Спійманий на гарячому - Діккенс Чарлз

Ви знаєте, що таке Поголоска, містере Семсон. Я ніколи не переказую іншим того, що чув: це єдиний спосіб відтяти кігті й поголити голову Поголосці. Та коли не хто інший, як ви, питає мене, чим пояснюють те, що Мелтем обрав життя відлюдника, це інша річ. Відповідаючи вам, я не потураю пустопорожнім пліткам. Мені казали, містере Семсон, що містер Мелтем полишив усі свої справи і відмовився від усіх своїх планів на майбутнє тому, що серце його було розбите. Нещасливе кохання, як я чув... хоча це малоймовірно, коли йдеться про такого достойного й привабливого чоловіка.

— Привабливість і достойності безсилі супроти смерті, — сказав я.

— Ах, значить, та, кого він любив, померла? Пробачте, будь ласка. Я про це не чув. Коли так, то все це й справді вельми сумно. Бідолашний містер Мелтем! Вона померла? Ах, боже мій! Печально, печально!

Мені все так само здавалося, що співчуття його не зовсім щире, і я все так само вгадував за всіма його словами якесь непоясненне глузування, та коли оголосили, що обід поданий, і нам, як і всім іншим гостям, довелося припинити розмову, містер Слінктон додав:

— Містере Семсон, ви здивовані, що я так розчулився долею людини, з якою не був знайомий. Але й мені довелося пережити щось подібне. У мене також, і також недавно, померла близька людина. Я втратив одну зі своїх двох чарівних небог, що завжди жили в моєму домі. Померла вона в юному віці — мала тільки двадцять три роки, — а сестра, що її пережила, теж не тішиться міцним здоров'ям. Світ — це могила!

Він вимовив це з глибоким почуттям, і я почав картати себе за свою холодність. Я знав, що це мій гіркий досвід зродив у мені холодність і недовіру до людей, — такі почуття зовсім не були властиві мені з природи, — і я часто думав, як багато втратив у житті, втративши довірливість, і як мало здобув, здобувши обачність. Такі думки були для мене звичні, й розмова з містером Слінктоном схвилювала мене дужче, ніж могла б схвилювати якась важливіша справа. За обідом я прислухався до нього і завважив, як охоче відгукувались на його слова інші люди і як вправно він вибирав теми, близькі й приступні його співтрапезникам. Розмовляючи зі мною перед обідом, він повів мову на тему, яку явно я знав найкраще і яка найдужче мене цікавила, і тепер, бесідуючи з іншими, керувався тим самим правилом. Товариство зібралося розмаїте, але він, наскільки я міг спостерегти, зумів знайти особливий підхід до кожного з присутніх. Він знав досить багато про заняття кожного, щоб людині було приємно з ним розмовляти, і водночас так мало, що скромні його розпитування видавалися природними.

Він знай говорив і говорив, але, по суті, зовсім не набридливо, — здавалося, це ми самі спонукаємо його до балачки, — а я сидів і сердився на себе. Я подумки розібрав його обличчя на складові частини, от ніби це був годинник, і взявся докладно їх вивчати. Я не міг сказати, що мені не подобаються риси його обличчя, кожна зокрема; ще менше здатен я був сказати це, коли склав їх докупи. "В такому разі, чи це не страховинно, — спитав я себе, — що я міг запідозрити й навіть зненавидіти людину лише тому, що вона зачісується на прямий проділ?"

(Зазначу в дужках, що це не робило честі моєму здоровому глуздові. Спостерігаючи незнайому людину і спіймавши себе на тому, що яка-небудь дрібненька рисочка в ній видається тобі відворотною, не слід заплющувати на це очі. Адже вона може стати ключем до розкриття всіх її таємниць. Декілька волосин можуть показати, де сховався лев. Малесеньким ключиком можна відімкнути величезні двері.)

Трохи перегодом я знов зайшов у розмову з ним, і нам пощастило знайти спільну мову. У вітальні я спитав господаря дому, чи давно він знайомий з містером Слінктоном. Той відповів, що лише кілька місяців; вони познайомилися в одного присутнього тут відомого художника, а художник заприязнився з містером Слінктоном, коли той мандрував з небогами по Італії, сподіваючись, що там покріпиться їхнє здоров'я. Плани Слінктона на майбутнє розладнала смерть однієї з небог, тому він нині готується вступити знову до університету, дістати диплом і прийняти сан священика. Мені довелося переконати себе, що цим і пояснюється його цікавість до бідолашного Мелтема і що було майже жорстоко з мого боку запідозрити його через таку марницю.

IIІ

Через день опісля я знову сидів за своєю скляною перегородкою, коли це він знов увійшов до контори. Заледве я його побачив, ще й не почувши слів, як ураз ще дужче його зненавидів.

Це тривало коротку мить, — не встиг я глянути на нього, а він уже привітно помахав мені рукою в тугій чорній рукавичці й увійшов до мого кабінету.

— Добрий день, містере Семсон! Як бачите, я скористався з вашого люб'язного дозволу ненадовго відірвати вас від справ. Я не дотримав своєї обіцянки не турбувати вас інакше, як у важливій справі, адже справа моя — коли дозволено вжити це слово в цьому випадку, — справа моя щонайдріб'язковіша.

Я спитав, чим можу бути йому корисним.

— Дякую вам, нічим. Я просто зайшов до контори довідатися, чи не зрадив себе мій забарний приятель — чи не став він практичною і розсудливою людиною. Але, звісно, з'ясувалося, що він нічого не зробив. Люди взагалі неохоче роблять те, що треба, та особливо неохоче вони страхують своє життя. Для них це все одно, що написати заповіт. До чого люди марновірні — вони думають, ніби, написавши заповіт, неодмінно скоро помруть.

"Будьте ласкаві, сюди, просто сюди, містере Семсон. Не праворуч і не ліворуч". Мені так і чулося, мовби він, усміхаючись, шепоче ці слова, а його нестерпний проділ стирчав у мене просто перед очима.

— Деякі люди і справді так думають, — погодився я, — але таких, здається, не дуже багато.

— Ну, — промовив він, здвигнувши плечима й усміхнувшись, — хотів би я, щоб який-небудь добрий геній вказав моєму приятелеві правильну путь. Я трохи необачно пообіцяв його матері й сестрі — вони живуть у Норфолку — простежити за тим, щоб він застрахував своє життя, та й сам він обіцяв їм це зробити. Але він, напевно, так ніколи й не збереться.

Побазікавши ще хвилини дві про те-се, він пішов.

Наступного ранку, не встиг я відімкнути шухляди свого письмового столу, як містер Слінктон явився знову. Я завважив, що він підійшов просто до дверей у моїй перегородці, ні на мить не затримавшись у конторі.

— Ви можете приділити мені дві хвилини, дорогий містере Семсон?

— Прошу вас.

— Дуже вдячний, — сказав він, поклавши на стіл капелюх і парасолю, — я прийшов рано, щоб не уривати ваших занять. Річ у тім, що мене захопила зненацька заява мого приятеля.

— А хіба він написав заяву? — спитав я.

— Та-ак, — відказав він, задумано дивлячись на мене. І раптом йому неначе сяйнув несподіваний здогад: — Чи він тільки сказав мені, що написав? Можливо, це для нього лише новий спосіб відкрутитися. Чорт забирай, як це спало мені на думку!

Містер Адамс у цей час розпечатував ранкову кореспонденцію в конторі.

— Як прізвище вашого приятеля, містере Слінктон? — спитав я.

— Беквіт.

Я визирнув у контору й попросив містера Адамса перевірити, чи надійшла заява від Беквіта, і якщо надійшла, то принести її. Містер Адамс, виявляється, вже поклав цю заяву на прилавок. її легко розшукали в купі інших паперів, і клерк передав її мені. Альфред Беквіт. Заява про бажання застрахувати своє життя на дві тисячі фунтів. Позначена вчорашнім числом.

— Адреса — Мідл-Темпл, містере Слінктон.

— Так. Мій приятель живе на одних сходах зі мною — двері в двері. Але я ніяк не сподівався, що він укаже на мене як на свого поручителя.

— Але ж це дуже природно з його боку.

— Цілком правильно, містере Семсон, але я цього ніяк не сподівався. Та-ак! — Він дістав з кишені друкований бланк. — Як же мені відповісти на всі ці питання?

— Зрозуміла річ — по совісті, — відповів я.

— Авжеж, зрозуміла річ! — мовив він, з усмішкою звівши очі. — Я хотів тільки сказати, що питань надто вже багато! Але ви праві, що виявляєте таку передбачливість. Вам необхідно бути передбачливим. Ви дозволите скористатися вашим пером і чорнилом?

— Прошу.

— І вашим столом?

— Прошу.

Він уже назорював на столі місце між своїм капелюхом і парасолею, де б можна було покласти бланк. Тоді сів у мов крісло, перед моїм бюваром і чорнильницею, а я, ставши спиною до каміна, побачив просто перед себе довгу доріжку на його голові.

Перш ніж відповісти на яке-небудь питання, він прочитував його вголос і обговорював. Скільки років він знайомий з містером Альфредом Беквітом? Це йому довелося порахувати на пальцях. Який спосіб життя веде містер Альфред Беквіт? На це відповісти нетяжко: він надзвичайно поміркована людина, тільки, мабуть, надто ревно займається спортом. Усі відповіді були задовільні. Написавши останню, містер Слінктон переглянув їх від самого початку й нарешті підписався дуже гарним почерком. Тоді спитав, чи все він зробив, як вимагалось? Я відказав, що ми більше його не турбуватимемо. Чи може він залишити папери? Дуже вдячний.

Того дня до мене, ще перед ним, приходив інший відвідувач, але не в контору, а додому. Цей відвідувач прибув ще вдосвіта, заставши мене в ліжку, ніхто не довідався про його відвідини, крім мого відданого довіреного слуги.

Другий бланк (адже ми завжди вимагали два поручительства) послано в Норфолк і своєчасно одержано назад поштою. В ньому також усі відповіді були з усіх поглядів задовільні. Ми виконали всі формальності, уклали угоду її дістали страховий внесок за рік.

IV

Я шість-сім місяців не бачив містера Слінктона. Якось він зайшов до мене на квартиру, але мене саме не було вдома, іншого разу він запросив мене пообідати з ним у Темплі, але я був зайнятий. Приятель його застрахував своє життя в березні. Наприкінці вересня чи на початку жовтня я поїхав у Скарборо подихати морським повітрям і там здибав містера Слінктона на узмор'ї. Вечір був спекотний. Містер Слінктон підійшов до мене, тримаючи капелюха в руці, й знов перед очима у мене опинилася все та сама доріжка, якою мені так не хотілося йти.

Він був не сам — з ним попідручки йшла молода дівчина.

Вона була в жалобі, і я поглянув на неї з великою цікавістю. Здоров'я у неї, з усього видно, було слабке, а личко незвичайно бліде й печальне, але була вона дуже вродлива.