Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

здригаючись, беззвучно заридала. '

— Тихше, тихше,— сказала м-с Герхардт.— Не треба-плакати. Що він тобі сказав? '

Дженні не могла одразу заспокоїтись настільки, щоб відповісти. Мати намагалася підбадьорити її.

— Не засмучуйся,— сказала вона.— Батько завжди так. А потім усе владнається.

• Розділ XV

Після приїзду Герхардта на всю широчінь постали всі проблеми, пов'язані з дитиною. Герхардт хоч-не-хоч повинен був прийти до думки, такої природної для діда: адже дитина — також людина, жива душа. Він думав спочатку про себе, чи охрестили дівчинку. Потім запитав про це.

— Ні ще,— відповіла дружина, яка не забула про цей священний обов'язок, але не мала певності, чи приймуть її внучку до лона церкви.

— Ну, звичайно, ще ні! — фиркнув Герхардт; він був не дуже високої думки про побожність дружини.— Яка безтурботність! Яка невіра! Чудово, нічого сказати!

Після недовгого роздуму він вирішив, що зло треба виправити негайно.

— Дитину треба охрестити,— сказав він.— Чому вона цього не зробила?

М-с Герхардт нагадала йому, що хтось мусить бути .хрещеним батьком; до того ж, щоб охрестити дівчинку, неминуче треба буде признатися, шо в неї немає законного батька.

• Вислухавши це, Герхардт замовк на кілька хвилин, ллє не така була його віра, щоб подібні труднощі могли .примусити його забути про свій обов'язок. Як подивиться господь на такі виверти? Це не по-християнському, і Герхардт зобов'язаний потурбуватися про те, щоб полагодити справу. Дженні негайно повинна віднести дитину до^церкви й охрестити, а він і дружина будуть хрещеними батьками: хоч не варто, мабуть, виявляти дочці таку полегкість — він просто подбає, щоб дитину охрестили, коли дочки не буде. Він обміркував це важке становище і, нарешті, вирішив, що охрестити дитину треба в один із найближчих буденних днів, між різдвом і новим роком, ■коли Дженні буде на роботі. Він запропонував це дружині й, діставши її згоду, висловив ще одну думку, яка турбувала його.

— У дівчинки немає імені,— сказав він.

Дженні також говорила про* це з матір'ю й сказала, що їй подобається ім'я Веста. Тепер м-с Герхардт насмілилася сама запропонувати це.

— Може, назвати її Вестою?

Герхардт вислухав дружину, зовсім байдуже. Потай він уже зробив вибір. У нього було про запас ім'я, яке збереглося в пам'яті з часів юнацтва і чомусь залишилося невикористаним для його власних дочок: Вільгель-міна. Звичайно, він і гадки не мав про якісь там ніжності щодо внучки. Це просто добре ім'я,— і дівчинка мусить бути вдячна за нього. З неуважним і незадово-леним виглядом Герхардт запропонував свій перший дарунок на вівтар родинної любові, бо кінець кінцем це був дарунок.

— Непогано,— сказав він, забуваючи про свою байдужість.— А може, назвати її Вільгельміною?

М-с Герхардт не насмілилася перечити йому, коли вже він мимоволі змилостивився. Жіночий такт врятував її.

— Можна дати два імені,— сказала вона.

— Мені однаково,— відповів Герхардт, знову залізаючи в свою шкаралупу, з якої виліз, сам того не помітивши.— Важливо, щоб її охрестили.

Дженні з радістю дізналась про все це, бо неодмінно хотіла домогтися для своєї дівчинки усіх можливих переваг, будь то релігія чи щось інше. Вона поклала немало праці на те, щоб зразково накрохмалити й випрасувати платтячко і все, в що треба було нарядити дочку в призначений день.

Герхардт розшукав лютеранського священика з найближчого приходу — великоголового кремезного служителя церкви, педанта й формаліста — і виклав йому своє прохання.

— Це ваша внучка? — запитав священик.

— Моя,— сказав Герхардт.— її батька тут немає..

— Так,— промовив священик, допитливо поглядаючи на співбесідника.

Але Герхардта не легко було збити з пантелику. Він пояснив, що дівчинку принесуть хрестити він і його дружина. Священик, догадуючись, в чому полягає скрутність становища, не став більше розпитувати.

— Церква не може відмовити в хрещенні, оскільки ви, як дід, висловлюєте бажання стати хрещеним батьком дитини,— сказав він.

Герхардт пішов, болісно відчуваючи, що тінь ганьби впала на нього, але в той же час йому приємно було усвідомлювати, що він виконав обов'язок. Тепер він віднесе дівчинку до церкви, її охрестять, і тоді з нього зніметься всяка відповідальність.

Та коли настала година хрещення, виявилося, що якась нова сила викликає в ньому ще більшу цікавість до дитини й почуття ще більшої відповідальності. Він знову слухав заповіді суворої релігії, що стверджувала найвищий закон,— заповіді, які зміцнили колись його зв'язок з рідними дітьми.

— Чи маєте ви намір виховувати цю дитину в дусі євангельської любові? —запитував священик у чорній сутані в той час, коли Герхардт і його дружина стояли перед ним у маленькій тихій церкві, куди вони принесли дитину; він задавав питання, яких вимагає обряд; Герхардт ска-заз: "Так", і м-с Герхардт також відповіла згодою.

— Чи зобов'язуєтесь ви, з належною дбайливістю й ретельністю скеровуючи її на шлях істинний власним прикладом і суворістю, берегти її від усякого зла й навчити коритись волі божій, як про це мовиться у священному писанні?

Герхардт слухав, і раптом в його мозку блискавично промайнула думка про те, що сталося з його дітьми: адже їх також отак хрестили. Вони також слухали його урочисту обіцянку дбати про їхнє духовне благополуччя. Він мовчав.

— Так, зобов'язуємось,— підказав священик.

— Так, зобов'язуємось,— покірливо повторили Герхардт і його дружина.

— Чи віддаєте ви обрядом хрещення долю цього немовляти в руки господа, який дарував йому життя?

— Так.

— І, нарешті, якщо ви готові від щирого серця заявити перед богом, що віра ваша міцна і обітниці ваші непорушні й підказані серцем вашим, стверджуйте це перед лицем господа, сказавши: так.

— Так,— повторили вони.

— Хреститься дитина Вільгельміна-Веста, в ім'я отця і сина й святого духа,— закінчив священик, простягаючи руку над немовлям.— Помолимося.

Герхардт схилив свою сиву голову і заходився побожно повторювати про себе слова молитви.

98

Слухаючи ці урочисті слова, він відчув велику відповідальність за крихітне знедолене створіння, що лежало на руках його дружини, відчув, що мусить дбати про внучку, що він відповідатиме за неї перед самим богом. Він побожно схилив голову, і, коли служба закінчилася й вони вийшли з церкви, у нього не знайшлося слів, щоб висловити свої почуття. Він вірив глибоко й пристрасно. Бог був для нього живою істотою, вищою реальністю. Релігія — це не тільки цікаві думки, слова, які слухаєш щонеділі, але могутнє, живе висловлення божественної волі, успадковане від тих часів, коли люди перебували в особистому безпосередньому зв'язку з богом. У виконанні її заповітів він бачив розраду й спасіння, єдину втіху для створіння, якому судилося блукати в житті цьому, мета якого буде відкрита нам не тут, а на небі. Герхардт спроквола йшов вулицею, розмірковуючи над священними словами, які він і почув і сам говорив у церкві, і над тими обов'язками, які вони на нього покладали,— і остання тінь огиди, яка володіла ним, коли він ішов з дитиною до церкви, зникла, поступившись місцем цілком природній ніжності. Який би важкий гріх не вчинила його дочка, дитина ні в чому не повинна. Це безпорадне, кволе, плаксиве створіння вимагало від нього турботи й любові. Герхардт почував, що серце його рветься до немовляти, але він не міг так одразу здати всі свої позиції.

— Прекрасна людина,— сказав він про священика, йдучи поруч з дружиною і швидко добрішаючи під впливом думок про свій новий обов'язок.

— Так, дійсно,— боязко погодилась м-с Герхардт.

— І церква хороша;—продовжував говорити він.

— Так.

Герхардт озирнувся на всі боки, на будинки, на вулицю, таку залюднену цього сонячного зимового дня, і, нарешті, на дитину, яку несла його дружина.

— Вона, напевно, важка,— сказав він німецькою мовою.— Дай-но її мені.

Стомлена м-с Герхардт погодилась.

— Ну, от! — сказав він, поглянувши на дівчинку і пригортаючи її голівку до свого плеча, щоб їй було зручніше.— Будемо сподіватися, що вона гідна 'буде всього, що зроблено для неї сьогодні.

І м-с Герхардт добре зрозуміла, що бриніло в його

•голосі. Присутність цієї дитини в домі, можливо, ще не раз буде приводом для важкого настрою й тострих слів, але інша, могутніша сила стримуватиме Герхардта. Він завжди пам'ятатиме про душу дівчинки. Він ніколи більше не відмовиться від турботи про неї.

Розділ XVI

В останні дні, які Герхардт провів у Клівленді, він наче ніяковів у присутності Дженні й намагався удавати, що не помічає її. Коли настав час від'їзду, він поїхав, не попрощавшись із нею і доручивши дружині зробити це за нього; але пізніше, по дорозі до Иангстауна, він пошкодував про це. "Треба було попрощатись із нею", думав він у поїзді, під гуркіт коліс. Та було вже надто пізно.

А життя родини йшло собі далі. Дженні служила в м-с Брейсбрідж. Себастян улаштувався в тютюновій крамниці як продавець. Джорджу підвищили платню до трьох доларів з половиною. Це було нелегке, нудне й одноманітне існування. Вугілля, харчі, взуття й одяг були головною темою розмов; всі вибивалися з сил, намагаючись звести кінці з кінцями.

На чутливу Дженні тягарем лягало безліч клопот, але найбільше турбувалася вона про своє майбутнє — і не стільки за саму себе, скільки за дочечку й усіх рідних. Вона не уявляла собі, що її жде. "Кому я потрібна?" знову й знову запитувала вона себе. Як бути з дитиною, коли хто-небудь покохає її? А це цілком могло статися. Дженні була молода, приваблива, і чоловіки охоче упадали за нею, вірніше, намагалися упадати. У Брейсбріджів бувало багато гостей, і деякі пробували чіплятись до гарненької покоївки.

— Дівчинко, та ви просто казка,— заявив їй один старий гульвіса років п'ятдесяти з гаком, коли одного ранку вона прийшла до нього якось за дорученням хазяйки.

— Прошу пробачити,— сказала вона, ніяковіючи й червоніючи.

— Та справді, ви чарівні. Нема чого просити в мене пробачення. Я хотів би якось поговорити з вами.

Він намагався поплескати її по щоці, але Дженні вивернулася й поспішила піти. Вона хотіла розповісти про це хазяйці, але сором стримав її. "Чому чоловіки завжди так поводяться?" думала вона. Може, в ній самій з природи е щось негідне, якийсь внутрішній гандж, що вабить зіпсованих людей?

Цікава риса беззахисних натур: вони — як горщик з медом для мух, їм ніколи нічого не дають, але беруть з них багато.