Копів пакунок - Белль Генріх

Ласнов удовольнився тим, що дав йому ляпаса, і сигарета випала в нього з рота, а без неї він став схожий на школяра, що не вивчив уроку. Потому його більше не чіпали, і він спершу вчителював, а згодом узявся до крамарства, та й досі, коли зустрічав Ласнова, його брав острах, що той підійде й виб'є йому з рота сигарету. Тепер він злякано звів очі на Ласнова, поставив на місце екран до коминка й вимовив:

— Якби ти знав, скільки разів мені вже сьогодні це казали.

— Екран до коминка! — враз обізвалася якась жінка.— Коли б ще де взяти тепла, щоб було од чого тим екраном заслонятися.

Коп глянув на неї з погордою:

— До гарного ваша душа не озивається.

— А ні,— засміялася жінка,— досить що я сама гарна, та ще ось скільки в мене гарних дітей.— Вона швидко погладила по головах четверо дітлахів, що скупчились круг неї.— Тут треба...

Несподівано жінка урвала мову й подалась очима за своїми малими, що саме ту хвилину слідком за іншими дітьми гайнули вулицею, що вела на вокзал, назустріч хлопцеві, який віз на тачці начальника станції Копів пакунок.

Усі заметушилися, діти позлазили з каруселі.

— Господи,— стиха промовив Коп до Ласнова, що один з усіх, як і перше, стояв біля рундука,— я вже не радий тому пакункові. Вони мене розірвуть.

— А що в ньому, ти не знаєш?

— І в голові не покладаю,— сказав Коп,— знаю тільки, щось залізне.

— Ну, залізне може бути що завгодно: і консервні бляшанки, і цяцьки, й ложки...

— І катеринки з корбами.

— Та що завгодно, господи...

Удвох із Ласновом Коп допоміг хлопцеві зняти пакунок з тачки; він був білий, із гладеньких, свіжих дощок і заввишки мало не такий, як стіл, що на ньому Коп порозкладав свої іржаві цвяхи, кочерги та ножиці.

Усі принишкли, коли Коп заклав під віко якусь стару кочергу й помалу підважив його,— почулося, як стиха заскреготіли цвяхи; Ласнов стояв і дивувався, звідки враз набралося стільки люду; він аж здригнувся, коли хлопець несподівано промовив:

— Я вам скажу, що там усередині.

Ніхто нічого не спитав, тільки очі всіх спинилися на ньому, і хлопець, обвівши поглядом ті напружені обличчя, раптово замовк і, весь обсипаний потом, тихо закінчив:

— Нічого там немає... нічогісінько...

Якби він сказав це хоч хвилину раніше, вони б накинулись на нього і набили зі злості, але ту мить Коп саме зняв з пакунка віко й заходився виймати дерев'яну стружку; вийняв один великий жмут, потім ще один, далі зіжмаканий папір,— і врешті підняв догори повні пригорщі якихось залізячок.

— Пінцети! — скрикнула якась жінка.

— Ні,— сказала друга, та, що сама себе назвала гарною,— ні, це...

— Та що ж воно? — не витримав якийсь маленький хлопчик.

— Щипчики на цукор,— обізвався господар дитячої каруселі пересохлим голосом, потім раптом злісно зареготав, скинув догори руки і, так само голосно сміючись, побіг назад до каруселі.

— Справді,— промовив Коп,— щипчики на цукор, багато щипчиків...

Він кинув щипці назад у скриню і, схилившись над нею, узявся ще чогось там шукати. І, хоч обличчя його нікому не було видно, всі знали, що він не сміється. Він стояв і перебирав ті брязкальця, як скнари з малюнків перебирають свої скарби.

— На наших це схоже,—сказала якась жінка.—Вислати щипчики на цукор... Та коли б той цукор був, то я б уже якось пішла на гріх — брала б його руками.

— Моя бабуся,— проказав Ласнов,— завше гребла цукор руками. Але ж вона була проста темна селянка.

— Та вже б і я якось на таке зважилась.

— Та ти, десь, зроду свиня — хапати цукор руками. Ні, це вже ні.

— Цими щипцями,— сказав Ласнов,— можна діставати з слоїка помідори.

— Коли хто ті помідори має,— підхопила жінка, що сама себе назвала гарною. Ласнов глянув на неї пильніше. Вона й справді була вродлива, мала буйне волосся, рівний ніс і темні гарні очі.

— Можна ще,— провадив Ласнов,— витягати ними солоні огірки.

— Коли хто ті огірки має,— одказала жінка.

— Можна ними й ущипнути себе за гузницю.

— Коли хто її має,— холодно мовила жінка. її обличчя ставало чимраз гнівніше і вродливіше.

— А ще можна ними брати вугілля.

— Коли хто те вугілля має.

— Можна тримати ними цигарку.

— Коли хто має що курити.

Щоразу, коли говорив Ласнов, усі дивились на нього, скоро ж він кінчав своє, очі всіх звертались на жінку, і що недоречнішими видавалися всім щипчики, то все хмарніші й нещасніші ставали обличчя дітей і дорослих. ‘

"Треба їх якось розсмішити,— думав Ласнов,— я боявся, що в пакунку щіточки до зубів, аж виходить, щипці на цукор ще гірше".

Під переможним поглядом жінки він почервонів і голосно сказав:

— Ними можна розбирати варену рибу.

— Коли хто має ту рибу,— товкла своє жінка.

— Ними ще можуть бавитися діти,—тихо промовив Ласнов.

— Коли хто має...— почала була жінка і раптом голосно засміялася, бо вже чого-чого, а дітей у кожного було доволі.

— Ану лишень,— удався Ласнов до Копа,— дай мені зо три пари. Почому вони?

— По дванадцять,— сказав Коп.

— По дванадцять! — мовив Ласнов і кинув на стіл перед Колом гроші.— Та це ж просто ніпочому.

— Це таки й справді не дорого,— тихо озвався Коп.

Десять хвилин опісля всі діти на базарному майдані бігали з ясними сріблястими щипчиками в руках, дерлися з ними на карусель, хапали одне одного за носа, вимахували щипцями під ногами в дорослих.

Хлоп'якові, що привіз пакунок, теж дісталися одні. Він сидів на кам'яних східцях вокзалу і чимось гамселив по них, силкуючись вирівняти кінчики. Отепер— то, думалось йому, буде нарешті чим витягати недокурки з щілин на підлозі. Досі він, звісно, про щипці не подумав. Він примірявся видовбувати їх кочергою, дротиною, ножицями, та йому все ніяк не щастило. Тепер він був певен, що з отаким інструментом неодмінно пощастить.

Коп перелічив гроші, дбайливо зв'язав їх і поклав до течки. Він глянув на Ласнова, що в похмурій задумі стояв під рундуком, затопивши погляд у базарну метушню.

— Зроби мені ласку,— обізвався до нього Коп.

— Яку? — мовив Ласнов неуважно, не повернувши голови.

— Дай мені в зуби,— сказав Кой,— так, щоб сигарета випала.

Ласнов, усе-таки не дивлячись на Копа, замислено похитав головою.

— Дай,— знову сказав Коп,— на бога, дай. Хіба ти вже забув?

— Ба ні, пам'ятаю, тільки не маю вдруге такого бажання.

— Щиро не маєш?

— Не маю,— мовив Ласнов.— Щиро, мені такого й на думку більше не спадало.

— До біса! — сказав Коп.— А я двадцять сім років цього боявся.

— Дарма боявся,— одгукнувся Ласнов.

Він повернувся і знову потяг на вокзал, усе похитуючи головою.

А може, думав він, ще прийде який додатковий потяг, привезе солдатів у відпустку чи поранених.

Тепер такі потяги траплялися рідко, а проте, дивись, може, саме сьогодні який прийде.

Він замислено грався трьома щипчиками і щіточкою до зубів у себе в кишені. Було ж колись таке, що за день прийшло аж три додаткові потяги, думалось йому.

Він прихилився до ліхтаря під вокзалом і вишкрябав з кишені рештки тютюну.

[1] Луврська крамниця (франц.).