Ніхто не сміятиметься - Кундера Мілан

— Ні, він ще не повернувся, — сказала йому пані Марія, і, коли вона прийшла до мене пізніше в якійсь справі, вона благально спитала: — Той чоловічок приходив знову, ради Бога, що я мушу йому казати?

— Скажіть йому, пані Маріє, що в Німеччині я захворів на жовтяницю і лежу в лікарні в Єні.

— У лікарні! — скрикнув пан Затурецький, коли Марійка переказала йому цю історію кілька днів пізніше. — Цього не може бути! Пан Кліма мусить написати рецензію про мене!

— Пане Затурецький, — сказала секретарка докірливо, — пан Кліма лежить у лікарні десь закордоном серйозно хворий, а ви думаєте лише про свою рецензію.

Пан Затурецький позадкував і вийшов, але два тижні пізніше він знову був у канцелярії: — Я вислав реєстрованого листа до пана Кліми до Єни. Це мале місто, там може бути лише одна лікарня, але лист повернувся!

— Ваш чоловічок доведе мене до божевілля, — сказала мені пані Марія другого дня. — Не гнівайтеся на мене, але що я могла йому сказати? Я сказала, що ви приїхали. Майте з ним справу самі.

Я не гнівався на пані Марію. Вона робила, що могла. Однак, я зовсім не вважав себе подоланим. Я знав, що я не дам себе зловити. Я жив ввесь час ховаючися. Я давав лекції секретно в четвер і в п'ятницю; і кожного вівтірка й середи, з брами будинку напроти університету, я потішався на вигляд пана Затурецького, що вартував перед домом, чекаючи на мій вихід. Мені кортіло накласти котелкового капелюха й причепити бороду. Я почував себе Шерльоком Голмзом або людиною-невидимкою, що йде містом скрадливо; я здавався собі підлітком.

Одного дня, одначе, пан Затурецький врешті змучився від вартування й напустився на пані Марію: — Де, власне, товариш Кліма дає лекції? — Он там розклад, — сказала пані Марія, показуючи на стіну, де години всіх лекцій були розміщені в зразковому порядку на великій, розквадратованій дошці.

— Я це бачу, — сказав пан Затурецький, не даючи позбутися себе. — Тільки товариш Кліма ніколи не дає лекцій тут ні в вівторок, ні в середу. Чи він числиться хворим?

— Ні, — сказала пані Марія вагаючися.

І тоді чоловічок знову накинувся на неї. Він дорікав їй за непорядок з розкладом. Він питав іронічно, як це так, що вона не знає, де коли перебуває той чи інший викладач. Він сказав їй, що поскаржиться на неї. Він кричав. Він заявив, що буде також скаржитися на товариша асистента Кліму, який не дає лекцій, хоч він повинен їх давати. Він запитався, чи є ректор.

На нещастя, ректор був.

Пан Затурецький постукав у його двері й зайшов. За десять хвилин він повернувся до бюра пані Марії й почав домагатися моєї адреси.

— Скальнікова вулиця, число двадцять, у Літомишлі, — сказала пані Марія.

— Як у Літомишлі?

У Празі пан Кліма має тільки тимчасову адресу і він не бажає її нікому давати...

— Я прошу вас дати мені празьку адресу асистента Кліми, — вигукував тремтячим голосом чоловічок.

Пані Марія втратила розважність. Вона дала йому адресу мого піддашшя, мого бідного, малого сховка, мого солодкого лігвища, в якому я мав бути зловлений.

5

Так, моя постійна адреса в Літомишлі; там у мене мати, друзі й спогади про мого батька; я втікаю з Праги при кожній нагоді і студіюю й пишу вдома, в малому материному мешканні. І так вийшло, що своїм постійним місцем проживання я подавав квартиру моєї матері; в Празі я не подбав дістати відповідного неподружнього помешкання, як це належало б, а піднаймав у Вршовицях мале, цілковито приватне піддашшя, існування якого я приховував, як міг. Я не згадував його ніде, уже хоча б для того, щоб запобігти непотрібним зустрічам між небажаними гістьми й різними моїми проминальними співмешканками або відвідувачками, склад яких, признаюся, був часом строкатий аж до непроглядности.

Саме з цих причин я не користався найкращою репутацією в будинку. Поза тим під час моїх виїздів до Літомишлю я кілька разів позичав свою кімнату друзям, що розважались там аж занадто добре і не давали нікому в будинку ні на хвилинку заплющити очі. Все це обурювало деяких мешканців, і вони вели проти мене тиху війну. Часом це спричинялося до того, що мешканевий комітет висловлював про мене неприхильні зауваження і навіть подавали на мене скаргу до управи будинку.

На той час, що про нього оповідаю, видалося, що Кларі було незручно діставатися до праці з такої віддалі як Челаковичі, і вона почала ночувати в мене. Спершу вона лишалася з побоюваннями і порядком винятку, потім вона лишила в мене одну сукню, потім кілька; за короткий час мої два костюми були втиснуті в кут одягової шафи, і моя мала кімнатка перетворилася на жіночу туалетну.

Мені подобалася Клара; вона була вродливою; мені було приємно, що люди повертали голови, коли ми йшли разом; вона була щонайменше на тринадцять років молодша, що збільшувало студентську повагу до мене; я мав тисячу причин добре дбати за неї. Але я не хотів унаявнювати, що вона живе в мене. Я боявся чуток і пліткувань про нас у будинку; я боявся, щоб хтонебудь не став нападати на мого доброго старого господаря, який жив більшу частину року поза Прагою, не був улізливий і не вважав на мене; я боявся, щоб одного дня він не прийшов до мене, з тяжким серцем, попросити мене відіслати молоду панну геть заради його доброго імени.

Кларі суворо наказано не відчиняти дверей нікому.

Одного дня вона була сама вдома. Це був соняшний день, і було досить душно на піддашші. Тому вона розкошувала гола в мене на канапі, зайнята розгляданням стелі.

Коли раптом почулося гупання в двері.

У цьому не було нічого, щоб тривожитися. У мене не було дзвінка і кожен, хто приходив, мусів стукати. Отож Клара не збиралася турбуватися цим гуком і не переривала розглядання стелі. Але гупання не припинялося; навпаки, воно тривало з спокійною, але невідступною наполегливістю. Клара почала нервуватися. Вона почала уявляти чоловіка, що стояв за дверима, чоловіка, який поволі й багатозначно перевертає відлоги свого піджака і який потім штовхає її, домагаючися довідатися, чому вона не відчиняла дверей, що вона приховує і чи вона тут приписана. Почуття винуватости охопило її; вона відірвала погляд від стелі й швидко розглядалася, де вона поклала своє вбрання. Але гупання лунало так настирливо, що в замішанні вона не спромоглася знайти нічого іншого, крім мого дощовика. Вона накинула його на себе й відчинила двері.

Замість чортівської, допитливої фізіономії, вона побачила чоловічка, який уклонився: "Чи пан Кліма вдома?". — "Ні, його нема". — "Яка шкода", — сказав чоловічок і вибачився за те, що турбує її. "Справа в тому, що пан Кліма мав написати рецензію на мене. Він обіцяв мені, і це вже спішне. Якби ви мені дозволили, я б хоч лишив йому записку".

Клара дала йому папір і олівця, і ввечорі я читав, що доля статті про Міколаша Алеша була виключно в моїх руках і що пан Затурецький з найбільшою повагою чекає на мою рецензію і старатиметься побачитися зі мною в університеті.

6

Наступного дня пані Марія розповіла мені, як пан Затурецький погрожував їй, як кричав і як ходив скаржитися на неї; її голос тремтів, і вона ледве стримувала сльози; я розлютився. Я усвідомив, що секретарка, яка до цього часу сміялася з моєї гри в хованки (хоча я заклався б на що завгодно, що вона робила те, що робила, радше з доброти до мене, ніж для розваги), тепер почувала себе ображеною і, звісно, вбачала в мені причину своїх неприємностей. Коли я ще додав до цього викриття мого піддашшя, десятихвилинне гупання в двері і Кларин переляк — мій гнів дійшов до шалу.

Коли я отак ходив туди й сюди в канцелярії пані Марії, кусав губи, закипав з люті й думав про помсту, відчиняються двері й з'являється в них пан Затурецький.

Відблиск радости спалахнув на його лиці, коли він побачив мене. Він уклонився й привітався. Він прийшов трохи передчасно, прийшов раніш, ніж я спромігся надумати якусь помсту.

Він спитав, чи я одержав учора його записку.

Я мовчав.

Він повторив своє запитання.

— Одержав, — відповідаю я.

— І чи будете ви ласкаві написати рецензію?

Я дивився на нього, як він стояв переді мною; хоровитий, наполегливий, благальний; я бачив вертикальну зморшку — вириту на його чолі, лінію єдиної пристрасти — я приглянувся до цієї лінії і усвідомив, що це була пряма лінія, визначена двома точками: моєю рецензією і його статтею; що попри цю маніякальну пряму лінію нічого, крім святого аскетизму, не існує в його житті; і тоді злостивий трюк виник у мене в думці.

— Я сподіваюся, ви розумієте, що я не можу говорити з вами після вчорашнього, — сказав я.

— Я вас не розумію.

— Не прикидайтеся. Вона розповіла мені про все. Зайво з вашого боку заперечувати.

— Я не розумію вас, — повторив чоловічок ще раз, цього разу рішучіше.

Я прибрав лагідний, майже дружній тон. — Знаєте що, пане Затурецький, я не звинувачую вас. Я ганяю за жінками так само, і я вас розумію. На вашому місці я теж спробував би спокусити таку гарну дівчину, якби я опинився з нею сам у квартирі і якби вона була голою під чоловічим дощовиком.

— Це образа! — зблід чоловічок.

— Ні, це правда, пане Затурецький.

— Це та пані сказала вам таке?

— В неї немає таємниць від мене.

— Товаришу асистенте, це образа! Я одружений чоловік. Я маю жінку! Я маю дітей! — Чоловічок зробив крок уперед, так що я мусів трохи відступити.

— Тим гірше, пане Затурецький.

— Що ви маєте на увазі, тим гірше?

— Я думаю, що коли ви одружені, це додатково обтяжує вас.

— Заберіть свої слова назад! — сказав пан Затурецький погрозливо.

— Ну, гаразд, — поступився я, — подружній стан не завжди є обтяжлива обставина для бабія. Часом він може, навпаки, полегшувати провину. Але це не становить ніякої різниці. Я вже сказав вам, що я не серджуся і розумію вас добре. Лише однієї речі я не розумію. Як ви можете й далі хотіти рецензії від чоловіка, чию дружину ви пробували спокусити?

— Товаришу асистенте! Цієї рецензії хоче д-р Каловсек, редактор журналу Академії Наук "Мистецька думка". І ви мусите написати ту рецензію!

— Рецензія або дружина. Ви не можете жадати обох.

— Що це за поведінка, товаришу! — закричав на мене пан Затурецький в розпачливому гніві.

Чудернацьким було те, що я раптом відчув, ніби пан Затурецький справді хотів спокусити Клару. Закипаючи від гніву, я закричав: — І ви маєте зухвальство робити мені завваги? Ви, що повинні були б доземно вибачитися переді мною в присутності моєї секретарки?

Я повернувся спиною до пана Затурецького і, зніяковілий, він потупцював геть.

— Ну, ось, — зідхнув я з полегшею, як генерал після переможного закінчення тяжкої кампанії, і сказав пані Марії: — Мабуть, він уже не хотітиме, щоб я писав ту рецензію?

Пані Марія посміхалася і по хвилині несміливо спитала: — А чому ви, пане Клімо, не хочете написати цю рецензію?

— Тому, дорога пані Марійко, що його писання є жахливе лайно.

— Тоді чому ви не напишете в своїй рецензії, що це лайно?

— Нащо це писати? Чому я мушу антагонізувати людей? — та ледве я сказав це, як усвідомив, що пан Затурецький все одно вже міг ворог і що мої зусилля не писати рецензії були безцільні й абсурдні — одначе, на жаль, я нічого не міг зробити, щоб або припинити їх, або відкликати.

Пані Марія дивилася на мене з поблажливою посмішкою, як жінки дивляться на витівки дітей; тоді відчинилися двері, і в них з'явився пан Затурецький з піднесеною рукою.

— Не мені! Це вам доведеться вибачатися! — вигукнув він тремтячим голосом і знову зник.

7

Не пам'ятаю, коли саме, може того самого дня, а може кілька днів пізніше, ми знайшли у моїй поштовій скриньці коверта без адреси.

Всередині був лист, написаний незґрабним, майже примітивним письмом:

Вельмишановна!

З'явіться в моєму домі в неділю в справі образи мого чоловіка.