1Q84 - Муракамі Харукі

Напівправду, напівбрехню. Бо писав не своє оповідання. Але пояснювати докладно вважав за непотрібне.

— Робота просунулася успішно?

— Так собі.

— За сьогодні вибач. Гадаю, наступного тижня зможемо побачитися.

— Чекаю з радістю, — сказав він.

— Я також, — сказала вона.

Потім подруга розповіла про дітей. Вона часто розповідала про них йому, як другу. Про двох маленьких дочок. Тенґо не мав ні брата, ні сестри. А тому не знав, що таке малі діти.

Та все одно вона розповідала йому про власних дітей. Тенґо не мав схильності багато говорити. Завжди любив слухати інших людей. А тому зацікавився її розповіддю. Вона сказала, що з її старшої дочки, учениці другого класу початкової школи, начебто в школі знущаються. Сама дочка не жалілася, але мати її однокласниці повідомила, що це правда. Звісно, Тенґо не зустрічався з цією дівчиною. Лише одного разу бачив на фотографії. Вона була не дуже схожою на матір.

— А з якої причини з неї знущаються? — спитав Тенґо.

— У неї бувають напади астми, а тому вона не може брати участі в різних спільних діях. Можливо, причина в цьому. Дитина чесна, непогано вчиться.

— Не розумію, — сказав Тенґо. — Здавалося б, що до такої дитини мали б ставитися співчутливо, а не знущатися.

— У дитячому віці не все так просто, — сказала подруга, зітхаючи. — Як тільки ти чимось від інших відрізняєшся, то дістаєш щигля. І у світі дорослих відбувається щось подібне, але в дитячому світі воно набуває безпосереднішої форми.

— Якої конкретно?

Вона навела приклади. Кожен окремий із них не був чимось особливим, та коли повторювався щоденно, то погано відбивався на дитині. Дитина щось приховувала. Мовчала. Стала вередливою, впертою.

— У такому віці ти зазнавав знущань?

Тенґо згадав свої дитячі роки.

— Здається, ні. Можливо, зазнавав, але не звертав на них уваги.

— Якщо не звертав — значить, це не були знущання. Адже за своєю суттю мета знущання полягає в тому, щоб змусити жертву відчути їх. Якщо ж людина їх не помічає, то це не знущання.

У дитинстві Тенґо був високого зросту й сильним. Усі йому в цьому поступалися. Напевне, тому ніхто не смів з нього знущатися. Щоправда, в той час він мав серйознішу проблему, ніж знущання.

— А з тебе коли-небудь знущалися? — спитав Тенґо.

— Ні, — чітко відповіла вона. А потім, начебто завагавшись, додала: — Сама знущалася...

— Разом з іншими?

— Так. У п'ятому класі початкової школи ми змовилися, щоб не розмовляти з одним хлопцем. Чому ми це зробили, ніяк не пригадаю. Напевне, була якась безпосередня причина, але, видно, незначна, бо не пам'ятаю. Однак тепер думаю, що погано вчинила. Аж соромно. Чого я таке зробила? Сама не знаю.

У зв'язку з цим Тенґо раптом згадав про одну подію, що давно сталася, але іноді тепер воскресала в пам'яті. Він не міг забути її. Та про неї не розповів. Бо довелося б довго розповідати. Це була така подія, що якби викладав її словами, то загубив би найважливіші нюанси. А тому досі він про неї нікому не розказував і, мабуть, згодом не розказуватиме.

— Коротко кажучи, — мовила подруга, — людина може заспокоїтися, коли відчуває, що належить до більшості, яка когось відторгає, ніж до відторгненої меншості. Мовляв, от добре, що я не серед меншості. По суті те саме спостерігається в будь-яку епоху, у будь-якому суспільстві: коли людина пристає до більшості, то їй не доводиться думати над складними питаннями.

— А якщо пристає до меншості, то мусить.

— Це правда, — сумним голосом сказала подруга. — Але за таких обставин вона принаймні може користуватися власною головою.

— Користуватися власною головою, щоб думати над складними питаннями.

— У тому-то й проблема.

— Краще не думати надто серйозно, — сказав Тенґо. — Врешті-решт чогось страшного не станеться. Бо, напевне, і в класі знайдеться кілька дітей, які вміють нормально користуватися своєю головою.

— Воно-то так... — погодилася подруга. Потім над чимось задумалася. Приклавши слухавку до вуха, Тенґо терпеливо чекав, коли вона збереться з думками.

— Дякую. Мені трохи полегшало, коли з тобою поговорила, — сказала вона потім. Видно, до чогось додумалася.

— І мені трохи легше стало, — сказав Тенґо.

— Чому?

— Бо зміг поговорити з тобою.

— Ну, то до зустрічі наступної п'ятниці! — сказала подруга.

Після телефонної розмови Тенґо подався до найближчого супермаркету й накупив продуктів. З паперовими пакетами повернувся додому, обгорнув овочі й рибу окремо прозорою плівкою й поклав у холодильник. Коли після того, слухаючи по радіо музичну програму, готував собі їжу, задзвенів телефон. Йому здалося досить дивним, що упродовж одного дня йому дзвонять четвертий раз. Цього разу телефонувала Фукаері.

— Нагадую про найближчу неділю, — без передмови сказала вона.

Було чути, як на тому кінці телефонної лінії безперервно лунають автомобільні сигнали. Напевне, водії на щось сердилися. Очевидно, дівчина дзвонила з телефону-автомата поряд з великою вулицею.

— Наступної неділі, тобто післязавтра, я зустрінуся з тобою, а потім ще з кимось, — уточнив її слова Тенґо.

— О дев'ятій ранку, станція Сіндзюку, передній край платформи для електрички, що прямує до Татікави, — сказала вона, назвавши три конкретні речі.

— Інакше кажучи, зустрінемося біля першого вагона електрички, що йде з Токіо по лінії Тюосен?

— Так.

— Квитки купити до котрої станції?

— До будь-якої.

— Куплю до будь-якої й доплачу різницю після прибуття, — запропонував на додачу Тенґо. Так само, як переробляв "Повітряну личинку". — То ми їдемо досить далеко?

— Що ви зараз робили, — сказала Фукаері, пропустивши повз вуха його запитання.

— Готував вечерю.

— Що?

— Я сам-один, а тому нічого особливого не готував. Підсмажив морську щуку, висушену на сонці, натер редьки. Зварив суп, приправлений місо , з цибулею та філіппінськими черепашками і з'їв разом з тофу. Замаринував огірки з морською капустою. Засолив рис з пекінською капустою. От і все.

— Смачно.

— Невже? Я не сказав би, що дуже. Я завжди їм тільки подібні страви, — сказав Тенґо.

Фукаері мовчала, видно, їй зовсім не важко довго мовчати. Тенґо не такий.

— Сьогодні я почав переробляти твою "Повітряну личинку", — сказав він. — Бо часу обмаль, і не встигнув би закінчити роботу, якби не почав, хоча остаточного дозволу від тебе й не дістав.

— Комацу-сан велів?

— Так, Комацу-сан наказав розпочати.

— У вас з Комацу-саном добрі стосунки.

— Так. Начебто добрі.

"Ніде на світі, мабуть, нема людини, яка подружилася б з Комацу", — подумав Тенґо, але не сказав, бо вийшла б довга розмова.

— Робота просувається успішно.

— Поки що загалом успішно.

— От і добре, — сказала Фукаері. Мабуть, вона сказала це не просто для годиться. Здавалось, ніби по-своєму радіє з того, що переписування йде у швидкому темпі. Але обмеженість її емоційної реакції цього здогаду не підкріплювала.

— Добре, якщо вона тобі сподобається, — сказав Тенґо.

— Не турбуйтесь, — відразу відповіла Фукаері.

— Чому ти так уважаєш? — спитав Тенґо.

Дівчина на це не відповіла. Тільки мовчала у слухавку. Навмисне. Напевне, спонукала його про щось подумати. Та хоч як Тенґо напружував мозок, ніяк не міг збагнути, чому вона має таку тверду впевненість.

Щоб перервати мовчанку, Тенґо мовив:

— Послухай, я хочу запитати тебе одну річ. Ти справді жила в якійсь комуні й доглядала козу? Твій опис тамтешніх обставин справді вражає. Тому я хотів би дізнатися, чи таке відбувалося в дійсності.

Фукаері злегка кашлянула.

— Про козу я не розповідатиму.

— Гаразд, — сказав Тенґо. — Коли не хочеш, не розповідай. Я просто так спитав. Не переживай. Для письменника твір — це все. Нема потреби вдаватися в зайві пояснення. Отже, зустрінемося в неділю. А під час зустрічі з тим чоловіком треба на щось звернути увагу?

— Не знаю.

— Іншими словами... пристойно одягтися чи приготувати подарунок. Бо я не маю жодного уявлення, що він за людина.

Дівчина знову примовкла. Однак цього разу не навмисне. Вона просто не розуміла мети цього запитання та його суті. Воно не знаходило собі місця в її голові. Здавалось, ніби виходило за межі її розуміння й засмоктувалося навічно порожнечею. Як самотня дослідницька ракета, що пролітала мимо Плутона.

— Гаразд, це не має значення, — змирившись, сказав Тенґо. Виходить, помилився, коли ставив їй таке запитання... — Значить, у неділю о дев'ятій, — додав він.

Помовчавши кілька секунд, Фукаері різко урвала розмову. Не сказала ні "до побачення", ні "ну, до неділі". А може, згідливо кивнула й поклала слухавку. На жаль, у більшості випадків жестикуляція та міміка через телефон не виявляються такими ефективними, як звичайно.

Тенґо поклав слухавку, двічі глибоко вдихнув, перемкнув свою голову на реальніші речі й далі готував свою скромну вечерю.

Розділ 7

(про Аомаме)

Дуже тихо, щоб не розбудити метелика

У суботу, після першої дня, Аомаме навідалася до "Садиби плакучих верб". У дворі того дому широко розіслало своє віття кілька велетенських плакучих верб, які, висунувши голови над кам'яною огорожею, безшумно хилиталися під вітром, немов загублені душі. Тож, природно, сусіди здавна називали цю стару оселю в європейському стилі "Садибою плакучих верб". Вона містилася на пагорбі в районі Адзабу. Було видно, як на вершечках плакучих верб сиділи пташки. На освітленому сонцем даху, заплющивши очі, вигрівався великий котяра. По навколишніх вузьких, покручених вуличках майже не могла проїхати автомашина. Численні високі дерева створювали враження, ніби навіть серед дня тут панують сутінки. Якщо зайти в цей квартал, то могло здатися, ніби час сповільнив свій плин. Поблизу розташувалося кілька посольств, але туди нечасто навідувалися люди. Зазвичай там було тихо, і тільки з настанням літа все різко мінялося — від сюрчання цикад боліли вуха.

Аомаме натиснула кнопку дзвінка на воротах і назвала своє ім'я у домофон. Повернула обличчя з легеньким усміхом до відеокамери над головою. Хвіртка залізних воріт автоматично поволі відчинилася й, коли Аомаме зайшла у двір, зачинилася. Як завжди, вона перетнула двір і попрямувала до входу в будинок. Оскільки вона знала, що перебуває у полі зору відеокамери, то йшла доріжкою, випроставшись і піднявши підборіддя, як манекенниця на подіумі. Одяглася по-буденному — у куртку з каптуром і сині джинси поверх тренувального костюма, на ногах білі баскетбольні кеди, через плече сумка.