У сріблястій місячній імлі - Бредбері Рей

Боже, яка ганьба!

— Подорож була довга. Треба ж людям трохи розвіятися.

— Але ж де їхня гідність, капітане? Розуміння того, що й коли доречно?

— Ви стомилися, Спендер, і маєте інший погляд на деякі речі. Заплатите штраф п'ятдесят доларів.

— Слухаюся, капітане. Але прикро стає від думки, що Вони бачать, як ми тут блазнюємо.

— Вони?

— Марсіяни. Живі чи мертві.

— Найімовірніше, мертві, — відказав капітан.— Гадаєте, Вони знають, що ми тут?

— Хіба старе не знає завжди про появу нового?

— Можливо. Схоже на те, що ви вірите в духів.

— Я вірю в те, що зроблено, а на Марсі безліч доказів чиєїсь праці. Тут є вулиці, будинки, сподіваюсь, є й книги. 6 широкі канали, годинники, стійла — якщо не для коней, то для якихось інших домашніх тварин, нехай навіть із дванадцятьма ногами, звідки нам знати? Куди не кинеш погляд, скрізь предмети, які були у вжитку. Ними користувалися впродовж багатьох віків. Спитайте в мене, чи вірю я, що речі мають душу. Я відповім ствердно. Вони навколо, оточують нас, ці предмети, що мали своє призначення. Гори, в яких були свої імена. Користуючись цими речами, ми завжди відчуватимемо ніяковість. Назви гір звучатимуть для нас не так — ми охрестимо їх по-своєму, але старі назви залишаться, вони житимуть, бо існують у часі, для якого тутешні гори, уявлення про них були пов'язані саме з тими назвами. Імена, які ми дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, мов з гуски вода. Ми можемо скільки завгодно жити на Марсі, але справжнього спілкування з ним у нас ніколи не буде. Врешті-решт це нас обурить. Знаєте, що ми тоді зробимо? Ми його оббілуємо і перекроїмо шкуру на свій смак.

— Ми не зруйнуємо Марса,— сказав капітан.— Він надто величний і прекрасний.

— Ви так вважаєте? Ми, земляни, маємо вроджений дар руйнувати все величне і прекрасне. Ми не відкрили сосисочну серед руїн староєгипетського храму в Карнаку лише тому, що вони лежать осторонь великих шляхів і там не розгорнути жвавої торгівлі. Але Єгипет — лише незначна частина Землі, а тут звідусіль віє вічністю. Ми десь зручненько примостимося і почнемо гидити: канал назвемо на честь Рокфеллера, горі дамо ім'я короля Георга, буде озеро Дюпона, міста Рузвельт, Лінкольн, Кулідж, але ж у кожного місця вже є своє, власне ім'я.

— Це вже ваша справа, археологів, розкопати старі назви, а ми ними користуватимемося.

— Купка подібних до нас із вами людей проти інтересів можновладців? — Спендер поглянув на гори, що вилискували металом.— Вони знають, що ми припхалися сплюндрувати їхній край. Я відчуваю, як Вони нас ненавидять.

Капітан похитав головою:

— Ненависті тут немає.— Він прислухався до вітру.— Надбання цього народу свідчить про завершеність, мудрість і глибину його філософського вчення. Вони все сприймали як належне. Очевидно, були приречені на вимирання, але зустріли смерть із гідністю. Не провадили у передсмертній агонії спустошливих воєн, не нищили своїх міст. Усе, що ми бачили, лишилося недоторканим. Певно, ми важимо для них не більше, ніж малеча, що пустує на зеленому лужку, бо вони розуміють, що діти завжди лишаються дітьми. Хтозна, може, це все зробить нас кращими. Ви помітили, Спендер, як тихо поводили себе люди, поки Бігз не нав'язав їм веселощі? Які вони були сумирні, наполохані. Ще б пак! Наодинці з такою величчю одразу розумієш, що ти не таке вже велике цабе. Ми сопливі дітлахи, Спендер, галасливі, непосидючі діти, які носяться зі своїми іграшковими ракетами й атомами. Але з часом Земля може стати такою, як Марс сьогодні. Отже, він пас протверезить і дечого навчить. Наочний урок з історії цивілізації. Тож не журіться! Повертаймося назад і вдамо, що й нам весело. А штраф не знімається.

З мертвого міста дув вітер. Налітав хвилями на людей, кидав пилюгу на сріблясту ракету, обмітав нею акордеон, обсипав пилом гармоніку, запорошував очі, а вітер тонко виспівував. Нараз він стих так само несподівано, як почався.

Стихли й веселощі. Люди мовчки стояли під темним холодним небом.

— Гей, хлопці, чого це ви стовбичите? — вихопився Бігз із ракети вже в сухому одязі. Він уникав дивитися на Спендера. Його голос пролунав, ніби в порожній аудиторії.

Ніхто не ворухнувся.

— Гей, Уайті, шпар далі!

Уайті цигикнув якийсь акорд. Він прозвучав фальшиво й недоречно. Уайті обтер інструмент і сховав його до кишені.

— Ви що, на поминках? — не вгавав Бігз. Хтось різко звів міхи акордеона. Він застогнав, ніби конаючий звір. І все.

— Ну що ж, ми з подружкою повеселимося удвох. — Бігз сперся на ракету й почав цмулити з пляшки.

Спендер заціпеніло стежив за ним. Його тремтячі пальці поповзли по стегну до шкіряної кобури пістолета.

— Хто хоче до міста, може йти зі мною,— оголосив капітан.— Біля ракети залишимо вартових і візьмемо з собою зброю.

Екіпаж розділився. Бажаючих піти в місто було чотирнадцять, враховуючи Бігза, який приєднався до гурту, гигочучи і розмахуючи пляшкою. Шестеро вирішили лишитися.

— Рушаймо! — закричав Бігз.

Загін відійшов у перламутровому місячному сяйві. Космонавти вийшли на околицю мертвого міста. У небесній купелі пливли місяці-брати. Тіні двоїлися. Кілька хвилин люди непорушно стояли затамувавши подих, оточені тишею. Що, як з мертвого міста їм побачиться якийсь порух? Вирине примарою із сивини віків тьмяна постать вершника і пожене навскач закутого у бойові лати небаченого баского коня висхлим морським дном.

Уява Спендера оживила міські вулиці.

Мрійливими блакитними міражами рухалися постаті по брукованих дорогах, даленів тихий гомін, загадкові химерні тварини проносилися по червонястому піску. У кожному вікні тремтливі тіні, немов занурені у сонні плеса, махали мінливим привидам, що губилися в сутінку веж, облитих місячним сяйвом. Спендер немов чув якусь дивовижну музику і малював в уяві інструменти, що породжували ці звуки. Зачароване місто...

— Гей! — заволав Бігз, випроставшись і склавши долоні рупором.— Егей! Чи є хто живий?

Капітан гримнув на нього, і він замовк.

Космонавти простували далі вимощеною кахлями вулицею. Вони перемовлялися пошепки, ніби опинилися у великій читальній залі або мавзолеї просто неба. Тільки вітер над головою колихав сліпучо-яскраві зорі. Капітан стиха заговорив. Йому хотілося знати, куди поділися мешканці, які вони були, яких правителів мали і від чого померли. А ще його цікавило, як вдалося марсіянам звести таке довговічне місто, чи прилітали вони па Землю і чи не вони далекі пращури землян, чи здатні вони були на безглузді вчинки і чи вони кохали й ненавиділи так само, як земляни.

Люди спинилися. Ніби місяць черкнув їх срібним пером і вони скрижаніли. Довкола тихо шелестів вітер.

— Лорд Байрон,— сказав Спендер.

— Який лорд? — повернувся до нього капітан.

— Лорд Байрон, поет дев'ятнадцятого сторіччя. Колись він написав вірша, який напрочуд співзвучний цьому місту й почуттям марсіян, якщо, звичайно, хтось із них зостався в живих. Такого вірша міг би написати останній марсіянський поет.

Люди принишкли, і тіні їхні завмерли.

— Прочитайте,— попросив капітан. Спендер переступив з ноги на ногу, потер чоло, пригадуючи перший рядок, на мить заплющив очі. Потім неголосно і розмірено почав декламувати. Його уважно слухали.

Нам вже більше не блукати

Серед ночі босоніж,

Хоч любов не позичати

Й сяє місяць, як раніш.

Місто стояло перлисто-сіре, величне, мовчазне. Люди повернулися до світла.

Але й шабля піхви точить,

Й дух наш груди облиша,

Серць теж спочинку хоче,

І коханню в межа.

І хоч ніч все повна млості,

Незабаром день верта —

Місяць світить в високості,

Але нас не приверта.

Земляни непорушно стояли посеред міста. Небо було запорошене зорями, вітер снував тишу. Під ногами стелилася мозаїка з зображеннями прадавніх тварин і людей. Вони роздивлялися її.

Раптом Бігз гикнув. Очі йому посоловіли. Руки судомно потяглися до рота, і він почав блювати. В прохолодному повітрі потягло задушливим винним перегаром. Ніхто не поворухнувся, щоб йому допомогти.

Якусь мить Спендер дивився на нього, потім повернувся й пішов геть. Він прямував освітленими місяцем вулицями і жодного разу не зупинився, не озирнувся на своїх товаришів.

Вони повернулися на базу о четвертій ранку. Поклалися на ковдри й заплющили очі. Капітан Уїльдер сидів біля вогнища, підкладаючи в нього сухе цурпалля.

Години за дві Мак-Клюр розплющив очі.

— Ви не спите, командире?

— Чекаю на Спендера,— стомлено посміхнувся капітан.

— Знаєте,— сказав Мак-Клюр перегодом,— він не повернеться. Не знаю чому, але маю таке передчуття. Він ніколи не повернеться.

Мак-Клюр перевернувся на другий бік. Вогонь розсипався багряними іскрами і згас.

Спендер не з'являвся весь наступний тиждень. Капітан спорядив кілька пошукових загонів, але вони повернулися ні з чим. "І взагалі,— казали космонавти,— набридне вештатися, сам прибіжить. Кат би його взяв!"

Капітан промовчав, але щось занотував у корабельному журналі.

Якось уранці — це міг бути понеділок, чи вівторок, чи котрийсь інший марсіянський день — Бігз сидів на березі каналу, підставивши обличчя сонцю, і бовтав ногами у прохолодній воді.

Понад берегом ішла людина. Коли її тінь впала на Бігза, він повернув голову.

— Хай мені грець! — вигукнув він.

— Я останній марсіянин,— сказав чоловік, витягаючи пістолет.

— Що ти сказав? — перепитав Бігз.

— Я вб'ю тебе.

— Облиш. Що за дурні жарти, Спендер?

— Встань, я продірявлю тобі черево!

— Ради бога, забери пістолет.

Спендер натиснув курок. Якусь мить Бігз сидів непорушно, затим похилився наперед і впав у воду. Постріл був тихий, як шелест. Неквапні хвилі прийняли тіло, почулося глухе булькання, по тому все стихло.

Спендер сховав пістолет у кобуру і пішов далі. Сонце припікало. Воно обпалювало шкіру рук, гарячим промінням ковзало по його незворушному обличчю. Він ішов неквапно, наче нічого не сталося, а був звичайнісінький собі день. Спендер підступив до ракети; кілька чоловік під навісом саме уминали приготований коком сніданок.

— От і наш самітник! — сказав хтось.

— Привіт, Спендер! Де це тебе носило? Четверо за столом очікувально дивилися на людину, що мовчки стояла перед ними.

— На біса тобі здалися оті кляті руїни? — зневажливо скривив губи кок, помішуючи якесь чорне вариво у горщику.— Допався, як пес до кістки.

— Можливо,— відповів Спендер.— Мав там дещо з'ясувати.