.

— Яка ганьба! — вигукнув Альбін, який також перебрав мірку.

— Що він сказав? — перепитав ротмістр.

— Хто?

— Отой молодик, — проварнякав ротмістр.

— Я повторюю, що ваша пропозиція безсоромна! — знову вигукнув Альбін.

— Ого! — здивувався ротмістр.

— Це образа чести! — закричали інші гусари.

— Ви образили порядну даму, — обурювався Альбін, підійшовши впритул до ротмістра. — Не забувайте, що ця жінка не якась там звичайна комедіантка.

— Що ви вигадуєте? Дівчина належить усьому товариству, ми усі маємо на неї рівне право, — заплітаючи язиком, ледве вимовив ротмістр.

— Тепер їй доведеться поцілувати нас усіх, вам на зло! — гукнув інший офіцер.

— Правильно! Поцілувати! Поцілувати усіх! — заревів лейтенант.

— Це ми ще побачимо, — відповіла Казимира, збліднувши. — Я не дозволю таких жартів!

— Не бійтеся! Я обороню вас! — запевнив Альбін.

— Добряче б дати тому вискочці! — лютував ротмістр. — Де моя шабля?

Настала найвища пора припинити це неподобство. Директор потягнув доньку вбік, а я протиснувся до середини гурту.

— Я вимагаю сатисфакції! — галасував ротмістр.

— Я вимагаю, щоб ви попросили вибачення у Казимири або ж билися зі мною, — кричав і собі Альбін.

Нарешті шарварок стих.

На місці було складено домовленість про дуель на шаблях наступного дня, і обидві сторони розійшлися.

Ми з Альбіном пройшли лише кілька кроків, як нас наздогнала Казимира. Вона була вдягнена в червону поношену оксамитову кацабайку, а на голові мала білу хустку.

— Альбіне, Ви не смієте битися. Я не дозволю вам цього! — вигукнула вона.

— З якої причини?— спитав мій друг.

— Бо я люблю Вас, — вона впала йому на груди й заплакала...

Наступного дня дуель таки відбулася. Альбін легко поранив свого супротивника в руку, а його шабля тільки зачепила по голові, від чого йому на тім'ї вискочила ґуля. Цим неприємний інцидент і вичерпався. Коли ми прийшли до Казимири з радісною новиною, її щастю не було меж, і вона навіть не намагалася приховати своєї радости та кохання до Альбіна.

— Ти маєш якісь наміри щодо дівчини? — запитав я, коли ми удвох поверталися додому.

— Як ти можеш питати? Така чудова дівчина... Я одружуся з нею, — відповів Альбін.

— І ти справді віриш, що актриса, та ще й з таким непереможним покликанням до театру, захоче й зможе стати домогосподаркою?

Альбін оминув моє запитання мовчанкою...

Трупа ще дала кілька вистав у нашому повітовому містечку, а потім раптом знялася і поїхала геть.