Літо в Алжірі - Камю Альбер
І це видається мені справедливим і переконливим. Ми все ще несвідомо зважаємо на цей вуличний кодекс — єдино безкорисливий кодекс, мені відомий. Водночас він позбавлений дешевої моралі. Коли поліцейські ведуть по вулиці арештованого, я завжди бачу в юрбі співчутливі обличчя. І, ще не знаючи, хто він — злодій, вбивця чи просто бунтар, люди кажуть: "Бідолаха" або з відтінком захоплення: "От пірат". Є народи, народжені пишатися і жити. Проте саме вони приречені на нудне існування. І саме вони найбільше бояться смерті. Крім плотських радощів, розваги цього народу безглузді. Товариства службістів і "товариські" бенкети, кіно за три франки і місцеві селянські свята — вже віддавна ці розваги вдовольняють тих, кому за тридцять. Недільні дні в Алжірі найпохмуріші. Хіба може бездуховний люд творити міф з мерзоти свого життя? Карикатурно й огидно виглядає тут смерть. Життя тут стадне, зате вмирає люд без віри і без ідолів самотньо. Паскуднішого місця, ніж кладовище на бульварі Брю, я не знаю, і це поряд з одним з найкращих куточків світу. Жахливе скопище на чомусь чорному-пречор-ному наганяло нестерпний смуток від цього місця, де смерть показує своє справжнє обличчя. "Минає все, — промовляють зроблені у формі серця обітниці, — спогади зостаються". І всі чіпляються за цю сміховинну вічність, щоб здобути серця тих, хто нас любив. Скорботу передають стереотипними фразами; вони адресуються покійникові від другої особи — ти завжди залишишся в нашій пам'яті; понура вдаваність, призначена для мертвого тіла та мертвих почуттів. На іншій могилі серед цілого моря квітів і мармурових птахів така ризиковна епітафія: "Твоя могила ніколи не залишиться без квітів". Але одразу ж ти заспокоюєшся: напис, зроблений на букеті з позолоченого штучного мармуру, дуже зручний для живих, як і ці безсмертники, що завдячують своїй пишномовній назві тим, хто ще стрибає на ходу в трамвай. Оскільки треба йти в ногу з життям, то класичну кропив'янку замінюють інколи чудернацьким літаком із бісеру, а в кабіну пілота саджають простакуватого ангела, начеплюючи йому, всупереч логіці, пару чудових крил. Але як же це так виходить, що ці образи смерті невіддільні від життя? Зовсім різні цінності тут тісно переплетені між собою. Улюблений жарт алжірських службовців з похоронного бюро, коли вони їдуть упорожні, — це гукнути до гарних дівчат на вулиці: "Ходи сюди, люба". У цьому, звичайно, легко можна вбачити певний, хоча й дещо прикрий символ. Блюзнірською може видатися також супроводжувана примруженням лівого ока репліка на повідомлення про смерть: "От бідолаха — він уже ніколи не заспіває" чи, наприклад, слова жительки Орана, яка ніколи не любила свого чоловіка: "Бог мені дав його. Бог і забрав". Зрештою, я не бачу в смерті нічого священного, а, навпаки, відчуваю, яка велика дистанція між страхом і пошаною. Як жахливо померти там, де все кличе до життя. Проте саме під стінами цього кладовища молоді люди з Белькура призначають побачення, і дівчата мліють од поцілунків і пестощів. Я, звичайно, розумію: не всі можуть сприйняти той народ. Тут інтелігентність важить не так, як в Італії. Розум тут не головне. У тутешніх над усе культ тіла, і вони черпають у цьому свою силу, свій наївний цинізм та дитячу пиху, яка аж ніяк не похвальна, їм ставлять на карб "таку ментальність", тобто такий спосіб бачення і життя. Це правда: така життєва буйність несе деяку несправедливість. А проте це народ без минулого, без традицій, але не без поезії, поезії суворої, плотської, аж ніяк не ніжної; поезії їхнього неба, по правді, єдиної, яка мене бентежить і зворушує. Антипод цивілізованого народу — це народ-творець. Бачачи, як ці варвари вилежуються на пляжах, я таки сподіваюся, що, можливо, вони несвідомо формують зараз образ нової культури — гідний людської величі. Увесь цей народ, кинутий у сьогодення, живе без міфів, без утіхи. Всі свої блага він пов'язав з цією землею і з тих пір беззахисний перед смертю. Він розтринькав усе багатство фізичної краси. І разом з ним — незвичайну жагу, яка є неодмінною супутницею цього скарбу без майбутнього. Вся їхня діяльність пройнята огидою до стабільності й безтурботним ставленням до майбутнього. Люди поспішають жити, і якщо тут і народиться якесь мистецтво, то все одно воно коритиметься цін нелюбові до всього тривкого, яка спонукала ще греків тесати з дерева першу колоду. І все ж таки можна, звичайно, знайти як почуття міри, так і надмірність на запальному й пристрасному обличчі цього народу, в цьому літньому, позбавленому ніжності небі, під яким можна вишукати будь-яку істину і на якому жодне облудне божество не позоставило слідів надії чи спокути. Між небом і звернутими до нього обличчями немає нічого, де могли б зачепитися міфологія, література, етика чи релігія, оце лише каміння, плоть, зірки й істина, до якої можна доторкнутися рукою.
Відчути себе невіддільною часткою землі, полюбити деяких людей, знати, що є місце, де серце завжди знайде супокій — це вже немала підпора для одного людського життя. І цього, безперечно, недостатньо. Але в цій душевній батьківщині все рветься до чогось у певні хвилини. "Так, саме до цього ми повинні повернутися", — такого єднання прагнув ще Плотін, і чи не дивно знову зустріти те єднання на землі? Єдність виражається тут поняттями сонця та моря. Завдяки плотському відчуттю з його гіркотою і величчю серце здатне вловити її. Я стверджую, що надлюдського щастя не існує і так само не існує вічності — за межею щоденного буття. Лише ці сміховинні й ефемерні блага, ці відносні істини хвилюють мене. Щодо інших, "ідеальних", мені бракує душі, аби зрозуміти їх. Ні, я не прикидаюся дурником — просто я не вбачаю сенсу в щасті ангелів. Я знаю лише те, що це небо переживе мене. І як же я волатиму до вічності, коли після моєї смерті воно існуватиме далі? Я тут не примиряюся зі своїм становищем. Це щось зовсім інше. Бути людиною не так легко, ще важче бути невинною людиною. А бути невинним означає знову знайти душевну батьківщину, де ти відчуваєш своє споріднення зі світом, де пульсування крові зливається в одне ціле із шаленим пульсуванням сонця в найжаркішу пору дня. Добре відомо, що батьківщина завжди пізнається саме тоді, коли втрачаєш її. Для людей, які мучать самих себе, рідна країна — це та, що нехтує ними. Я не хочу ні огру блювати, ні перебільшувати, але все те, що мене нехтує в цьому житті, воно мене й убиває. Все, що звеличує життя, водночас і примножує його безглуздість. Завдяки алжірському літу я переконався: одна-єдина річ трагічніша від страждання — це життя щасливої людини. Проте це може привести тебе до достойнішого життя, бо воно навчає тебе не махлювати. По суті, дуже багато людей прикидаються життєлюбами, а самого життя не люблять. Вони тільки намагаються насолоджуватися та "експериментувати". Але це всього-на-всього раціональний підхід. Марнотратником життя треба народитися. Людське життя тут відбувається без участі розуму, з його розчаруваннями й пориваннями, самотою і кипучістю. От я спостерігав за белькурцями, і вони постають часто людьми бездоганними, які працюють, захищають своїх дружин і дітей. Мені здається, що від цього можна відчути прихований сором. І я зовсім не ідеалізую, бо в житті, про яке я розповідаю, любові не так уже й багато. Я б навіть сказав: уже не так багато. Зате все інше присутнє в ньому. Є слова, яких я ніколи не розумів, — наприклад, слово "гріх". Хочеться вірити, що ці люди не грішили проти життя. Якщо існує гріх проти життя, то це, мабуть, не зневіра, а сподівання на інше життя і спроба позбутися його невблаганної величі. Ці люди не хитрували. Божествами літа — ось ким були вони у свої двадцять років завдяки запалу до життя і зараз, позбавлені будь-якої надії, залишаються ними й далі. Я бачив, як умирало двоє з них. Пройняті жахом, вони, однак, мовчали. І кращою є вже така поведінка. Зі скриньки Пандори, де роїлися всі лиха людства, в останню чергу греки витягли надію, бо то найгірше з усіх лих. Я не знаю символу більш зворушливого. Надія-бо, на противагу тому, в що вірять, тотожна покорі перед долею. А сенс життя не в тому, щоб покорятися. Ось такий — принаймні суворий — урок алжірського літа. Однак літня пора поволі минає. Після тривалого шаленства й напруженості перші вересневі дощі — мов перші сльози визволеної землі, мовби на декілька днів ця країна пройнялася ніжністю. І в ту саму пору цератонії обволікають своїм запахом любові все місто. Увечері або після дощу земля, яка ціле літо віддавалася сонцю, відпочиває; її утроба напоєна сім'ям, що має запах гіркого мигдалю. І цей запах знову освячує шлюб людини з землею і породжує в наших душах одне-єдине по-справжньому мужнє кохання на цьому білому світі: приречене на смерть і благородне.
