Захист - Шеклі Роберт

Дерг попередив мене про кілька дуже неприємних подій, наприклад, про пограбування в Кафедральному парку, вимагання з боку підлітків і пожежу.

Але поступово він збільшував щільність опіки. Усе починалося з одного-двох попереджень на день. За місяць він попереджав мене вже п'ять чи шість разів на день. Зрештою, його застереження, місцеві, національні та міжнародні, злилися в безупинний потік.

Мені загрожувало неймовірно багато небезпек.

Ось типовий день:

"Несвіжа їжа в кафетерії Бейкера. Не їсти там сьогодні ввечері".

"Амстердам, автобус 312 — відмовлять гальма. Не їздити на ньому".

"Магазин одягу Мелена — пропускає газова труба. Можливий вибух. — Здати одяг у хімчистку в іншому місці".

"Між Риверсайд-драйв і Центральним парком нишпорить маньяк. Візьми таксі".

Невдовзі значну частину свого часу я проводив, чогось не роблячи й уникаючи різних місць. Здавалося, небезпека чигає на мене під кожним ліхтарем.

Я почав підозрювати, що дерг просто вигадує свої попередження.

Іншого пояснення я не бачив. Зрештою, до зустрічі з ним я прожив чимало років без жодної паранормальної допомоги і прожив цілком щасливо. Чому раптом ризик для мого життя так зріс?

Одного вечора я запитав його про це.

— Усі мої повідомлення абсолютно реальні, — сказав він, трохи образившись. — Якщо не віриш, спробуй завтра увімкнути світло в аудиторії, де проходитимуть заняття з психології.

— І що?

— Несправна проводка.

— Я не сумніваюся у твоїх попередженнях, — запевнив я його. — Я знаю лише, що до твоєї появи моє життя ніколи не було для мене таким небезпечним.

— Звісно, не було. Ти, певно, знаєш, що, приймаючи захист, ти маєш змиритися і з деякими його наслідками.

— Якими наслідками? Дерг завагався.

— Захист спричиняє потребу в подальшому захисті. Це універсальна стала.

— Поясни докладніше, — попросив я здивовано.

— До зустрічі зі мною ти був таким, як усі, і ризикував так, як і всі інші. Але після моєї появи твоє безпосереднє середовище змінилося. І твоє становище в ньому теж змінилося.

— Змінилося? Чому?

— Тому що в ньому з'явився я. Ти певною мірою став частиною мого оточення, а я — твого. І до того ж усім відомо, що, уникаючи однієї небезпеки, ти відкриваєш шлях іншій.

— Ти хочеш сказати, — дуже повільно вимовив я, — що ризик збільшився через твою допомогу?

— Це було неминуче, — зітхнув він.

У той момент я з радістю задушив би дерга, якби він не був невидимим і невідчутним. Мене охопила лють від того, що цей позаземний шахрай мене ошукав.

— Гаразд, — сказав я, опановуючи себе. — Дякую за все. Побачимося на Марсі, чи де ти там живеш.

— Ти більше не хочеш мого захисту?

— Ти вгадав. Тільки не грюкай дверима, як виходитимеш.

— Але що я зробив не так? — щиро здивувався дерг. —Так, ризик для твого життя зріс, але що з того? Честь і хвала тому, хто зустрічає небезпеку віч-на-віч і перемагає її. Що сильніша загроза, то більша радість від порятунку.

Тоді я вперше зрозумів, наскільки чужим є цей чужинець.

— Мене це не влаштовує, — сказав я. — Забирайся.

— Ризик для тебе зріс, — заперечив дерг, — але моя здатність до передбачення більш ніж достатня, щоб дати йому раду. Я щасливий, що маю змогу запобігати небезпеці. І я, як і раніше, можу бути корисним, захищаючи тебе.

Я похитав головою.

— Я знаю, що буде потім. Ризик для мене дедалі збільшуватиметься, адже так?

— Зовсім ні. Стосовно нещасних випадків ти вже досяг кількісного насичення.

— Що це означає?

— Це означає, що подальшого збільшення кількості нещасних випадків, яких тобі варто уникати, не буде.

— Чудово. А тепер зроби мені ласку, вшивайся звідси.

— Але ж я пояснив...

— Звісно, ніякого збільшення, лише ті самі небезпеки. Послухай, якщо ти даси мені спокій, моє середовище повернеться до первісного стану. Адже так? А разом з ним і рівень ризику?

— Зрештою, так, — погодився дерг. — Якщо ти доживеш до цього моменту.

— Я спробую.

Якийсь час дерг помовчав і, нарешті, вимовив:

— Ти вже не можеш обходитися без мене. Завтра...

— Нічого не кажи. Я буду уникати нещасних випадків сам.

— Я кажу не про них.

— Тоді про що?

— Навіть не знаю, як тобі пояснити, — стривожено сказав він. — Я казав, що кількісних змін більше не буде. Але нічого не сказав про якісні зміни.

— Що?! — вигукнув я.

— Я намагаюсь пояснити, — сказав дерг, — що на тебе полює парасольник.

— Хто? Це що за жарти?

— Парасольник — це істота з мого середовища. Я гадаю, його привабив твій підвищений потенціал до уникнення ризику, завдяки моєму захистові.

— До дідька парасольника разом із тобою.

— Якщо він прийде, спробуй налякати його омелою. Часто допомагає залізо, якщо потерти ним об мідь. Ще...

Я впав на ліжко й накрив голову подушкою. Дерг зрозумів натяк, і за секунду я відчув, що він пішов.

Яким же я був дурнем! У нас, землян, є спільна вада: ми приймаємо те, що нам пропонують, навіть не замислюючись, треба воно нам, чи ні.

Так можна потрапити у серйозну халепу.

Але дерг пішов, а разом із ним мої найгірші неприємності. Якийсь час доведеться посидіти вдома, нехай усе само собою владнається. І, напевно, за кілька тижнів...

Мені здалося, що я чую гудіння.

Я сів на ліжку, в одному з кутів кімнати стало темно, і я відчув на обличчі подих холодного вітру. Гудіння стало голоснішим — навіть не гудіння, а сміх, низький, байдужий і монотонний.

У цей момент ніхто не змусив би мене накреслити діаграму.

— Дерг, — заволав я, — звільни мене від цього! Він був поруч.

— Омела! Просто махни нею в бік парасольника.

— Де в біса я тобі знайду омелу?

— Тоді залізо й мідь.

Я кинувся до столу, схопив мідне прес-пап'є й завертів головою у пошуках заліза. Хтось вирвав пап'є в мене з руки, але я встиг підхопити його на льоту. Зрештою, я побачив авторучку й притулив її перо до пап'є.

Темрява зникла. Холод пропав.

Я зрозумів, що врятований.

— От бачиш? — тріумфуючи сказав дерг годину по тому. — Тобі потрібен мій захист.

— Мабуть, так, — понуро відповів я.

— Тобі знадобляться й деякі інші речі, — сказав дерг. — Аконіт, амаринт, часник, земля із цвинтаря...

— Але ж парасольника більше немає.

— Авжеж, але лишилися гравійники. Крім того, тобі доведеться захищатися від лиепів, фигів та мелджгризера.

Довелося скласти перелік трав, речовин та інших речей. Я не питав його, як це пов'язано з надприродними й паранормальними явищами. Я був абсолютно беззахисним.

Духи й привиди, або інопланетяни? Це те саме, сказав він, і я зрозумів, що він мав на увазі. Переважно вони нас не чіпають — ми перебуваємо на різних рівнях сприйняття і навіть існування, поки людина не вчинить глупства і не приверне до себе уваги.

Я змушений грати в їхню гру. Хтось хоче мене вбити, ь — захистити, але всім їм нема діла до мене, навіть дергові. їх цікавить лише цінність моєї фігури у грі, от і все.

У цій ситуації винний був лише я сам. Адже спершу в моєму розпорядженні була акумульована вся мудрість людської раси, безмежна расова ненависть до чаклунів і духів, ірраціональний страх до чужих форм життя. Пригоди, подібні до моєї, уже траплялися тисячі разів, а розповіді про них переказувалися знову й знову — про те, як люди, зацікавившись темними мистецтвами, викликали духів. Але в такий спосіб вони чинили найгірше, що можна зробити, — привертали до себе їхню увагу.

Тому я став невіддільний від дерга, а дерг — від мене. Так тривало до вчора. Тепер я знову сам.

Кілька тижнів усе було спокійно. Фигів я позбувся просто, тримаючи щільно зачиненими дверцята шаф. Лиепи були страшнішими, але їх вдалося приборкати з допомогою жаб'ячого ока. А мелджгризер небезпечний лише, коли сходить повний місяць.

— Ти в небезпеці, — сказав учора дерг.

— Знову? — поцікавився я, позіхаючи.

— Нас переслідує транг. —Нас?

— Так, і мене, і тебе, тому що навіть дерг не захищений цілком від ризику й небезпеки.

— А цей транг дуже небезпечний?

— Дуже.

— Гаразд, і що треба робити? Почепити над дверима зміїну шкіру? Накреслити пентаграму?

— Ні те, ні інше, — сказав дерг. — Від транга можна захиститися, лише уникаючи певних дій.

Оскільки на мені й без того висіло безліч обмежень, я вирішив, що ще одне не матиме особливого значення. — І що я не повинен робити?

— Ліснеризувати, — сказав дерг.

— Ліснеризувати? — насупився я. — А що це таке?

— Ти напевно знаєш. Це проста повсякденна людська дія.

— Певно, я знаю її під іншою назвою. Поясни.

— Добре. Ліснеризувати — це... — Він раптом замовк. — Що?

— Він тут! Транг!

Я притулився до стіни. Мені здалося, що в кутку злегка заворушився пил, але, можливо, це лише гра уяви та перенапруження нервів.

— Дерг! — заволав я. — Ти де? Що треба робити?

І раптом я почув лемент і звук, який ні з чим не можна переплутати — звук щелеп, що зімкнулися.

— Я загинув! — скрикнув дерг.

— Що треба робити? — знову вигукнув я.

Почувся жахливий хрускіт працюючих зубів. І дуже слабкий голос дерга:

— Не ліснеризувати!

Потім запала тиша.

Тому я зараз сиджу вдома і нікуди не виходжу. Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди — адже дверцята моїх шаф щільно зачинені.

Найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. У жодному разі не можна. Якщо я зможу уникнути ліснеризування, усе минеться і об'єктом полювання стане хтось інший. Так має бути! Треба лише перечекати.

Проблема в тому, що я не маю анінайменшого уявлення, чим може виявитися це ліснеризування. Дерг казав, що це звичайна людська дія. Отож увесь цей час я уникаю майже всіх дій, яких тільки можу.

Я трохи задрімав, і нічого не трапилося. Отже, це не ліснеризування. Я вийшов на вулицю, купив їжі, заплатив за неї, приготував і поїв. Це теж не ліснеризування. Я пишу цю розповідь. І це теж не ліснеризування.

Коли-небудь усе минеться.

Треба трохи поспати. Здається, застуда посилюється. Свербить у носі, хочеться чхну