Опришок - Захер-Мазох Леопольд фон
— Удень він — ягня, справжнє ягня, — з тими словами він відімкнув ворота, зняв балку і поплескав могутнього звіра по спині.
— Гей, Миколо! Чи ти спиш! — гукнув він голосно.
Ми увійшли, обійшли навколо житлового будинку. Широке подвір'я відділяло його від стодоли та стайні, за якими тулився городець. Хата мала двоє заґратованих вікон, що виходили на південь, і двоє дверей. Попід вікнами аж до
* Овид — прим, перекл.
* Боже мій, фр.
комори тягнувся низький ґанок. На східному боці стояли вулики. У повітрі чулося безугавне привітне гудіння.
— Ото маєте наше справжнє гуцульське обійстя, — заговорив капелан.
— А навіщо паркан, — допитувалася Лола. — У долині таких немає.
— Від ведмедів та вовків.
— Mon Dieu! — ахнула Лодойска.
Тієї миті з хати вийшов чоловік, у якому ми всі без зусиль упізнали господаря обійстя, старого розбійника. І хоч не було у ньому нічого дикого, нічого фантастичного, а в одязі — абсолютно нічого "романтичного", однак уся його постать випромінювала страшенно спокійну, важку, я б сказав, руйнівну силу, а обличчя, позначене й покремсане життям, викликало подібне відчуття, яке буває, коли дивишся на пошматоване кулями старе знамено.
Він був високої статури, але з досконалою будовою тіла. Груди могутньо здіймалися під чистою сорочкою з грубого полотна; засмаглі худі руки з нап'ятими жилами покоїлися на широкому шкіряному поясі. Землистого кольору обличчя, глибоко пооране зморшками, обрамляло довге темне кучеряве волосся, уже посріблене сивиною. Густі сиві брови сходилися на переніссі поміж великими ясними карими очима, які, здавалося промовляли: "І не гадай напускати мені туману, братчику, я тебе бачу наскрізь, гейби скло, бо звидів людей і звидів життя".
Із гарно окресленої верхньої губи меланхолійно звисали темні вуса.
Він окинув нас швидким поглядом і привітався радше ввічливо, аніж привітно. Коли капелан виклав йому наше прохання, опришок після короткого зволікання відповів:
— Ні, так не піде. У нашого отамана весілля, і було б образою не прийти до нього.
— Це лише відмовки, — мовила панна Лодойска до професора по-французьки. — Не інакше, як хоче витягнути з нас гроші.
— Ви помиляєтеся, — втрутився я. — Він не візьме ані шеляга, щойно ми переступили поріг його дому, але за кілька жмень пороху зробить усе, що забажаємо.
— Тож спробуйте щастя, пане Захер, — мовив капелан. У ту мить, коли до вух старого розбійника долинуло моє
ім'я, його обвітреним обличчям промайнув майже непомітний усміх, старого наче підмінили:
— Я знав ще Вашого діда, — промовив він, прискіпливо розглядаючи мене. — І Вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагоді розповім Вам, як ми з ним познайомилися, потішна то була історія. Старі часи! Старі часи! Але прошу до господи.
— То Ви поведете нас?
— Побачимо, люб'язний пане, побачимо. Маємо час... Але ж заходьте...
— Покажіть нам свій дім, — вів я далі. — 3 нами гості, і їм усе за цікавинку.
— Гості? А то ж відки?
— Зі Львова.
— Зі Львова? О, то здалеку.
Він запровадив нас досередини і показав свою хату, котра була розділена на дві однакові кімнати. У житловій кімнаті біля великої печі, більше пристосованої до коптіння м'яса, аніж для обігрівання, стояла біла шафа, розмальована лапатими квітами. Уздовж стін тягнулися широкі лави. В одному кутку виднілося масивне ліжко, біля якого стояла скриня, за стилем більше схожа на шафу, а посередині — міцний громіздкий стіл. Двері у стіні вели до комори, в якій кожний гуцул зберігає своє святкове убрання. Праворуч, як і в будь-якій гуцульській оселі, була кімната для гостей. Одразу ж за порогом тієї кімнати нам блисли в очі розкішні трофеї, що висіли посеред стіни. Дві турецькі дамаські рушниці перехрещувалися над парою чудових арна-утських пістолів, а поряд висіла дерев'яна порохівниця, торба і топір. Стіни тут не прийнято білити, їх старанно гладенько вигембльовують, так само стелю й долівку. Двері зачинялися на важкий засув. Тарелі, ложки і виделки вирізані з липової деревини. Повсюди світла чистота й рівномірний брунатний колір дерева. З-поміж пожовклих образів, які де-не-де висіли на стінах, вирізнявся своїми розмірами та візантійським позолоченим тлом образ святого Миколая.
На легкий короткий посвист опришка, немов слухняний і привітний пес, з'явилася молода вродлива босонога жінка, у квітчастій спідниці та барвисто вишитій сорочці.
— Маємо гостей, — сказав старий спокійно.
За мить на порозі став хлопчина дванадцяти років, з коротким світло-каштановим волоссям та очицями, які можна побачити хіба у молодих косуль. Не застилався і не зніяковів, як інші діти, що сором'язливо тупцюють біля стіни, а сміливо увійшов і привітався дзвінким голосом.
— Куди прямуєте? — запитав він, шанобливо цілуючи священикові руку.
— На Чорногору, — відповів капелан люб'язно.
— Чи можна й мені з Вами?
— Так, Миндо, — погодився опришок, відчувався його авторитет перед малим. — Збирайся.
