Фантастична ніч - Цвейг Стефан
Часом напівсвідомо у мені прокидалося досить дивне бажання – точніше, навіть не саме бажання, а прагнення хотіти більшого, потребувати чогось сильніше, нестриманіше, палкіше, інтенсивніше відчувати життя і, можливо, страждання. Я замешкав у занадто ідеальному світі, за допомогою досконалої техніки виключив із нього будь-який опір, і ця відсутність перешкод приспала мою життєздатність. Я давно помічав, що мені все рідше чогось хочеться, а навіть якщо з'являються якісь бажання, то щоразу слабші, ніби мої почуття застигли і я – мабуть, найкраще це висловити саме так – страждаю від душевного безсилля, нездатності жадібно насолоджуватися життям. Я помітив це спершу на дрібницях. Зауважив, що все частіше і частіше пропускаю гучні театральні прем'єри, замовляю книги, які мені хвалили, а потім вони тижнями лежать неторкнуті на моєму письмовому столі, механічно продовжую збирати свої колекції, купую скло та антикваріат, але потім навіть не знаходжу часу впорядкувати новопридбане, а часом під час купівлі чогось, що давно шукав, не відчуваю якоїсь особливої радості.
По-справжньому я усвідомив повільне згасання своєї життєвої енергії під час однієї конкретної події, деталі якої ще дуже добре пам'ятаю. Це трапилося влітку, того літа я через ту саму описану вище лінь і відсутність бажання пізнати щось нове нікуди не виїздив із Відня. І ось раптом отримав листа з одного курорту, листа від жінки, з якою у мене вже три роки тривав любовний роман і я навіть думав, що кохаю її. Це був дуже сумбурний лист на чотирнадцяти сторінках, і в ньому вона повідомляла мені, що познайомилася з чоловіком, який тепер важить для неї багато, можна навіть сказати, що став для неї всім, і вони збираються восени одружитися, тому наші стосунки повинні припинитися. Вона зовсім не шкодує про час, проведений зі мною, навпаки, згадує його з приємністю, думка про мене супроводжуватиме її на шляху до створення сім'ї, спогад про мене буде найсвітлішим спогадом усього її попереднього життя, і вона сподівається, що я пробачу їй це раптове рішення. Після такого ділового повідомлення у листі містилися численні справді зворушливі запевнення і клятви, прохання не ображатися на неї і не дуже страждати через цей раптовий розрив, благання не стримувати її силою і не робити ніяких дурниць. Ближче до кінця рядки цього послання ставали все більш емоційними, вона бажала мені знайти їй достойну заміну і не сумнівалася, що я невдовзі зустріну кращу за неї, вимагала, щоб я негайно написав їй, бо вона переживає, як я сприйму листа. А в самому кінці була ще приписка простим олівцем нашвидкуруч: "Не роби нічого необдуманого, зрозумій мене, пробач мені!" Я прочитав послання і спочатку був здивований повідомленням, потім погортав сторінки і перечитав удруге, цього разу відчуваючи насамперед сором, і цей сором дедалі зростав, ставав усвідомленим і поволі перетворювався на страх. Річ у тому, що в мене у душі не ворухнулося жодне з тих сильних і цілком природних у такій ситуації почуттів, які моя кохана сподівалася пробудити в мені, я не відчув навіть натяку на щось схоже. Я не страждав через розрив, не був лютим на неї, не кажучи вже про те, щоб хоча би на мить подумати про якесь насильство над нею чи над собою. І ця відсутність емоцій була занадто дивною, щоб не злякати мене. Ось від мене пішла жінка, яка протягом кількох років супроводжувала мене у житті, тіло якої спліталося з моїм, а її подих я відчував поряд зі своїм довгими ночами, але в мені ніщо не здригнулося, ніщо не опирається цьому, не виникає бажання відвоювати її назад, жодне з моїх почуттів не нагадує те, що інстинктивно сподівалася викликати у мені колишня коханка і що відчув би на моєму місці кожен нормальний чоловік. У цей момент мені вперше стало ясно, як далеко просунувся в мені процес застигання почуттів, – я пересувався по життю, ніби плив по воді за швидкою течією, не мав жодних коренів, ні за що не зачіпався і точно знав, що цей холод в душі був чимось мертвим, трупним, ще позбавленим гнилого запаху розкладання, але вже безнадійно закам'янілим. Ця моторошна відсутність почуттів була моментом, який передує тілесній смерті і видимому зовнішньому розпаду.
Відтоді я почав спостерігати за собою і за дивним омертвінням власної душі, ніби хворий за своєю хворобою. А незабаром після цього помер мій друг, і я ішов за його труною, а сам уважно дослухався до своїх почуттів, сподівався дочекатися, коли всередині ворухнеться щось на зразок жалоби, відчуття, схоже на те, яке бувало в дитинстві, коли я назавжди втрачав близьких людей. Але ніщо не ворухнулося, і я здався сам собі скляним предметом, крізь який пропливають речі і не затримуються всередині, і хоч як я намагався примусити себе тоді чи згодом відчути хоча б щось, пробував навіть переконати себе раціональними доказами, але внутрішня застиглість так і не сколихнулася, в ній не пробудилося жодне живе почуття. Я втрачав друзів, у моєму житті з'являлися і зникали жінки, а відчував я не більше, ніж людина, яка сидить біля вікна і спостерігає за дощем надворі. Між мною і людьми виросла невидима скляна стіна, яку я при всьому своєму бажанні не міг зруйнувати.
І хоча я чітко усвідомлював це, все одно не відчував жодного занепокоєння, бо, як я вже казав, речі, що стосувалися мене самого, хвилювали мене настільки ж мало, як і те, що стосувалося інших. Мені не вистачало почуттів навіть для страждання. Достатньо було того, що мій ґандж настільки ж малопомітний зовні, як, скажімо, звичайна чоловіча імпотенція, зауважити яку можливо лише у відповідній інтимній ситуації. Тож я докладав усіх зусиль, аби старанно виражати удаване захоплення чи перебільшене співчуття і таким чином примусити оточення не помічати, наскільки байдужим і омертвілим стало все у мене всередині. Зовні все виглядало так, ніби я продовжую існувати радісно та безтурботно, як і раніше. Ніщо в моєму житті суттєво не змінилося. Непомітно минали тижні та місяці, поволі накопичувалися у роки. Одного ранку я побачив на скроні сиву волосину і зрозумів, що моя юність закінчилась і готується відійти в минуле. Хоча насправді те, що інші називали юністю, завершилося в мені вже дуже давно. Тож прощання виявилося не надто болючим, бо навіть власну молодість я тепер любив не так уже й сильно. Мої вперті почуття мовчали навіть тоді, коли йшлося про дуже важливі для мене речі.
Через цю внутрішню непорушність мої дні перестали відрізнятися один від одного, попри всю різноманітність занять і зустрічей, вони безформно нагромаджувалися, зросталися і жовкли, як осінні листки на деревах. І той єдиний день, який став для мене настільки важливим, що я вирішив описати його в цих нотатках, починався так само звичайно, ніщо в ньому не обіцяло несподіванок. Тоді, 7 червня 1913 року, я встав пізно, така недільна звичка збереглася у мене віддавна, ще зі шкільних та юнацьких років, прийняв ванну, прочитав газету, погортав кілька книг, а потім пішов на прогулянку, спокушений теплим літнім днем, який пробивався крізь вікна до моєї кімнати. Як завжди, пройшовся вздовж Ґрабена, щомиті вітався з кимось зі знайомих, із деякими зупинявся перекинутися кількома словами, а потім пообідав у друзів. Після обіду я не домовлявся ні з ким про зустрічі та візити, бо любив залишати собі по неділях кілька цілковито вільних годин, які проводив спонтанно, під впливом раптового настрою, ліні або ж випадкової забаганки. Я саме повертався від своїх друзів після обіду і перетинав Рінґштрасе, коли мимоволі зупинився і замилувався красою свого міста, вулицями, залитими першим літнім сонцем. Люди здавались веселими і закоханими у по-недільному святкову вулицю. Око тішилося численними приємними дрібницями, а особливо пишною зеленню дерев, які росли просто посеред асфальту. І, хоча я проходив тут майже щодня, ця недільна святкова тіснява раптом видалася мені якимось чудом, і захотілося побачити ще більше зелені, світла і яскравих барв. Я мимоволі пригадав Пратер, де тепер, у кінці весни – на початку літа, масивні каштани виструнчилися і стоять непорушно, ніби гігантські зелені лакеї, праворуч і ліворуч широкої променади, заповненої екіпажами, спостерігають за елегантними людьми і простягають їм свої білі розквітлі свічки. Я звик не гаючись задовольняти усі свої забаганки, навіть найдрібніші, тож гукнув перший-ліпший екіпаж і звелів кучерові їхати на Пратер.
– На перегони, пане бароне, я вгадав? – не запитав, а радше ствердно сказав він, ніби інших варіантів просто не існувало.
І тут я пригадав собі, що сьогодні й справді відбуваються важливі перегони, останні перед розіграшем дербі, там збереться усе найкраще віденське товариство. Я сів до екіпажа і подумав собі, як дивно, що я забув про такий день, ще кілька років тому це було б абсолютно неможливо! І, як хворий відчуває свою рану, я вкотре побачив у цій забудькуватості всю свою внутрішню застиглість і байдужість.
Коли ми приїхали на головну вулицю, вона вже спорожніла, мабуть, перегони давно почалися, бо замість зібрання розкішних екіпажів тут кружляли лише кілька фіакрів, чулося поодиноке постукування кінських копит по бруківці, ніби вони шукали щось безнадійно втрачене. Кучер повернувся до мене і запитав, чи йому поспішати, щоб наздогнати всіх, але я звелів не гнати коней, бо мені було байдуже, запізнюся я чи ні. Я бачив у своєму житті занадто багато перегонів і зібраних на них людей, щоби вчасний приїзд був для мене чимось важливим. Тож я насолоджувався неспішним рухом фіакра і синім, як море, повітрям, воно навіть шуміло, ніби хвилі за бортом корабля. Я захоплено розглядав пишно розквітлі каштани, які час від часу кидали кілька квіток підлабузницьки теплому вітрові, щоб він міг побавитися ними, вітер легко підносив квіти над тротуаром і колисав, а потім сипав під ноги перехожим. Таке неквапливе похитування у фіакрі було приємним, ще приємніше було заплющити очі і відчувати в повітрі присутність весни, розслаблено і без жодного зусилля м'язів дозволити везти себе вперед і кожною клітиною відчувати насолоду. Мені аж стало шкода цього відчуття, коли у Фройденау екіпаж зупинився біля воріт. Я би із задоволенням повернувся і дав ще погойдати себе в екіпажі, потішився б довше цим теплим літнім днем.
