Тисяча друга казка Шехерезади - По Едгар Аллан
Воно видавало голосні, хрипливі, з нестерпним акцентом звуки, які ми прийняли за мову, хоча всі звуки немов проходили через ніс.
Було очевидно, що зверталися до нас, і я розгубився – як відповісти, якщо не уявляєш про що спитали. Перебуваючи у складному становищі, я звернувся до свого носія, що був ледь живий від страху, і спитав його думку про монстра, натовп істот на його спині, і його бажання. Носій відповів, наскільки міг, гамуючи дрижаки, що він вже чув про таку морську тварюку – це жорстокий демон із шлунком із сірки і вогнем замість крові, створений дияволом, щоб сіяти страждання серед людей, а ті істоти на спині – паразити, такі як блохи, що сидять на котах і собаках, тільки більші і жорстокіші. Диявол пристосував їх до своєї справи – вони кусають і щипають демона, підтримуючи його гнів, задля того щоб той ревів, відчував себе хворим і був готовий виконувати нечестиві розпорядження диявола.
Побачене і розповідь носія змусили мене безоглядно накивати п'ятами. Я мчав з усіх сил до пагорбів, те саме робив і мій носій, лише у протилежний бік, і в кінці кінців він утік, прихопивши всі мої тюки з крамом, про які, я в цьому не маю сумніву, добре подбав, хоча можливо я помиляюсь, бо ніколи більше не зустрічав ні свого носія, ні своїх тюків.
Що до мене, то за мною біг цілий натовп людей-паразитів (вони добралися човном до берега). Скоро мене зловили, зв'язали по руках і ногах і відвезли на чудовисько, яке одразу вийшло в море.
Тепер я гірко жалівся на свою дурість, завдяки якій проміняв затишок рідної оселі на небезпечні пригоди, але всі жалі були марні, і тому я зробив найкраще у своєму стані – віддався на милість божу та людині-тварині з сурмою, якій інші істоти виявляли знаки поштивості та послуху. Мої старання не минули даремно, головне створіння почало виказувати мені знаки уваги і навіть зглянулось до того, що почало навчати того, що в них називається мовою. І нарешті я зумів, без великих труднощів, зрозуміти її і сам показав своє палке бажання побачити світ.
Одного разу, після обіду, головний сказав мені: "Ваніш скваніш скік, Синбаде, хей – дідле дідлі, грунд унт гримбл, хісс, вісс, фісс". (Я приношу тисячу вибачень, я забула що його величність не розуміє мови півне-коней,* так людино-тварини її називали, бо їхня мова була щось середнє між іржанням коня і кукуріканням півня, і з вашого дозволу я перекладу). "Ваніш скваніш" і тому подібне в перекладі звучить так – "Я такий радий, що зустрів вас, дорогий Синдбаде. Ви чудовий хлопець, а зараз ми збираємось зробити одну штучку під назвою "кругосвітнє плавання", і, знаючи, що ви завжди маєте бажання побачити світ, я зроблю невелике порушення і візьму вас безкоштовно пасажиром на спину цього чудовиська".
Коли леді Шехерезада дійшла до цього місця у своїй оповіді (зазначає "Так чи ні"), цар повернувся з лівого боку на правий і сказав:
– А дуже дивно, моя кохана царице, що ти опустила останні пригоди Синбада. Чи ти знаєш, що я вважаю їх надзвичайно повчальними і чудернацькими?
Висловивши свою думку, цар замовк, і прекрасна Шехерезада повернулася до своєї оповіді:
– Синбад продовжував: "Я подякував людино-тварині за його доброту і скоро відчув себе як вдома на спині чудовиська, котре дивним чином плило через океан, і оскільки ця частина світу була не плоска, а округла, як бік гранату, то нас весь час гойдало – то вгору то вниз".
– Ото велика чудасія! – перебив оповідь цар.
– Тим не менш, це правда, – відказала Шехерезада.
– Маю сумнів, але продовжуй, – відказав цар.
І цариця продовжила.
"Чудовисько пливло вгору – вниз, вгору – вниз, аж нарешті ми прибули до великого острова, який побудували дрібнесенькі створіння, схожі на гусінь".*
– Хм! – сказав цар.
"Ми залишили острів, – вів далі Синбад (вірніше Шехрезада, роблячи вигляд, що не помітила дурну витівку чоловіка), – залишили острів і прибули на інший, де дерева були твердіші за камінь. Вони були такі міцні, що сокири з найкращої сталі розліталися на друзки, коли ми хотіли зрубати одне з них".*
– Гм! – знову сказав цар, але Шехерезада не звернула на нього ніякої уваги і продовжувала оповідь Синдбада.
"Відпливши з останнього острова, ми досягли країни, де була печера тридцяти чи сорока миль завдовжки. В ній знаходилась величезна кількість прекрасних казкових палаців, яких не знайдеш ні в Дамаску ні в Багдаді. З дахів палаців звішувалися незлічені коштовності, схожі на діаманти, але завбільшки з людину, і серед пірамід, башт та храмів текли ріки чорні як смола з рибами, що не мали очей".*
– Хм! – хмикнув цар.
"Потім ми припливли до височезної гори по схилам якої текли бурхливі потоки розпеченого металу, деякі з них були двадцять миль завширшки і шістдесят миль довжиною.* Окрім того з вершини почав сипатися попіл і сонце спочатку стало світлою плямою, а потім взагалі стало темно як у найтемнішу ніч. Навіть відпливши на значну відстань, приблизно сто п'ятдесят миль, не можна було побачити нічого на відстані простягнутої руки".*
– Хм-м-м, – протяжно хмикнув цар.
"Ми залишили гору, і чудовисько подовжило свій шлях. Нарешті ми прибули до країни, де природа, здавалось, жила за іншими законами – ми побачили величезне озеро, на дні якого, під стофунтовим шаром води, ріс ліз з високих і пишних дерев".*
– Хух, – хукнув цар.
"Пропливши із сотню миль, ми опинилися у такому місці, де туман був такий густий, що залізні предмети висіли у повітрі"*
– Нісенітниця! – сказав цар.
"Ми продовжили плавання і прибули до найчарівнішої землі у цілому світі. Тут протікала річка завдовжки декілька тисяч миль, завширшки шість миль і була надзвичайно глибокою, а вода була прозора мов скло. На її берегах росли дерева дванадцяти футів висотою. Вони були вкриті квітами на протязі цілого року і квіти робили береги річки схожі на величезний сад. Але зветься ця пишна земля "Королівство Жаху", і залишитись тут – це приректи себе до смерті".*
– Вух, – фукнув цар.
"Ми з великим поспіхом залишили це королівство і через декілька днів прибули в іншу країну. Тут ми, дивуючись, спостерігали за тисячами потворних тварин з серпами на головах. Ці тварюки копали собі печери у піску у формі лійки, і схили печери такі, що будь-яка істота, що ступає до неї, відразу опиняється у лігві чудовиська, котре відразу висмоктує з нього кров і залишки викидає на величезну відстань від печер смерті".*
– Пух-х-х, – сказав цар.
"Продовжуючи нашу подорож, ми потрапили до місцини, де овочі росли не в ґрунті, а у повітрі,* де рослини росли на інших рослинах.* Ще були рослини, що жили на тілах живих тварин,* були такі, що світилися ярким світлом,* інші – могли пересуватися з місця на місце коли захочуть.* Побачили ми дивовижні квіти, котрі жили, дихали і рухали своїми частинами тіла за власним бажанням, окрім того мали огидну людську ваду – вони ув'язнювали інших створінь і утримували їх у жахливій в'язниці певний час".*
– Фур-р-р, – фиркнув цар.
"Покинувши цей край, ми прибули до країни, де бджоли і птахи були такі знавці математики, що кожний день давали уроки геометрії найкращим ученим країни. Цар тієї місцини запропонував винагороду за вирішення двох дуже тяжких математичних завдань, потім дав одне завдання бджолам, інше – птахам. Вони вирішили їх, але цар тримав відповідь у таємниці. Після ґрунтовних досліджень, наукових дослідів, незчисленних томів наукової полеміки впродовж багатьох років, вчені-математики прийшли до таких же висновків, що бджоли і птахи".*
– О Боже! – лише вставив цар.
"Ледве ми втратили з поля зору вищеописане царство, як майже відразу приплили до берегів іншого, над яким піднялася зграя птахів милею шириною і двісті сорок миль довжиною, і хоча вони летіли швидко, пройшло більше чотирьох годин, аж поки зграя пролетіла над нашими головами, зграя, у якій було понад декілька мільйонів птахів".*
– Ох-ох, – охнув цар.
"Як тільки ми позбавилися тієї навали птахів, що викликало роздратування, то були нажахані появою величезного птаха, навіть більшого за птаха рокк, якого я зустрічав у своїх попередніх мандрівках; він був більший за найбільший купол у твоєму палаці, о Наймудріший з Халіфів. Як ми могли помітити, жахливе створіння не мало голови, а лише живіт, надзвичайно товстий і круглий, і, на перший погляд, він був дуже м'яким і гладким, до того ж виблискував на сонці різноманітними кольорами.* У своїх пазурах птах тягнув на небо, до свого гнізда будинок зі зірваним дахом, в середині якого ми виразно побачили людські створіння, що були, без сумніву, у стані відчаю від очікування жахливої долі, котра чекала на них. Ми кричали із усіх сил, намагаючись злякати птаха, щоб той випустив свою здобич, але почулося якесь пухкання і на наші голови упав мішок наповнений піском".
– Нісенітниця! – сказав цар.
"Після цієї пригоди, ми раптом зіткнулися із землею надзвичайної величини і такої ж твердості, але, незважаючи на все це, її тримала на своїй спині блакитна корова, що мала більше чотириста рогів".*
– У це я вірю, – сказав цар, – бо я читав щось подібне у якійсь книжці.
"Пропливши під землею, вірніше між ніг корови, через декілька годин ми потрапили у найчарівнішу країну, про яку мені розповідала людино-тварина, що та країна була його батьківщиною й населена подібними істотами. Повага до людино-тварини зросла, і я навіть відчув сором, що відносився до нього з певною долею презирства, бо народ цієї землі був народом великих чарівників і жив за рахунок червів у мозку,* що, без сумніву, надзвичайно стимулювали уяву біллю, звиваючись і крутячись".
– Нонсенс! – сказав цар.
"Чарівники приручили декілька надзвичайних тварин, наприклад – величезного коня із залізними кістками і киплячою водою замість крові. Замість вівса він поїдає чорні камені і, не дивлячись на таку сувору дієту, такий сильний і швидкий, що зумів би тягнути вантаж вагою найбільшого храму у цьому місті, обганяючи птахів".*
– Пусте, – сказав цар.
"І ще я бачив курку без пір'я завбільшки з верблюда, замість м'язів та кісток – дерево, залізо і кип'яток замість крові, як у залізного коня, певно вони були родичами, бо вона не їла нічого окрім дров та чорного каменю. Ця курка висиджувала курчат часто і дуже багато, до сотні в день, і після народження вони залишались в череві матері декілька тижнів".*
– Фу-ти! – сказав цар.
"Один могучий чарівник створив людину з латуні, дерева і шкіри й наділив вмінням грати у шахи, і таким, що може переграти усіх, за виключенням наймудрішого і найвеличнішого із халіфів Гаруна-Аль-Рашида.* Інший чарівник сконструював з такого ж матеріалу створіння, що присоромило геній його творця; воно маніпулювало такими числами, що потрібна об'єднана робота п'ятисот живих людей-рахівників на протязі року.* Ще один чарівник сконструював дивовижну річ, не схожу ні на людину, ні на тварину, з мізками із свинцю.
