Річковий трактир - Бунін Іван

І, розумієте, я, як кажуть, світу божому був не радий! Я впізнав у ньому одного мого знайомого, поміщика, що промотав свої маєтки, пияка, розпусника, колишнього гусарського поручика, вигнаного з полку, і, нічого не тямлячи, не думаючи, кинувся вперед між столами так стрімко, що наздогнав його і її майже при вході, — Іван Грачов ще кричав: "Я цветочек там искала, чтобы милому послать…" Коли я підбіг до них, він, глянувши на мене, встиг весело крикнути: "А, лікарю, здрастуйте", в той час як вона зблідла до гробової синяви, але я відштовхнув його і шалено зашепотів їй: "Ви, в цьому шинку! В північ з розпусним пияком, шулером, відомим всьому повіту і місту!" Я схопив її за руку, загрожуючи скалічити його, якщо вона цієї ж хвилини не вийде зі мною геть звідси. Він заціпенів – що ж він міг, знаючи, що я можу ось цими руками підкови ламати! Вона повернулася і, нахиливши голову, пішла до виходу. Я наздогнав її під першим ліхтарем на брукованій набережній, взяв під руку, — вона не підвела голови, не звільнила руку. За другим ліхтарем, біля лави, вона зупинилась і, вткнувшись у мене, затремтіла від сліз. Я посадив її на лаву, одною рукою тримаючи її мокру від сліз, милу, тонку, дівочу руку, другою обіймаючи за плече. Вона безладно вимовляла: "Ні, неправда, неправда, він хороший… він нещасний, але він добрий, великодушний, безтурботний…" Я мовчав, — заперечувати було безглуздо. Потім покликав візника, що проїжджав мимо. Вона стихла, і ми мовчки піднялись у місто. На площі вона тихо сказала: "Тепер пустіть мене, я дійду пішки, я не хочу, щоб ви знали, де я живу", і, раптом поцілувавши мою руку, зіскочила і, не озираючись, невправно пішла навскоси по площі… Більше я ніколи не бачив її і так і не знаю досі, хто вона, що вона…

Коли ми розплатились, одягнулись внизу і вийшли, лікар дійшов зі мною до рогу Арбата, і ми призупинились, щоб розпрощатися. Було порожньо і тихо – до нового пожвавлення біля півночі, до роз'їзду із театрів і вечерь у ресторанах, в місті і за містом. Небо було чорне, чисто блищали ліхтарі під молодою, ошатною зеленню на Пречистенському бульварі, м'яко пахло весняним дощем, який змочив бруківку, доки ми сиділи у "Празі".

— А знаєте,— сказав лікар, поглянувши навкруг, — я жалкував потім, що, так би мовити, врятував її. Були зі мною й інші випадки такого роду… А навіщо, дозвольте спитати, я вмішувався? Чи не все одно, чим і як щаслива людина! Наслідки? Та ж вони все одно завжди існують: адже від усього залишаються в душі жорстокі сліди, тобто спогади, які особливо жорстокі й болісні, якщо згадується щось щасливе… Ну, до побачення, дуже радий був зустрітися з вами…

27. 10. 43