Процес - Кафка Франц

Його відповідь видавалася такою неспростовною, що К. промовчав. "Таж ви працюєте в палаці правосуддя, а не в канцелярії на горищі", – хотілося сказати йому, проте він не мав сили навіть розтулити рота. – Подумайте про те, – провадив адвокат далі таким тоном, неначе він мимохідь і без усякої потреби пояснював щось очевидне, – подумайте про те, що завдяки такому спілкуванню я можу неабияк допомогти своїм клієнтам, і то багатьма способами, – про таке, власне, не варто й розводитись. Звичайно, тепер унаслідок хвороби я трохи відстав від життя, але ж мене провідують мої добрі приятелі з апарату правосуддя і про дещо я таки дізнаюся. Дізнаюся, може, навіть більше, ніж той, хто з найміцнішим здоров'ям цілий день просиджує в суді. От, скажімо, саме цієї миті мене провідує любий приятель, – дядько показав рукою в темний закуток.

– Де ж він? – з несподіванки майже брутально запитав його К. Він невпевнено озирнувся: маленька свічечка аж ніяк не спромагалась освітити протилежну стіну. А в кутку й справді щось заворушилось. Дядько високо підняв свічку, і тепер можна було добачити, як там за невеличким столиком сидить літній добродій. Він, напевне, й не дихав, якщо так довго про нього ніхто й не здогадувавсь. А тепер він повагом підвівся, вочевидь незадоволений тим, що на нього звернули увагу. Здавалося, ніби він руками, ворушачи ними, наче куцими крильцями, хоче відборонитись від будь-яких знайомств та привітань, ніби він нізащо не хоче заважати решті людей своєю присутністю й наполегливо просить, щоб його знову повернули в темряву й забули про його існування. Але цього йому вже не дозволили.

– Ваша несподівана поява трохи злякала нас, – сказав адвокат замість пояснення й підбадьорливо моргнув добродієві, щоб той підходив ближче, і незнайомець справді повільно, вагаючись, поводячи очима на всі боки, підступив до них, – пане начальнику канцелярії. Ох, даруйте, я не представив вас, це мій приятель Альберт К., це його небіж, прокурист Йозеф К., а це пан начальник канцелярії, – він був такий люб'язний, що теж провідав мене. Власне, по-справжньому оцінити ці відвідини можуть лиш утаємничені, знаючи, який переобтяжений роботою пан начальник. Але він таки навідався до мене, ми по-дружньому розмовляли, наскільки дозволяла моя хвороба, щоправда, не заборонили Лені приймати відвідувачів, бо нікого й не сподівались, проте тримались думки, що нам треба розмовляти віч-на-віч, аж тут, Альберте, ти грюкнув у двері, пан начальник канцелярії посунувся зі стільцем та столом у закуток, а тепер, проте, виявляється, що нам, можливо, тобто якщо в нас з'явиться бажання, треба обговорити спільну справу і можна зійтися всім докупи. Прошу, пане начальнику канцелярії, – адвокат, схиляючи голову й догідливо посміхаючись, показав на фотель поблизу ліжка.

– На жаль, я ще можу побути лише кілька хвилин, – приязно відказав начальник канцелярії, недбало сідаючи у фотель і дивлячись на годинника, – мене кличуть справи. Але, хай там як, я не можу проминути нагоди познайомитись із приятелем мого приятеля. – Він легенько нахилив голову в бік дядька, що, здається, був дуже задоволений новим знайомством, проте мав таку вдачу, що ніяк не міг виявити запобігливості й покори і через те супроводив слова начальника канцелярії збентеженим, але голосним підсміюванням. Яка прикра мить! К. міг спокійно до всього приглядатися, бо на нього ніхто не звертав уваги, начальник канцелярії – напевне, то була його звичка, яку він виявив лише щойно, – взяв керування розмовою в свої руки, адвокат, чия хвороба, можливо, була тільки приводом спекатись нових відвідувачів, приклавши руку до вуха, уважно слухав, а дядько як свічконос – він утримував свічку в рівновазі на коліні, адвокат не раз занепокоєно поглядав на нього – вже оговтавсь і лише чудувався тому, як своєрідно вимовляє слова пан начальник і якими м'якими хвилястими рухами рук він супроводить їх. К. прихилився до бильця ліжка, начальник канцелярії, либонь, зумисне навіть не дивився на нього, тож К. правив старим тільки за слухача. А втім, він навряд чи й розумів, про що точиться розмова, й думав скорше про дівчину і те, як брутально поставивсь до неї дядько, згодом про те, чи йому вже не доводилось бачити начальника канцелярії – можливо, навіть на зборах під час першого розслідування. Якщо він, може, й помиляється, то начальник канцелярії, напевне, все-таки був на зборах, ставши десь у першому ряду поміж літніх добродіїв із ріденькими бородами.

У передпокої раптом щось дзенькнуло, неначе розбилася порцеляна, кожен прислухався.

– Піду подивлюся, що там, – сказав К. і поволі вийшов з кімнати, немов даючи решті змогу затримати його. Тільки-но він ступив до передпокою і хотів зорієнтуватись у темряві, як на його руку, якою він іще тримався за двері, лягла чиясь рука, набагато менша за руку К., і легенько причинила двері. То була служниця, що чекала на нього під дверима.

– Нічого не сталося, – зашепотіла вона, – я просто жбурнула в стіну тарілку, щоб витягти вас звідти.

К., збентежившись, відповів:

– Я теж про вас думав.

– Тим ліпше, – мовила дівчина, – ходімо.

Ступивши кілька кроків, вони опинились перед дверима з матового скла, дівчина відчинила їх.

– Заходьте, – запросила вона.

То був робочий кабінет адвоката; наскільки можна було роздивитись у місячному сяєві, що заливало лише невеличкі прямокутники підлоги перед кожним з трьох широких вікон, кабінет був обставлений масивними давніми меблями.

– Сюди, – сказала дівчина, показуючи на темну скриню з різьбленою дерев'яною спинкою. Ще не сівши, К. став розглядатися довкола, – то була простора кімната з високою стелею, адвокатовим клієнтам, певне, здавалося тут, ніби вони вже пропащі. К. немов навіч бачив, як відвідувач дрібним, несміливим кроком іде до широкого столу. Та потім він забув про це все і бачив тільки очі дівчини, що сіла дуже близенько, майже притиснувши його до бильця.

– Я думала, – озвалася вона, – ви прийдете самі і мені не доведеться вас гукати. Бо ж виходить щось дивне. Спершу, тільки-но зайшовши до квартири, ви невідступно дивилися на мене, а потім я вас мусила чекати. Гаразд, називайте мене Лені, – мерщій докинула вона раптом, немов не можна було згаяти ні хвилиночки цієї розмови.

– З радістю, – мовив К. – А те, що дивує вас, Лені, можна дуже легко пояснити. По-перше, я мусив дослухатись до розмови старих і не міг без причини їх покинути, по-друге, я не зухвалий, а скорше сором'язливий, і навіть ви, Лені, аж ніяк не схожі на дівчину, яку можна завоювати одним наскоком.

– Таки справді, – кивнула Лені, поклавши руку на спинку і дивлячись на К., – але, певне, я просто не сподобалась вам і, мабуть, не подобаюсь і тепер.

– Подобатись – це ще не все, – викрутився К.

– Ох, – засміялася дівчина, і цей сміх, і зауваження К. немов піднесли її, натомість К. з хвилинку помовчав. Звикнувши до навколишньої пітьми, він уже бачив у кімнаті окремі подробиці обстави, і найдужче йому припало до вподоби велике полотно, що висіло праворуч від дверей. К. нахилився, щоб краще його бачити. Картина зображувала чоловіка в суддівській мантії, що сидів на високому позолоченому троні, золотий полиск мов заливав картину і засліплював глядача. Вражало те, що суддя не сидить спокійно та гідно, а твердо сперся лівою рукою на спинку й бічне бильце, натомість права рука була вільна, тільки пальці легенько охоплювали бильце, і здавалось, ніби наступної миті суддя могутнім рухом здійме її вгору і обурено скаже щось дуже важливе, може, навіть оголосить вирок. Звинувачений, певне, стояв десь біля підніжжя сходів, їхню верхню сходинку, прикриту жовтим килимом, ще можна було бачити на картині.

– Може, це мій суддя, – сказав К. і показав пальцем на картину.

– Я знаю його, – озвалась Лені і теж подивилась на картину, – він часто сюди ходить. Картина зображує його замолоду, але він ніколи й близько не був схожий на свою подобизну, бо надто вже миршавий та мізерний. А проте волів, щоб на картині його зобразили саме таким, він, як і всі тут, по-дурному марнославний. Але і я марнославна, і через те дуже невдоволена, що я вам геть не подобаюсь.

На це останнє зауваження К. відповів тільки тим, що пригорнув Лені до себе, вона мовчки схилила голову йому на плече. Згодом К. запитав:

– А яка в нього посада?

– Слідчий, – відповіла дівчина і стала бавитися пальцями руки, якою К. обняв її.

– Знову лише слідчий, – розчаровано протягнув К., – вищі судовики ховаються. Але ж принаймні він сидить на троні.

– Це все вигадка, – пояснювала дівчина, схилившись обличчям до руки К., – насправді він сидить на застеленому попоною ослоні. Але невже ви завжди думаєте тільки про процес? – повільно докинула вона.

– Ні, аж ніяк, – відповів К., – насправді я дуже мало думаю про нього.

– Але ваша помилка не в цьому. Як я чула, ви дуже непоступливі.

– Хто це каже? – запитав К., відчуваючи на своїх грудях тіло дівчини й дивлячись на її пишні, чорні, туго скручені коси.

– Якщо я назву, то буду наче зрадниця, – відповіла Лені. – Не запитуйте, будь ласка, про ім'я, краще виправте свою помилку, не будьте такі непоступливі, від цього правосуддя боронитися нема змоги, треба зізнатися, розповісти про свій злочин. Отже, при першій нагоді зізнайтеся в скоєному злочині. Аж тоді замаячить надія втекти від правосуддя, тільки тоді. А втім, навіть у тому разі конче потрібна ще чиясь допомога, але за допомогу не переживайте, тут я сама стану вам у пригоді.

– Отже, ви знаєте механізм правосуддя і тямите, як його можна обдурити, – мовив К., садовлячи дівчину собі на коліна, бо вона надто тісно пригорнулася до нього.

– Як добре, – зітхнула дівчина і вмостилась зручніше на колінах, розправивши сукню й висмикнувши блузу. Потім обома руками обняла К. за шию, відхилилась і довго дивилась йому у вічі.

– А якщо я не зізнаюсь, ви не зможете мені допомогти? – несміливо запитав К. "Я собі здобуваю помічниць, – мало не чудуючись, думав він. – Спершу панна Бюрстнер, потім дружина судовця і нарешті ця мила служниця, що, здається, відчуває в мені якусь незбагненну потребу. А як вона сидить на моїх колінах, немов це її єдине законне місце!"

– Ні, – відповіла Лені, повільно хитаючи головою, – тоді я не зможу вам допомогти.