Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія
Сума зросла, натомість Фризлендеру з сім'єю пообіцяли допомогти покинути Німеччину. На одному з постів на голландському кордоні мали попередити вартових. Фризлендер не повірив жодному слову. Щовечора він проклинав себе. Щоночі його проклинала дружина. Він підписав усе, що від нього вимагали. І тоді сталося просто неймовірне. Фризлендера з сім'єю переправили через кордон. Спершу — дружину і доньку. Коли він отримав листівку з Арнема, то віддав нацистам і решту акцій. Через три дні він теж уже був у Голландії. Тоді почався другий акт трагікомедії. Термін дії Фризлендерового паспорта закінчився, перш ніж він встиг подати заявку на американську візу. Спробував дістати інші документи. Марно. Тоді йому вдалося отримати певну суму з Америки. Потім і це стало неможливим. Решту грошей — а це була найбільша частина — він вклав так, що видати їх могли тільки особисто йому в руки. Звісно ж, він сподівався, що на той час уже буде в Нью-Йорку. Але без паспорта Фризлендер перетворився на мільйонера без жодної копійки за душею. Він поїхав у Францію, але знервовані чиновники побачили в ньому тільки одного з багатьох біженців, які зі страху за життя і щоб отримати дозвіл на перебування готові намолоти сім мішків гречаної вовни. Врешті Фризлендер отримав візу на свій недійсний паспорт, бо в Америці мав родичів, які за нього поручилися.
Коли він витягнув із сейфа стос акцій, то поцілував верхню і вирішив змінити ім'я.
Це був останній день Фризлендера і перший день життя Даніела Варвіка. Він використав свій шанс і, отримуючи громадянство, змінив ім'я.
Ми зайшли у простору, яскраво освітлену вітальню. Відразу впадало в око, що в Америці Фризлендер часу не гаяв. Усе навколо свідчило про статки. У їдальні було накрито розкішний "шведський стіл", що вгинався від усякої всячини, зокрема різноманітних тістечок, між якими височіли два круглі глазуровані торти з написом "Фризлендер" на одному і "Варвік" на другому. На "Фризлендері" була шоколадна облямівка, що її, увімкнувши фантазію, можна було б сприймати за траурну. А на "Варвіку" красувався віночок із рожевих марципанових трояндочок.
— Ідея моєї кухарки, — гордо промовив Фризлендер. — Подобається?
Його червоне широке обличчя аж сяяло з утіхи.
— Сьогодні ми розріжемо і з'їмо торт "Фризлендер", — пояснив він. — До іншого — не торкнемося. Це своєрідна символіка.
— А чому ви обрали саме це ім'я? — запитав Кан. — Хіба це не відомий англійський рід?
Фризлендер кивнув:
— Саме тому! Якщо вже змінювати ім'я, то на щось пристойне. Містере Кан, що б ви хотіли випити?
Кан здивовано глянув на нього:
— Шампанського, звісно! "Дом Периньйон". До вашого імені пасує саме такий напій!
Фризлендер на мить збентежився.
— На жаль, містере Кан, у нас такого немає. Зате є чудове американське шампанське.
— Американське? В такому разі налийте мені ліпше склянку бордо.
— Каліфорнійського. У нас чудове бордо з Каліфорнії.
— Містере Фризлендер, — терпляче пояснив Кан. — Хоч Бордо зараз і під німецькою окупацією, але ж не в Каліфорнії. Не варто поширювати ваші нові національні почуття аж так далеко.
— Не в тому річ. — Фризлендер випнув груди. Крізь смокінг зблиснули сапфірові гудзики на сорочці. — Сьогодні ми не хочемо згадувати минуле. Ми могли купити і голландський джин, і німецьке вино. Але відмовилися від них — і в Голландії, і в Німеччині ми пережили занадто багато. У Франції теж, тому ми не замовляли і французьких вин. Крім того, не сказав би, що вони кращі. Це все реклама! А от змішане чилійське вино — справді розкішне!
— Виливаєте помсту на напоях?
— Кому що. Леді та джентльмени, прошу до столу.
Ми пішли за ним.
— Як бачите, бувають і багаті емігранти, — сказав Кан, — щоправда, їх зовсім мало. Навіть Фризлендер втратив у Німеччині все, що мав. Решта емігрантів "розумної" хвилі відразу взялися до роботи і вже багато чого досягли. Але більшість — "нерішучі". Вони тупцюють на місці, не знаючи, хочеться їм повертатися чи ні. Крім того, є ще й ті, хто мусить повертатися, бо так і не знайшли роботи, — зимувальники.
— А до якої хвилі ви зараховуєте мене? — спитав я, надкушуючи курячу ніжку у винному желе.
— До пізньої. До тих, хто перетинається з першою хвилею емігрантів, яка вже повертається назад. Тут готують просто чудово, правда?
— То все це приготовано тут, удома?
— Усе. Фризлендерові пощастило, що в Європі кухаркою у нього була угорка. Жінка його не зрадила, і за кілька років через Швейцарію поїхала за ним до Франції — з прикрасами фрау Фризлендер у шлунку: декількома розкішними неоправленими камінцями. Перед самим кордоном Розі проковтнула їх разом зі здобною булкою. Щоправда, це було зайве, адже вона угорка, тому ніхто її не перевіряв. Тепер вона знову в них куховарить. Справжній скарб!
Я озирнувся. Біля "шведського столу" стояло багато людей.
— Усі вони — емігранти? — спитав я.
— Ні, не всі. Фрау Фризлендер любить американців. Ви ж чуєте, вся сім'я розмовляє винятково англійською. Хоч і з німецьким акцентом, але англійською.
— Мудро. Як же інакше їм вивчити мову?
Кан засміявся. На його тарілці лежав великий шматок смаженої свинини.
— Я — вільнодумець, — пояснив він, перехопивши мій погляд, — а червона капуста — це одна з моїх…
— Знаю, — перебив я. — Одна з ваших численних слабкостей.
— Їх не буває забагато. Надто якщо життя супроводжують суцільні небезпеки. Тоді не думаєш про самогубство.
— А у вас колись виникали такі думки?
— Так. Було якось. Мене врятував запах смаженої печінки з цибулею. Я був у розпачі. Ви знаєте, життя минає у різних пластах і кожен має власну цезуру. Здебільшого ці цезури не збігаються, і тоді один пласт підтримує інший — той, де життя тимчасово згасло. Але якщо збігаються всі цезури на всіх пластах, на людину чекає найбільша небезпека. Це час для самогубств без видимих причин. Тоді мене врятував запах смаженої печінки з цибулею. Я вирішив перед смертю поїсти. Довелося трохи почекати, я випив бокал пива, почав з кимось спілкуватися. Слово за слова, і я знову ожив. Вірите мені? Це не анекдот. Розповім вам історію, яка завжди спадає мені на думку, коли чую жалюгідне англійське квакання наших емігрантів. Це зворушлива історія про одну стару емігрантку — бідну, хвору і безпорадну. Вона хотіла вкоротити собі віку і вже майже ввімкнула газ на плиті, аж раптом пригадала, як важко їй було вчити англійську і що за останній місяць вона врешті відчула, що почала краще її розуміти. Раптом їй стало шкода ось так просто здатися. Її мізерні знання англійської було єдиним, що вона мала, та вона вчепилася за них і вижила. Я часто думаю про неї, коли чую, як початківці вимовляють англійські слова — старанно моторошно. Таке мовлення зворушує мене. Навіть Фризлендерове. Проте комізм не рятує від трагізму, а трагізм від комізму. Погляньте на ту прекрасну дівчину, яка їсть яблучний пиріг із вершками. Чи ж вона не вродлива?
Я подивився.
— Вона не просто вродлива, — сказав я захоплено. — Вона трагічно вродлива.
Я ще раз глянув на дівчину.
— Божественна. Якби вона так апетитно не поглинала той пиріг, то була б однією з рідкісних жінок, перед якими, не замислюючись, падаєш на коліна. Яке прекрасне обличчя! Може, в неї горб? Або слонова хвороба? З цією богинею мусить бути щось не так, якщо вона заблукала до Фризлендерів.
— Заждіть, ось нехай вона підведеться, — захоплено прошепотів Кан. — Вона — суцільна досконалість. Щиколотки, яку газелі. Коліна, мов у Діани. Струнка. Налиті пружні груди. Ідеальна шкіра. Бездоганні ніжки. Жодного натяку на мозолі.
Я метнув на нього погляд.
— Ви мені не вірите? — запитав він. — Я це точно знаю. Крім того, її звати Кармен. Це — Ґрета Ґарбо і Долорес дель Ріо в одній особі!
— І?.. — нетерпляче озвався я.
Кан потягнувся.
— Вона — дурна, — пояснив він. — Не просто дурна, а дурна, мов чіп. Те, що вона витворяє зараз із яблучним пирогом, — для неї вже непомірне розумове напруження. Її це вже виснажило. Після цього їй слід було б добре відпочити. Бодай трохи подрімати.
— Шкода, — мовив я невпевнено.
— Але ж вона чудова!
— Як можна захоплюватися такою нечуваною дурістю?
— Бо вона несподівана.
— Статуї — ще дурніші.
— Статуї німі. А ця — балакуча.
— І про що ж вона балакає?
— Про найнесосвітенніші дурниці, які лишень можна собі уявити. До простої міщанки чи звичайної домогосподарки їй дуже далеко. Вона — просто ідеально, тваринно дурна. Час від часу я бачив її у Франції. Її дурість така легендарна, що навіть захищає її, як чарівний плащ. Але одного разу вона опинилася в небезпеці. Їй треба було негайно втікати. Я хотів узяти її з собою. Вона відмовилася. Бо спершу вирішила покупатися й одягнутися. Потім вона мала спакувати одяг, бо їхати без нього теж не хотіла. А гестапівці були вже ледь не на порозі. Я б не здивувався, якби вона ще й вирішила піти до перукаря. На щастя, там не було жодного. Насамкінець їй захотілося поснідати. Я мало не запустив тими булочками в її прекрасні вушка. Вона снідала, а мене аж тіпало. Потім вона вирішила спакувати недоїдені булочки і мармелад. Вона так довго шукала чистий папір, що ми вже майже чули, як риплять чоботи гестапівців. Зрештою вона неквапливо сіла до мене в машину. Того ранку я в неї й закохався.
— Відразу?
— Коли загроза вже минула. Але Кармен нічого не помітила. Боюся, вона і для кохання занадто дурна.
— Оце так заява, — зауважив я.
— Деколи мені про неї розповідали. Вона пропливла крізь усі небезпеки, мов прекрасний зачарований вітрильник. Опинялася просто у неймовірних ситуаціях. І хоч би тобі що. Її нечувана безпосередність обеззброювала навіть убивць. Думаю, її навіть жодного разу не зґвалтували. Звісно ж, вона прибула сюди на одному з останніх літаків. Коли в Лісабоні сідала в літак, то спокійно звернулася до натовпу біженців, які аж тремтіли від страху:"Хіба не було б кумедно, якби літак упав у море?" І ніхто її не лінчував. Її досі звуть Кармен. Не Бертою, Рут чи Елізабет — ні, Кармен!
— А що вона тепер робить?
— Маючи щастя священної корови, вона відразу отримала роботу манекенниці у "Сакс" на П'ятій авеню. Вона навіть не шукала цієї роботи, це її б занадто напружило. Їй подали все готовеньке.
— А чому вона не знімається в кіно?
— Вона занадто дурна навіть для кіно.
— Це неможливо! Аж така глупота просто немислима!
— Вона не лише дурна, а ще й інертна.
