Різдвяна історія - Діккенс Чарлз
Бажаю вам веселого Різдва, дядечку.
– До побачення! – сказав Скрудж.
– І щасливого Нового року!
– До побачення! – повторив Скрудж. І все-таки небіж, залишаючи контору, нічим не виказав своєї досади. Біля дверей він затримався, щоб поздоровити клерка, і хоча той і оклякнув від холоду, проте виявився значно теплішим від Скруджа і сердечно відповідав на вітання.
– Ось іще один божевільний! – пробурмотів Скрудж, підслухавши клеркову відповідь. – Якийсь жалюгідний переписувач, обтяжений дружиною й дітьми, заробляє всього лише п'ятнадцять шилінґів, а все туди ж – просторікує про веселе Різдво! Від таких хоч у Бедлам утікай!
А клерк тим часом, провівши Скруджового небожа, впустив нових відвідувачів. Це були два огрядних джентльмени приємної зовнішності, вони мали з собою якісь папки й папери. Знявши капелюха, вони увійшли в контору і поклонилися Скруджеві.
– Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся? – запитав один із них, звірившись із якимсь списком. – Я маю честь розмовляти з містером Скруджем чи з містером Марлі?
– Містер Марлі вже сім років як спочиває на цвинтарі, – відповідав Скрудж. – Він помер на Святвечір рівно сім років тому.
– У такому разі ми не сумніваємося, що щедрість і широта натури покійного так само властива і його компаньйонові, – вимовив один із джентльменів, пред'являючи свої документи.
І він не помилився, адже вони дійсно були варті один одного, ці справжні компаньйони, ці родинні душі. Зачувши лиховісне слово "щедрість", Скрудж насупився, похитав головою і повернув відвідувачеві його папери.
– У ці святкові дні, пане Скрудже, – продовжував відвідувач, беручи з конторки перо, – більше, ніж коли-небудь, личить нам у міру сил піклуватися про бідних і знедолених, які особливо страждають у таку сувору пору року. Тисячі бідолах мусять відмовляти собі в найнеобхіднішому. Сотні тисяч не мають даху над головою.
– Хіба в нас немає в'язниць? – запитав Скрудж.
– В'язниць? Скільки завгодно, – відповів відвідувач, відклавши перо.
– А робітних домів? – продовжував Скрудж. – Їх ще не позачиняли?
– На жаль, ні. Хоча, – завважив відвідувач, – я був би радий повідомити вам, що їх прикрили.
– Отже, і примусові роботи існують, і закон про бідних усе ще чинний?
– Ні одне, ні інше не скасоване.
– А ви вже було налякали мене, панове, – мовив Скрудж. – Із ваших слів я готовий був дійти висновку, що вся ця блага діяльність з якихось причин перевелася. Радий чути, що я помилився.
– Одначе ми переконані в тому, що всі ці закони й установи нічого не дають ні душі, ні тілу, – заперечив відвідувач. – І тому ми вирішили зібрати пожертвування для бідняків, щоб купити їм дещицю їжі, питва й теплого одягу. Ми обрали для цього Святвечір саме тому, що в ці дні нестаток відчувається особливо гостро, а достаток дає особливо багато радості. Яку суму дозволите записати від вашого імені?
– Ніяку.
– Ви хочете жертвувати, не відкриваючи свого імені?
– Я хочу, щоб мені дали спокій, – відрізав Скрудж. – Оскільки ви, джентльмени, запитали, чого я хочу, – ось вам моя відповідь. Я не балую себе на Різдво і не збираюся балувати ледарів. Я підтримую згадані установи, і це обходиться мені недешево. Нужденні можуть звертатися туди.
– Не всі це можуть, а інші й не хочуть – радше помруть.
– Якщо вони воліють умирати, тим краще, – сказав Скрудж. – Це скоротить надлишок населення. А крім того, вибачте, мене це не цікавить.
– Це мусило б вас цікавити.
– Ні, мене воно жодним чином не стосується. Нехай кожен займається своєю справою. Принаймні в мене своїх справ по горло. До побачення, джентльмени!
Зрозумівши, що наполягати марно, джентльмени пішли, а Скрудж, дуже задоволений собою, повернувся до своїх перерваних занять у незвично веселому для нього настрої.
Між тим, за вікном туман і морок так згустилися, що на вулицях з'явилися факельники, пропонуючи свої послуги – бігти наперед екіпажів і освітлювати дорогу. Стародавня церковна дзвіниця, яка своїм охриплим дзвоном цілими днями іронічно зиркала на Скруджа з ґотичного віконечка, вся потонула в тумані, і дзвін відбивав години й чверті десь у хмарах, супроводжуючи кожен удар таким жалібним деренчливим тремоло, немовби в нього зуб на зуб не попадав від холоду. А мороз усе дужчав. На головній вулиці, в закутку двору, робітники лагодили гасові труби й розпалили в жаровні велике вогнище, навколо якої зібралася юрба обірванців і хлопчаків. Вони гріли руки над жаровнею і не зводили зачарованого погляду з палаючих вуглин.
Із водопровідного крана на вулиці сочилася вода, і він, позабутий усіма, в тужливій самоті потроху обростав льодом, доки не перетворився на печальну слизьку брилу. Гасові лампи яскраво горіли у вітринах магазинів, кидаючи червонуватий відблиск на бліді обличчя перехожих, а гілочки і ягоди гостролисту, що прикрашали вітрини, потріскували від жари. Крамнички з курятиною і бакалією були прикрашені так ошатно й пишно, що скидалися на щось дивовижне, казкове, так що неможливо було повірити, ніби вони мають якийсь стосунок до таких повсякденних речей, як купівля-продаж. Лорд-мер у своїй величній резиденції вже наказував п'ятьом десяткам кухарів і дворецьких докласти всіх старань, щоб він міг зустріти свято як належить; і навіть маленький шевчик, якого він обклав напередодні штрафом за появу на вулиці в нетверезому стані й кровожерливі наміри, вже розмішував у себе на горищі свій святковий пудинґ, тоді як його худюща дружина з дитиною пішли купувати яловичину.
Усе густішав туман, усе дужчав мороз. Лютий, пронизуючий холод! Якби святий Дунстан[2] замість розпечених щипців ухопив сатану за ніс отаким морозиськом, – ото було б нечистому непереливки! Один юний власник доволі таки мізерного носа, до того ж добряче вже погризеного ненажерливим морозом, що впився в нього, як голодна собака в кістку, припав до замкової щілини Скруджевої контори, бажаючи прославити Різдво; але як тільки почулися перші звуки колядки:
Хай Бог дарує радість вам
І хай минеться сум, –
Скрудж так рішуче схопив лінійку, що співак одразу ж утік, покинувши замкову шпарину на поталу такому любому Скруджеві туману і ще любішому йому за духом морозові.
Нарешті час було закривати контору. Скрудж неохоче зліз зі свого високого табурета, подаючи цим безмовний знак клеркові, що знемагав у прикомірку, і той миттєво задув свічку і вдягнув капелюха.
– Ви, мабуть, завтра взагалі не збираєтеся виходити на роботу? – запитав Скрудж.
– Якщо лише це зручно, сер.
– Це геть незручно, – сказав Скрудж, – і несумлінно. Але якщо я вирахую з вас за це півкрони, ви ж будете вважати себе скривдженим, чи не так?
Клерк ледь-ледь посміхнувся.
– Однак, – продовжував Скрудж, – вам не здається, що я теж можу вважати себе скривдженим, коли марно плачу вам зарплату.
Клерк завважив, що це буває лише раз на рік.
– Доволі нікчемне виправдання для того, щоб кожного року, двадцять п'ятого грудня, запускати руку в мою кишеню, – вимовив Скрудж, застібаючи пальто на всі ґудзики. – Але я бачу, що ви все одно хочете прогуляти завтра весь день. Тоді щоб післязавтра з'явитися якомога раніше.
Клерк пообіцяв, і Скрудж, продовжуючи бурчати, вийшов. За мить контора була замкнена, а клерк разом із гуртом хлопчаків, щоб віддати данину Святвечору, разів зо двадцять скотився по крижаному схилі Корнгілла; і кінці його білого шарфа розвівалися в нього за спиною, адже він не міг дозволити собі таку розкіш як пальто; а тоді щодуху помчав додому в Кемден-Тавн – гратися зі своїми малятами в піжмурки.
Скрудж меланхолійно пообідав у меланхолійній таверні, де він обідав зазвичай; переглянув усі газети, які лише там були і, скоротавши решту вечора за прибутково-видатковою книгою, пішов додому спати. Він жив у квартирі, що належала колись його покійному компаньйонові. Це була похмура анфілада кімнат, що займала частину невисокого похмурого будинку в глибині двору. Будинок цей звели якось неправильно, так що мимоволі спадало на гадку, ніби колись, на зорі своєї юності, він випадково забіг сюди, граючись з іншими будинками в піжмурки, та й так тут і залишився, не знайшовши шляху назад. Тепер це був дуже старий будинок і дуже похмурий, тож у ньому, крім Скруджа, ніхто не жив, а всі інші приміщення винаймалися під контори. У дворі було так темно, що навіть Скрудж, який знав там кожен камінчик, мусив пробиратися навпомацки, а в чорному підворітті будинку клубився такий густий туман і лежав такий товстий шар інею, немов сам злий дух негоди сидів там, занурений у важкі думи.
Так чи йнакше, факт, що дерев'яний молоток, який висів біля вхідних дверей, був нічим не примітний, крім його непомірно великих розмірів. Так само незаперечний факт, що Скрудж бачив цей молоток щоранку й щовечора з того самого дня, як оселився в цьому будинку. Не підлягає сумніву й те, що Скрудж аж ніяк не відзначався особливо жвавою фантазією. Вона в нього працювала не краще, а певно, навіть і гірше, ніж у будь-якого лондонця, включаючи навіть – посміємо завважити – міських радників, олдерменів і членів ґільдії. Також мусимо сконстатувати, що Скрудж, раз нагадавши вдень про свого компаньйона, який помер сім років тому, більше жодного разу не подумав про покійного. А тепер поясніть-но мені, як могло трапитися, що Скрудж, устромивши ключа в замкову щілину, раптом побачив перед собою не молоток, який, до речі кажучи, за цей час жодним чином не змінився, а обличчя Марлі.
Так, обличчя Марлі. Воно не тонуло в непроникному мороку, як усі інші предмети в дворі, а навпаки – випромінювало примарне світло, неначе гнилий омар у темному льоху. Воно не виражало ні люті, ні гніву, а дивилося на Скруджа точнісінько так само, як дивився на нього покійний Марлі за життя, зсунувши свої безбарвні окуляри на бліде, як у мерця, чоло. Лише волосся якось дивно ворушилося, немов на нього віяло жаром із гарячої печі, а широко розплющені очі дивилися зовсім нерухомо, і це в поєднанні з трупним кольором обличчя вселяло жах. І все ж не так вираз цього обличчя був жахливий, як щось інше, що було наче поза ним.
Скрудж уп'явся очима в це видиво, але там знову був лише дверний молоток.
Ми б покривили душею, сказавши, що Скруджа це не вразило і по його жилах не пробіг холодок, якого він не відчував із дитинства.
