Хлопчик з лісового берега - Олдрідж Джеймс

Підлога була дощана, а скрізь стояли різноманітні годинники в бляшаних корпусах. Тут-таки були й горщики для квітів, вставлені в бляшанки з відігнутими краями, бляшанка з вирізаним боком правила за піч, і навіть ліжко являло собою декілька збитих разом бляшанок з-під гасу. Все було пофарбоване червоною фарбою. В одній із стінок був вийнятий цілий лист, і таким чином утворились двері до прибудови, яку сам Рой спорудив із старих дощок. У стінках виднілися дірки в тих місцях, де раніше були труби,

Рой сунув мені в руки кувалду і сказав:

— Ану, вдар. Бий куди хочеш.

Я зовсім не хотів бити. Бо, коли я вдаряв по стінці котла, всі речі з полиць падали на підлогу. Але він наполягав:

— Бий куди хочеш.

Я вибрав вільне місце, уперся міцніше босими ногами в підлогу і щосили вдарив по котлу. Кувалда відскочила від залізної стінки, і все з гуркотом попадало на підлогу.

— Дужче! — кричав Рой. — Спробуй в іншому місці!

Я ще раз ударив у те ж саме місце, але дужче.

— Тобі скільки років? — запитав Рой розлючено.

— Одинадцять.

— Невже ти не можеш сильніше вдарити?

— Розмахнутися ніде.

— Як це ніде? А знаєш, що може скоїтись, коли ти почнеш вистукувати котел для перевірки і так слабо битимеш, що не помітиш прогорілого місця? Ударить струмінь пари, і все розлетиться вщент. Давай сюди кувалду. Ось поглянь.

Старий Рой розмахнувся і вгатив кувалдою об стінку котла. Все затряслося. Забряжчали бляшанки. Він ударив ще раз — в інше місце. Все попадало і з гуркотом покотилося по підлозі. Відкидаючи ногами бляшанки, Рой підійшов до заднього днища і вдарив у нього. Він грюкав у днище, поки не знесилів.

— От бачиш, — сказав він. — Як новенький.

Рой весь тремтів: все-таки він був уже старий.

— Що ж тепер з усім цим робити? — Я вказав на бляшанки, що валялися на підлозі.

— Все це — мотлох, — сказав він. — Єдина цінна річ тут — котел.

Потім ми вибрались надвір і спустилися земляними східцями до води.

— А що ти ловиш? — запитав він.

— Велику тріску, — відповів я. — Двадцятифунтову.

— Раніше ти ловив лящів.

— То раніше. А тепер мені потрібна велика тріска.

І я розповів Рою про Тома Вудлі, про лисицю і про тріску.

— Тобі траплялася тріска останнім часом? — поцікавився я.

— Ні. Тільки окуні. В цій річці більше нічого й немає. Самі жовтопузики.

— Риба, вона свої місця знає, — зауважив я.

— А чому б тобі не спробувати на Великому Мурреї?

— Вода ще не спала, мені не переплисти.

— Хочеш, я перевезу тебе човном?

— Та ні, дякую, — швидко відповів я.

Рой уже якось перевозив мене своїм човном, пообіцявши вернутися по мене, коли я погукаю йому з того берега. Я гукав-гукав, але він так і не приїхав. Мабуть, встиг забути про мене. Вода була тоді висока, течія сильна, і мені довелося цілу ніч провести на Пентал-Айленді, а наступного дня ще дістати вдома доброго прочухана.

— Я теж з тобою поїду, — заявив він. — Остогидли мені ці окуні.

— Ну що ж, — сказав я.

Рой пішов по жерлицю і весла. Його човен завжди був прив'язаний тут-таки, біля східців. Він сам його змайстрував, і це була найкраща плоскодонка на річці.

Повернувшись, він глянув на мою вудку і спитав:

— Навіщо тобі вудлище? Тріску краще ловити просто на волосінь.

— А я люблю вудки, — відповів я. І справді, я любив ловити на вудку. І якщо мені судилося піймати свою двадцятифунтову тріску, я хотів піймати її на вудку.

— Залиш свою вудку тут, — сказав Рой.

— І не подумаю! Я візьму її з собою.

Рой загорлав:

— Гей, як тебе! Зараз же кинь вудку!

Я стояв на місці й не ліз у човен,

— Ну, ти їдеш чи ні? — крикнув Рой. Обличчя в нього було червоне.

— Тільки з вудкою!

— Ану, залазь! Мерщій! Бери свою вудку, будь ласка. Мені що. Ти анітрохи не кращий за всіх інших. Чхати я на тебе хотів! Залазь! Чуєш, ти?

Він горлав на весь голос, і поки ми переправлялися через річку, він увесь час кричав і лаявся. На середині нас підхопила течія і понесла вниз, але Рой знав точно, куди його винесе. На березі Пентал-Айленду в нього теж були видовбані східці, і ми причалили просто до них.

Пентал-Айленд лежить між двома річками: Великим Мурреєм і Малим Мурреєм. Малий Муррей відгалужується від Великого миль за двадцять вище по течії, відходить убік, а потім знов з'єднується з головним річищем трохи нижче того місця, де жив Рой. Там, де зливаються обидві річки, росте кілька евкаліптів; до них ми й попрямували, висадившись із човна.

По дорозі я розповів Рою про лисицю на пагорку. Як він гадає, куди вона могла дітися?

— Ти бачив коли-небудь, як лисиці тікають від гадюк? — запитав він.

— Ні.

— В цьому вся суть, Едгаре. В цьому вся суть, її налякала гадюка, і вона втекла.

— Коли вона від мене не втекла, то не тікала б і від гадюки.

— А я тобі кажу, що її налякала гадюка. — Рой знов розізлився. — Вони бояться гадюк більше, ніж людей.

Але я йому не повірив.

Ми пішли гаєм прямо туди, де під евкаліптом, що похилився над водою, була велика ковбаня. Тріска завжди ховається в ковбанях. Лящі, ті клюють на піщаних мілинах. А окуні — у стоячій воді. Окуня треба ловити з поплавцем, а тріска і лящ клюють біля самого дна: тут потрібне грузило з двома гачками.

— Можеш зайняти отой корч, — сказав Рой.

Це було найкраще місце. Я подякував йому, хоч і знав, що пуття з цього не буде: звідки б я не вудив, він все одно закидатиме свою волосінь ближче до моєї, а потім підійде й сам і почне розмовляти. Він не вірив, що шум може розполохати рибу.

— Ти бачив коли-небудь у риби вуха? — було, запитував він.

Я відповідав "ні", і він казав далі:

— Як же тоді вона може чути? Коли б риби чули, вони б тоді говорили або гавкали. Ти коли-небудь чув, як риба говорить?

— Ні, — відповідав я, — а от як риба гавкає, я чув.

— Брешеш ти, Едгаре, — відмахувався старий Рой. — Хіба риби можуть гавкати? Таж у них немає вух.

Я виліз на корч і вмостився на розсосі. Корч був до половини у воді. Я міг би опустити з нього волосінь просто у ковбаню, але я люблю закидати вудку. Я начепив на гачки по шматку беззубки, приблизно на ярд відпустив волосінь, натиснув великим пальцем дерев'яну котушку і змахнув вудлищем. Грузило, описавши дугу, потягло за собою волосінь і хлюпнулось у воду саме там, де я хотів. Рой розмотав товсту волосінь, намотану на рогульці, наживив і, розкрутивши над головою, закинув. Болт, що правив йому за грузило, шубовснув у воду зовсім близько від мене, надто близько. Я навіть підскочив: адже я знаю, що шум може розполохати рибу.

Деякий час ми сиділи мовчки. Я відпустив волосінь і чекав, коли почне клювати. Потім Рой підвівся, підійшов до мого корча і перебрався до мене.

— Ти чому до школи не ходиш? — запитав він мене.

— Дуже далеко, — відповів я.

— До школи не може бути дуже далеко, — поважно промовив він, — Якось дійшов би.

— Довго треба йти, — сказав я. — Аж дві години.

— Подумаєш, якихось дві години. А ти хоч умієш читати й писати?

— Умію, — відповів я. Читати я трохи вмів. А писати майже зовсім не вмів. Завжди, коли мене про це запитували, то чекали, що я скажу "ні", але я не любив казати "ні".

— Цього мало, — заявив Рой Кармайкл. — Треба ще знати лічбу, а потім історію.

— Звичайно, — кажу. — Я й сам хотів би знати все це.

— Так, хлопче. Треба б тобі ходити до школи в Касл-Доннінгтон.

— Я ж там і вчився. Тільки міс Джілспай вигнала мене.

— За що ж це? — Рой зразу ж розсердився.

— Сказала, що я дуже брудний; та й книжок я з собою не носив. А чого їх було носити? Я перепливав річку, щоб не гаяти часу, і одного разу ненароком упустив книжки в воду, біля самої Стрілки. Коли я їх витягнув, вони вже ні на що не годились. А що я брудний, то це просто сміх було чути: адже я щодня перепливав річку.

— А хоч би й брудний, то що ж тут такого? Не велика біда. В бруді ще нічого поганого немає. Знаєш, хто ходить чистий? Тільки галантерейники і м'ясники. Та ще ті, що сидять у конторах, і зубні лікарі. Знаєш, Едгаре, хто там найкращі учні, в тій школі?

— Ні, — відповів я, думаючи про рибу.

— Синки отих галантерейників і м'ясників. А знаєш, ким вони будуть, коли виростуть?

— Ні,

— Галантерейниками і м'ясниками. Бачив я таких. Школи — це для них. А брудні можуть забиратися під три чорти. Ти можеш забиратися під три чорти. Мене, коли б я був хлопчиськом, теж послали б під три чорти. Я — єдиний чоловік у світі, який уміє провести пароплав угору по Малому Муррею, але я можу забиратися під три чорти. А ті, хто торгує підштанками і ходить з чистою шиєю, ті — інша річ. Коли б у мене був пароплав, я б навчив тебе, як провести його вгору по Малому Муррею. Я — єдиний чоловік у світі, який знає цю справу. Твій батько що робить, Едгаре?

Рой знав, що робить мій батько, але я все ж відповів йому: "Продає дрова".

— То що, хіба це причина, щоб принижувати людину?

Але я його вже не слухав. Я відчув, що вудлище моє здригнулось: у мене почало клювати. Я уявив собі, як риба збоку бере наживку, тягне її, ще не торкаючись гачка. Я завмер, чекаючи. І тут все й сталося.

— Подивись на свою волосінь, — кажу я Рою.

Він глянув на берег і побачив, що вербова гілка, до якої він прив'язав свою жерлицю, висмикнута з землі і вже лежить біля самої води. Але не встиг він ще одійти від мене, як я відчув сильний ривок — дивовижний ривок, — смикнув вудку вгору, щоб підсікти рибу, але вудлище зігнулося і мало не зламалось. Тоді я збагнув, що це моя велика тріска.

— Ти зачепив мою волосінь, — загорлав мені у вухо Рой. — Мою рибу впустиш!

— Та в мене риба, в мене! — кричав я йому у відповідь, щосили вчепившись у вудлище й ледве не падаючи у воду.

— Ні, це ти зачепив мою волосінь. Давай сюди вудку.

Червоний, з розкуйовдженою чуприною, він притупцював на корчі.

— Ти мені порвеш волосінь! Куди ти тягнеш? Упустиш рибу!

Я не мав часу дивитися ще й на Роєву волосінь. Я старався не впустити ту рибу, яка натягувала мою волосінь, і водночас бути якнайдалі від Роя, щоб він не міг відібрати у мене вудку.

— Та ти що це, справді? — сказав Рой і міцно ухопився за моє вудлище. — Зараз же відпусти. От я зламаю це вудлище об твою спину.

Риба тягла, вудлище вигиналось. Рой і я міцно тримались за нього.

Потім Рой розмахнувся і штовхнув мене з корча назад, просто у воду — там було мілко, — а коли я вибрався звідти, він уже намотував волосінь на котушку, повільно посуваючись до берега і виводячи за собою рибу.